Коли їхня машина проїжджала крізь завали, тиша, яка зависла у повітрі, була не менш гучною, аніж вибухи, які лунали перед їх приїздом. Денис Берінчик, срібний призер Олімпійських ігор, тижнями доставляв допомогу та евакуював мирних жителів з містечок та сіл, спустошених російськими військами. Він ховав голову від кулеметного вогню за панеллю приладів свого автомобіля, бачив, як артилерійський снаряд пролетів в декількох метрах над ним і ночував у покинутих будинках. Але навіть це не змогло налаштувати його до сприйняття тих жахливих картин, які чекали на нього на шляху до Чернігова.
“Уявіть, як ви спілкуєтесь й жартуєте з друзями, а потім раптово змовкаєте, — каже Денис. — Ви не можете сказати й слова, оскільки шоковані картиною, яку бачите. Кожен будинок, кожна вулиця, кожен двір спустошено мінометами й бомбами. Місто зруйновано до нуля”. Берінчик є одним з відомих спортсменів, які пішли до української армії з початком російського вторгнення в лютому. При цьому роль боксу в опорі країни відіграє не останню роль. Брати Кличко, як уособлення сили та мужності, стали прапороносцями нації, яка опинилася в облозі. Але рука спорту дотяглася й до простого люду, який пережив багато смутку. Офіс Всесвітньої боксерської ради (WCB) в Україні зосередив свої зусилля на наданні допомоги Бучі, рідному місту президента WBC Ukraine Миколи Ковальчука, який зауважив, що тільки на його вулиці було вбито 87 людей, тіла яких скинули докупи та спалили російські вояки.
“Мені дуже пощастило вибратися вчасно, — говорить Ковальчук. — Там все ще дуже небезпечно. На превеликий жаль, багато боксерів вже загинули. Я сподіваюся, що своєю боротьбою на рингу боксери зможуть нагадати світові про цю війну”.
Олександр Усик
20 серпня Олександр Усик захистив свої титули у важкій вазі в матчі-реванші проти Ентоні Джошуа.
Усик вступив до сил територіальної оборони відразу після початку вторгнення і патрулював вулиці Києва з кулеметом, коли місту все ще загрожувала серйозна небезпека, молився і просив: “Боже, прошу, вбережи мене від смерті”.
Війна зробила з чемпіона світу рядового солдата майже за одну ніч, але коли Усик навідався до групи поранених воїнів у лікарні, вони просили його повернутися до боїв, під час яких він показує на що він здатен. “Вони просили мене піти на бій з Джошуа, щоб боротися за країну в такий спосіб, — говорить Олександр. — Вони сказали, що поїхавши туди, я допоможу нашій країні більше, аніж воюючи всередині України”.
Владислав Сіренко
Цю думку поділяють і боксери, які тренувалися поряд з Усиком і навіть обмінювалися з ним ударами. Владислав Сіренко — один з них. Коли розпочалася війна, Влад перебував у Туреччині й готувався до найважливішого бою у своїй боксерській кар’єрі,. Він дуже хвилювався за своїх бабусю і дідуся, які були занадто немічними, щоб виїхати з країни. “Я тиждень нічого не міг робити, — говорить Сиренко. — Перебував у пригніченому настрої. Не хотів виходити з дому. Постійно був на телефоні, говорив з друзями, читав новини, але так можна збожеволіти, якщо хочеш, але не можеш допомогти”.
Сіренко провів два місяці на польському кордоні волонтером організації “Свобода Україні”, запаковуючи коробки та завантажуючи вантажівки усім необхідним, від харчових продуктів тривалого зберігання до автоматів, поки сім’ї переміщених осіб стікалися у зворотному напрямку. До своєї власної кар’єри боксера він ще повернеться, але й твердо вірить у те, що участь Усика в боях — це ще один спосіб захистити й зберегти Україну.
“Я відчуваю, що спорт є мішенню для Путіна та його уряду, — переконаний Сіренко. — Він не просто хоче зруйнувати нашу країну, він хоче знищити культуру, мову, спорт, все. Тільки так можна пояснити, чому вони бомблять арени й стадіони. Посіяни вже вбили понад 100 спортсменів і тренерів різних видів спорту. Вони не хочуть, щоб ми змагалися. Думаю, що це мотивує багатьох наших спортсменів. Наша місія зараз — підіймати український прапор знову і знову”.
