«Талантам треба допомагати, бездарності проб’ються самі» – це якраз про долю легендарного екс-футболіста київського «Динамо» і збірної СРСР Олександра Заварова. Футбольний Бог уродженцю Ворошиловграда дав набагато більше, ніж той міг здужати, і довгий час цей дар юний Заваров розбазарював наліво і направо. Найчастіше – наліво. І бути б йому в підсумку напевно не першопрохідцем італійським чи найкращим футболістом Союзу, а неприкаяним генієм, таким собі Єсеніним від футболу, якби Боженька не дав шанс все виправити, реалізуватися і знайти себе.
Про подвиги зрілого Заварова-футболіста всі чули: чемпіонство у складі київського «Динамо», там же перемога в фіналі Кубка кубків, віце-чемпіонство зі збірною Союзу на Євро-1988. Розповіддю на цю тему я навряд чи зможу вас здивувати. На відміну від розповіді про молоді роки Олександра Заварова, в яких було так багато запалу, веселощів і дурі, і так мало сонця в холодній воді…
«Зоря»
Якби тренер Йожеф Сабо запам’ятався лише тільки тим, що привів за руку в прямому і переносному сенсі в великий футбол маленького ще тоді Олександра Заварова, йому б і без усього іншого була честь і хвала. Але Йожеф Йожефович зробив ще кілька інших славних справ, що дозволило йому по-справжньому увійти в історію українського футболу.
Але зараз не про нього. А про його вихованця. Юний Саша Заваров відрізнявся, як тоді любили говорити, філігранною технікою – дуже рідкісною для наших широт і реалій. Це там, на пляжах Копакабани і в нетрях трущоб Буенос-Айреса занадто багато сонця і піску, які благодатно впливають на зростання майбутніх футбольних геніїв. У нас такого добра практично зроду не бачили, тому вирощуємо, переважно, не технарів, а бійців. Проте, мініатюрному і тендітному Заварову з якоїсь невідомої причини від природи дісталося з надлишком саме майстерності. Тому він запросто «возив» ще в дитячому віці не тільки своїх ровесників, а й старших дітей. З дитячої школи «Зорі» Сабо перевів 16-річного Заварова в дубль.
«Не повірите, він ще в дублі грав, коли натовп народу став ходити «на Заварова», – згадував ветеран «Зорі» Анатолій Куксов. А вже через два роки Олександр дебютував у вищій лізі радянського футболу. Причому дебютував не просто так, для галочки, а голосно і з тривалими оплесками. У квітні 1979 року Заварова випустили в другому таймі у виїзному поєдинку проти тбіліського «Динамо». На той момент «Зоря» безнадійно програвала, і 18-річний форвард (Заваров починав на позиції нападника) навряд чи міг кардинально змінити ситуацію. Власне, він її і не змінив. У тому плані, що ворошиловградці так і поїхали зі столиці Грузії ні з чим. Але ось гра молодого хлопця настільки сподобалася, настільки вразила тамтешню вимогливу публіку, що після матчу він отримав приз найкращому гравцеві поєдинку.
Бойове хрещення вийшло дуже вдалим, і якось відразу пішло-поїхало. Заваров в тому ж сезоні забив сім м’ячів, чим привернув до себе увагу не тільки інших, більш іменитих команд, але і збірної Союзу. Юнацької збірної. Заваров вкрай вдало зіграв на чемпіонаті світу в Японії. Збірна Союзу з Заваровим на вістрі атаки вийшла в фінал, де поступилася збірній Аргентини. Тієї самої, в якій на повний голос заявляв про себе Дієго Марадона. І хоча аргентинці зі своїм шаленим лідером стали найкращою командою світу, саме Заваров, молодший за аргентинця на рік, отримав, так би мовити, «приз глядацьких симпатій» – радянський футболіст на полях Японії тоді виглядав трохи краще юної аргентинської зірки.
