Нещодавно ми зустрілися із відомим мешканцем Броварів – президентом Української федерації ущу, віце-президентом Спортивного комітету України Олегом Чукановим. Олег Валерійович – Майстер спорту України міжнародного класу, Заслужений тренер України, Заслужений працівник фізичної культури і спорту. Ми віришили задати йому декілька питань, які стосуються розвитку цього виду спорту у нас, в Броварах, та в Україні.
–Що для Вас є Ушу? І чому особисто Ви обрали саме цей вид спорту?
Ушу – це все моє життя, 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Я не скажу, що розібрався у житті, але ушу робить мене людиною. Це така модель боротьби з самим собою, зі своїми якостями, які ти хочеш прибрати в собі.
Я займався легкою атлетикою і велоспортом, а в ушу прийшов з карате, прозаймавшись там 6 років. Потім мені трапився документальний сюжет програми «Навколо світу», відзнятий китайськими фахівцями, де розповідалось про історію виникнення ушу і все – це стало коханням з першого погляду. У сюжеті зацікавило саме філософська складова, а демонстрація техніки єдиноборств з різноманітною зброєю, що налічує більш сотні різновидів вразила остаточно.
Хочу зауважити, що в ушу (та певен що і в усі єдиноборства) приходять надовго не тільки задля боротьби і точно не за медалями. У цей спорт приходять аби змінитись, стати сильнішими та інакшими. Це, можливо звучить, банально, але тут дуже тонка межа. В єдиноборства ніхто не приходить за п’єдесталами. Майже вся філософія ушу та єдиноборств (у більшості своєму східних культур) вміщується у наступні слова: «Кращий бій – той який не відбувся». Ти борешся зі своєю лінню, ницістю, небажанням. Людина бореться зі своїми недоліками через напружене тренування, неймовірні психічні навантаження, через напружені поєдинки і не тільки на спортивному майданчику, через травми, синці, переломи та інше.
–Як Ушу з’являється в Броварах?
Все почалося в далекому вже 1993 році, коли я повернувся до рідного міста Бровари із Далекого Сходу, куди я поїхав із Броварів для того, щоб вивчати ушу. Там закінчив Хабаровський педагогічний університет фізичного виховання. В 1991 році, за програмою обміну студентів, я поїхав до Китаю (тоді ще як радянський студент), де навчався в Цзілінському державному університеті на факультеті ушу. По повернені зумів домогтися відкриття при броварській ДЮСШ №2 міського спорткомітету відділення ушу. В штаті було всього два тренери, а заняття відбувалися в спортивній залі ЗОШ №2 та підвальному приміщенні п’ятиповерхівки по вулиці Красовсього. Тільки через деякий час тренування були перенесені до СК «Світлотехнік», але на порозі були буремні 90-ті роки і завод, який був власником комплексу, був вимушений його зачинити. І юні майстри ушу були вимушені знову повернутися до школи і підвалів. Скільки зусиль вартувало домогтися його відкриття. Для цього довелося докласти просто титанічних зусиль, які на щастя принесли позитивні результати. На допомогу прийшла Броварська міська влада, яка надала велику допомогу у складанні проектної документації з водопостачання, каналізації та подачі тепла. І тренування в «Світлотехніку», було на радість всім, поновлено. Після цього СК «Світлотехнік» став для нас рідною домівкою. Загалом на прикладі свого рідного міста, я бачу зацікавленість суспільства до спорту. Влада всіляко йде нам назустріч і не просто намагається допомогти, а реально допомагає.
Ми маємо спеціалістів, маємо тренерів і я бачу, що ми маємо величезне бажання у людей займатись спортом. Тільки в залі за яку я відповідаю тренуються юнацькі команди з футболу і гандболу, боксери, ушуісти та багато інших. Буває і таке, що одночасно працюють три групи дітей. А якщо хтось готується до змагань – весь процес зривається. Тому ми виступили з ініціативою про створення спеціалізованої спортивної школи з ушу. Броварська влада нас почула і відповідне рішення було прийняти Броварською міською радою восени минулого року, а з січня 2019 року вже запрацювала ДЮСШ з ушу та єдиноборств Броварської міської ради, яку очолив мій найкращий учень Андрій Коваль.
-А як проходив розвиток Ушу в Україні?
Я не зможу розповісти про саме зародження ушу в Україні, але новий етап розвитку цього виду спорту розпочався вже за моєї діяльності. У 2004 році з молодих фахівців було створено нову федерацію (Всеукраїнська громадська організація «Українська федерація ушу»). Ми змушені були рятувати чудовий вид спорту та єдиноборств бо в той час Ушу повільно вмирало. І тоді ті, кому це було не байдуже, і я в тому числі, виступили проти цього, виступили не просто проти бездарного керівництво, а й проти системи розвитку ушу як виду спорту, яка вела в нікуди. Нам вдалося переламати ситуацію і зараз ушу дуже міцно «стоїть на ногах». Я мав досвід навчання в Азії та бачив, що там ушу багатогранне, але якщо це стосується виду спорту,то тут немає казок про великих майстрів, які не торкаючись супротивника чудернацьким секретом опиняли його на землю. Натомість в Україні ушу було закутане в якусь суцільну магію, і в результаті спортсмени просто не росли ні як атлети, ні над собою та не отримували належного навчання та мотивацій. Треба було власним прикладом відокремити бойові мистецтва від чародійства. І сьогодні ми займаємось спортом, не втрачаючи а ні традиції, ані культури, ані філософії бойових мистецтв та виховання.
В українців є риса характеру, яка часто є вирішальною у будь-яких змаганнях. Ми любимо перемагати: ми обожнюємо, коли наш прапор підіймається на інших континентах і в інших країнах, прославляючи Батьківщину. Це одна із основних причин наших перемог.
Я говорю так тому, що зазвичай рівень досягнень спортсмена вирішує його рівень підготовки, те скільки, як і де він/вона тренуються, у кого тренуються і де тренуються. На превеликий жаль в Україні спортсмени різного рівня підготовки тренуються і досі в шкільних спортивних залах (де також виникають проблеми з арендою та інше). У більшості спортсменів та тренерів з ушу, на превеликий жаль, бази не має. Спортсмени разом з тренерами загнані у глухий кут, тоді як можна чекати результатів, медалей, призових місць. Але…
З огляду на специфіку спорту, найсерйозніші змагання з ушу відбуваються в країнах Азії. Так от там ми бачимо, що держава робить для спорту. Їх спортзали – це справжні королівські палаци! Для прикладу, наші ТОПові спортсмени (чемпіони та призери Європи та світу): Ганна Терещенко (Маріуполь), Ганна Варламова (Одеса), Вікторія Арістова (Харків), Олександра Березіна (Бердянськ), Олександ Переберін (Дніпро), Андрущак Андрій (Вінниця), Дмитро Котляр (Дрогобич), Даря Люта (Київ) тренуються у шкільних спортивних залах. Людмилі Темній, Роману Реві та іншим пощастило у цьому більше, бо вони тренуються у Броварах.
Але попри всі труднощі і негаразди Гімн України звучить на чемпіонатах світу і Європи, завдячуючи любові до ушу, самовідданій праці наших тренерів і спортсменів, розумінню і допомоги Батьків спортсменів, сприянню і підтримці Влади!
-Дякуємо Вам Олег Валерійович за вашу цікаву розповідь і бажаємо здійснення всіх ваших задумів!