Дмитро Митрофанов
Стадіон імені Юрія Гагаріна в Чернігові знаходиться приблизно за 50 кілометрів від кордону з Біларусю і був знищений російськими артобстрілами. Глибокий кратер утворився в центрі футбольного поля, від основного ярусу трибун ракети залишили лише каркас з потроених металевих балок. Дмитро Митрофанов, дворазовий чемпіон України та екс спаринг партнер Усика, знаходився у своїй квартирі на восьмому поверсі з дружиною та дітьми, коли хтось з членів родини зателефонував їм, “з криком та сльозами” закликаючи: “Біжить, вони стріляють, все палає”.
Митрофанов провів п’ять ночей у сусідському будинку, оскільки Чернігів став осередком вторгнення Росії. Сирени вили вдень і вночі, вибухи стали ледь не безперервними. Одна з ракет влучила в кінотеатр за кілька вулиць від них, а після того, як однорічна донька Митрофанова захворіла, родина зрозуміла, що їм не залишається нічого іншого, як тікати. “Ніхто не знав, чи був шлях з міста, — говорить він. — Нам казали, що всі дороги й мости заміновано”.
Одними з перших вони спробували виїхати з Чернігова до Черкас, що у центральній Україні, нажахані думкою, що їх спіймають російські солдати або вони застрягнуть, оскільки “стрілка індикатора палива рухалася все нижче і нижче”. Поїздка зайняла майже десять годин. Митрофанов чудово усвідомлює, що їм дуже пощастило. Невдовзі йому зателефонували й повідомили, що його подругу дитинства Ірину, яка працювала волонтером, застрелили російські вояки в її машині без попередження.
Митрофанов доклав зусиль, щоб продовжити її справу. Залишивши свою родину у відносній безпеці на заході, він повернувся до Чернігова з гуманітарною допомогою в березні, оскільки запаси продовольства вже закінчувались. “Вони обстріляли артилерійським вогнем усе місто, — згадує він. — Електроенергії не було, води не було. Наші комунальні служби нічого не могли відремонтувати”.
У боксерському залі, в якому він тренувався, розташованому у підвалі школи на околиці міста, ночувало майже 500 осіб. Світло в укритті давали свічки, зроблені з соняшникової олії, воду брали з сусідньої річки, діти грали в карти на боксерському рингу, на якому колись тренувався Митрофанов. “Вони все зробили самі, — говорить він. — У них немає домівок, куди вони могли б повернутися”.
Додому все ще дуже тягне, навіть якщо через війну цю домівку вже важко впізнати. Після того, як у квітні російські війська відступили з Чернігова, Митрофанов з родиною повернулися, як і багато хто з 280 000 жителів міста, щоб почати збирати своє старе життя з уламків. “Це зусилля на місцевому рівні, — пояснює він. — Але ще й досі страшно. Досі виють сирени. Я боюся за безпеку своїх дітей”.
Денис Берінчик
Денис Берінчик продовжує підвозити допомогу в “гарячі точки” України, але для нього нічого не може зрівнятися з тією жахливою реальністю, яка зустріла його в Чернігові. Він є одним з найпопулярніших спортсменів країни, непереможеним чемпіоном WBO, який не може повернутися додому з 2014 року, коли проросійські військові сепаратисти окупували Краснодон у Луганській області, бо впевнений, що інакше його б вбили. На шиї в нього, де колись висіла олімпійська медаль Лондона-2012, тепер висить рушниця, Берінчик говорить, що він забрав життя, щоб врятувати власне в бою — вражаюче одкровення, сказане без бравади.
“Коли почалася повномасштабна війна, думав, що моїй боксерській кар’єрі кінець, — згадує Денис. — Я повинен був захищати суверенітет України і свої права. У мене лише одна Батьківщина, ми нікого сюди не запрошували, це наш дім. Я вже більше ніж півроку не боксую. Мені ще треба завершити деякі справи в Донецькій області. Воїнам потрібні броня, шоломи та їжа. А після цього я зможу зі спокійним серцем поїхати до свого тренувального табору і боротися за чемпіонство”.
Усик після бою з Джошуа повернувся в Україну, а під час трансляції їх бою в Україні фонд Олександра разом з партнерами зібрав понад 17 мільйонів гривень пожертв на потреби армії. “Багато моїх близьких друзів на передовій, — говорить він. — Я підтримую їх і цим боєм бажав додати їм впевненості у тому, що вони роблять”.
На цьому тлі весь звичний боксерський кураж стає неактуальним, коли чемпіон з традиційною зачіскою козака привертає увагу цілого світу до історій своїх колег та побратимів.
“Боксери показали, що вони сміливі не лише на рингу, але і в повсякденному житті, — підводить підсумки президент WBC Ukraine Микола Ковальчук. — Вони зіграли дуже важливу роль. Вони справжні герої”.