Олександр Заваров проти Дієго Марадони
Якби такий самородок спалахнув зараз на юнацькому Мундіалі, його напевно б «з руками і ногами» загарбали в один з топ-клубів Європи. Але тоді часи були зовсім інші. Заваров залишався в «Зорі», що б’ється за виживання в радянській «вишці».
Правда, йому надійшла конкретна пропозиція з Києва. Від Валерія Лобановського особисто: «Навіщо тобі «Зоря»? – запитав тренер. – У нас ти заграєш в хороший футбол і, якщо покажеш себе, з провідного клубу пряма дорога в збірну». Але Олександр нікуди їхати не хотів. Хоч і, за його ж словами, марив київським «Динамо». Напевно, просто злякався. А ще, як він згадував пізніше, старші товариші з «Зорі» відмовляли: куди ти, мовляв, прешся, там Блохін, Онищенко, Хлус, Слободян, що ти будеш робити за їхніми широкими спинами? Загалом, Заваров залишився. Як виявилося, майже що біля розбитого корита.
«Зоря» благополучно вилетіла в першу лігу, а студент ворошиловградського педагогічного інституту Олександр Заваров отримав повістку до військкомату. Він міг вибирати між багатьма армійськими і динамівськими командами, благо, що і вибір був, і пропозиції – одне лише московське «Динамо», за словами його тренера Петрашевського, раз десять намагалося ангажувати Заварова, але він не хотів куди-небудь їхати. І в підсумку вибрав ростовський СКА: по тій простій причині, що найближче до дому.
Служили два товариша
У армійську команду з Ростова Заварова закликали разом з його нерозлучним другом по «Зорі» Ігорем Гамулою. Ще в Ворошиловграді ця парочка вирізнялася не тільки на футбольному полі, але і за його межами. Вирізнялася, скажімо так, «неспортивною поведінкою». У Ростові ж ця «поведінка» була доведена практично до автоматизму. Тобто, стала найвищою мірою «неспортивною».
Заводієм в цій парі був старший на рік Гамула. Людина від природи весела й шебутна, на футбольному полі він був справжнім роботягою, бійцем. Якщо Заварова щедро нагородила природа футбольним талантом, то Гамулі дісталося, хіба що, міцне здоров’я. І згаданий вище характер. Але Ігор аж ніяк не комплексував з приводу «відсутності присутності», скоріше навпаки. Він був справжньою душею будь-якої компанії, справжнім своїм хлопцем. «Тваринний магнетизм», не інакше. Не можна сказати, що Заваров потрапив під вплив колеги. Він швидше доповнював товариша. Як на футбольному полі, так і під час застіль і гулянок. Лише в одному відрізнялися наші «Чіп» і «Дейл»: в ступені «відходняку». За словами Гамули, йому дуже подобалося на другий день після міцного застілля похмелятися. Як правило, шампанським. Ігор після нічного «драбадану» виходив на футбольне поле «огірком» і пахав за двох. А ось Олександру нічні «тренування» виходили боком: на наступний день після неабияк «пережитого» він ледве пересував ноги. Щоб не бути голослівним, давайте послухаємо першоджерело – Ігоря Гамулу: «Потренувалися, сходили в баню. На наступний день Зонін розповідає: «Дивлюся на годинник – двох немає, зникли…». А я і не заперечую, пропали! Але чому пропали? Познайомилися з двома стюардесами і звалили з ними. Я постарше Заварова, мені алкоголь в голову взагалі не бив. Якщо провинюся, виходив на наступний день – і працював за п’ятьох. А Заваров мене плавив – він зовсім «розкладний» був. Йому, щоб звалитися, багато не треба було. Потім починалося: «Заваров талант, а Гамула споїв його, замість того щоб вплинути».
Але якщо ви думаєте, що ця парочка тільки бухала, то глибоко помиляєтеся. У 1981 році СКА Гамули та Заварова виграв Кубок СРСР, перемігши у фіналі московський «Спартак» 1:0. Уявляєте, що було після того фіналу? Навіть не намагайтеся. Краще ще раз послухаємо Гамулу:
«Після переможного фіналу Кубка СРСР 1981 року гуляємо в Москві. Додому не поїхали, в столиці відпочиваємо – по повній програмі. А тут календарна гра чемпіонату з «Зенітом». Летимо в Ленінград, Федотов тренування проводить, а ми по м’ячу поцілити не можемо. На ранок в день гри встаємо, Вітя Радаєв, воротар наш, заводила, каже: «Ну що, пацани, зберемося сьогодні? Видамо?» – «Які питання!» – «Давайте». А холодно, 13 травня. «Зараз по100 грам, потім спати – і виходимо, рвемо». Ну, якщо старший каже… Ранок, десята, ми дві пляшки коньяку вмовляємо, потім обід, сон, я виходжу з номера – і відчуваю себе чудово! У всякому разі, знаю, що треба робити, як буду грати. Установка. Федотов оголошує склад. У воротах Чистяков – я раз, на Радаєва. Він сидить, очі опустив, я думаю: «Твою мать …» Далі за складом: восьмий – Андрєєв, дев’ятий – Заваров, десятий – Гамула, одинадцятий – Воробйов. Виходимо – Радаєва на воротах немає, Заваров на самому початку матчу просить заміну… Але при всьому при цьому граємо просто здорово! Літаємо по полю! Моментів купа. І тут штрафний. Казачонок б’є, і Льоша Чистяков, намагаючись зловити м’яч, закидає його собі в ворота. Після матчу залітаю в роздягальню. Де Радаєв? Де Заваров? Дуже хотілося їм щось «добре» сказати. Прикро – 0:1 не по грі… Кидаюсь по роздягальні з бутсами в руці, залітаю в душову, а вони – хитрі пики – стоять з пляшкою шампанського і мені повну склянку простягають. І я тану»…
Олександр Заваров 8-й праворуч в нижньому ряду. Ігор Гамула ліворуч від друга
Таких історій назбирається вагон і аж ніяк не маленький візок. Про пригоди цього славного ворошиловградсько-ростовського дуету стане відомо на всю країну. І вся футбольна країна буде запитувати, навіщо і чому Гамула споює Заварова. Але відповіді на це просте, як пляшка Портвейну, питання, тоді (та й тепер) апріорі немає: тому що ніхто нікого не споював. Все було на добровільній основі. Молодість, знаєте, у кого з нас її не було …
Є що згадати, але нічого розповісти дітям
Сам Заваров, на відміну від свого друга-товариша, дуже неохоче згадує свою бурхливу молодість. Загалом, це зрозуміло: не з руки одному з найкращих футболістів в історії «Динамо» розповідати про свої падіння, якщо статус і ситуація вимагають оповідань про зльоти. Але все ж дещо з вуст Олександра Анатолійовича таки потрапляє в друк: «Так, бувало й таке, про що згадувати незручно, – не стану цього заперечувати, але в той же час якимись забіяками чи п’яницями ми не були – на наступний день виходили на поле і билися. Якби я вів розгульне життя, хіба зіграв би в 80-му році всі 32 матчі? Якби багато собі дозволяв, хіба б виступав би у Франції до 37 років?».
Але чим далі в ростовський «ліс», тим все більш «товстошкірими» ставали наші партизани. Гамула продовжує рубати правду-матку: «У 80-му році прокидаємося на якійсь ростовській околиці. Зрозуміти не можемо, де знаходимося. Через годину тренування, навколо ні душі – яке там таксі. Дивлюся – магазин «Спорттовари». У рядок стоять мопеди «Верховина». 180 рублів. Кишені вивернули, нашкребли – з якогось «ЗІЛа» бензин злили. Поїхали на базу. Зонін нас побачив – ледь з глузду не з’їхав. Або інший казус: в Ростові під кінець сезону загуляли. У мене травма, а Заварову ось-ось зі збірною відлітати в Аргентину. Так його Зонін пробачив, а мене в частину відправив. Служити. Видали мені нову військову форму, але я служити не збирався – тут же обміняв на якусь заяложену. З доплатою»…
На цьому казка закінчилася. Хоч Гамула і стверджував, що в госпчастині не бідували, за словами його колишнього наставника Германа Зоніна все було трохи по-іншому. Цитата з книги Зоніна «Все життя – футбол»:
«Вранці по моєму дзвінку прибув на базу представник штабу Північно-Кавказького військового округу, якому був підвідомчий ростовський СКА. Я зібрав команду, викликав перукаря. Офіцер вручив припис про відрядження Гамули в спортивну роту – в війська, одним словом. Поки він, очманілий, переварював почуте, цирульник на очах у інших футболістів в одну мить обстриг його наголо. Бачу, Заваров з жахом машинально накручує на палець свої кучері. Відмінно! Треба брати Заварова тепленьким! Сашко, ще раз зловлю – сам тебе поголю. Штик-ножом. А тепер готуйся. Я викликаю твоїх батьків. А невисокого Гамулу обрядили в солдатську шинель, розраховану розміром на богатиря. Потонув він в ній, сяк-так натягнув на ноги «кирзачі», на голову – шапку, в руках речовий мішок. Загалом, жива карикатура на кавалериста часів громадянської війни. А я б’ю до кінця: жарти скінчилися. Перед вами колишній правий півзахисник СКА. Свій священний обов’язок перед Батьківщиною він міг виконувати, займаючись улюбленою справою. Але тепер його визначать в господарський взвод, і він буде працювати асенізатором на лайновозі. Там, до речі, є ще дві вакансії. Якщо є бажаючі скласти Гамулі компанію, можуть відправлятися туди прямо зараз. Відповіддю мені була мертва тиша. І покрокував Гамула в війська».
Правда, справжні військові будні Гамули були недовгими. Бравого і працездатного футболіста все ж не вистачало команді, і після одного з програних матчів лідери СКА прохали Зоніна повернути Гамулу. Тренер змінив гнів на милість, і Ігор повернувся.
Кінець «братству кільця»
Але застати в СКА Заварова йому вже не вдалося. Той повернувся в «Зорю» і незабаром отримав друге запрошення від Лобановського. Хоча до цього відсидів кілька днів на гауптвахті в Ростові. І навряд чи тільки тому, що його «дуже хотіли залишити в СКА, тому поставили ультиматум». Але «то таке». Так чи інакше, але з другої спроби Заваров переїхав до столиці України. Там Олександру довелося несолодко. Він довго йшов до основи, довго намагався знайти себе серед нових партнерів і реалій. Не виходило, і він майже відгукнувся на пропозицію Бескова і нагострив лижі в «Спартак». Але Лобановський зіграв на випередження, пообіцявши хлопцю, мовляв, ти станеш гравцем основи. І не обдурив.
Лобановський в результаті став для Заварова ніби другий батько. Олександр навіть сина свого назвав на честь ВВЛ. У «Динамо» колишній ростовський забіяка і балагур став одним з найкращих футболістів Європи. Так, він міг собі і в Києві дозволити іноді «згадати минуле», але в порівнянні з Ростовом то були «невинні пустощі».
А Гамула так і залишився лише «великою рибою в маленькому ставку». Ростовський СКА так і залишився його вершиною футбольної кар’єри. Пізніше він згадував, що і його Лобановський запрошував до свого «Динамо», але він відмовився, мовляв, не хотів стати «одним із». Але потім все життя жалкував про свою відмову, розуміючи, що його, на відміну від Заварова, двічі в Київ не покличуть…
Ось так і розпалося «братерство кільця»: Заваров пішов своєю дорогою, все вище і вище, тішачи своєю грою Союз і Європу, Гамула залишився там же, де і був, тішачи публіку веселими витівками і не менш веселими небилицями. Кожному своє…