Інтерв’ю зі знаменитою українською легкоатлеткою, яка змагалася на трьох Олімпіадах, хоча побувала на… чотирьох.
Однією з перших українок, яка стрибнула на висоту 2,02 метри, стала Віта Стьопіна. Зробила вона це через 13 років після того, як таке досягнення підкорилося Інзі Бабаковій. Цікаво, що згодом тренеркою Стьопіної стала саме Бабакова. Більше того, рекордний стрибок Стьопіної відбувся не будь-де, а на афінській Олімпіаді.
Це вже потім виросте нове покоління українських легкоатлеток, які стрибатимуть на таку ж висоту (Юлія Левченко) або навіть перевершуватимуть її (Ярослава Магучіх). А на той час політ Стьопіної над планкою сприймався, як щось особливе.
Після 2004-го Віта Іванівна з’їздила ще на дві Олімпіади, а нині тренує молодь. На жаль, 24 лютого життя бронзової медалістки ОІ, як і всіх українців, кардинально змінилося. Стьопіна вимушено переїхала з Миколаєва, що став для неї рідним, на захід України – до Львова.
“Коли почули, що Херсон окупували, то більше не вагалися”
– До Львова я часто приїжджала на змагання, у мого чоловіка тут мешкають родичі, ми раніше гостювали у них. А тепер ми тут знайшли прихисток із самого початку війни, – розпочинає розмову зі Спорт 24 Віта Іванівна.
– Коли вирішили, що залишатися у Миколаєві більше не можете?
– У перший день вторгнення. У нас маленька дитина. Чоловік наполіг, що варто їхати. Ми швидко зібралися і поїхали. Як показав час, все зробили правильно.
– Дорога в інший кінець України була виснажливою?
– Так, добиралися понад добу. Виїхали з Миколаєва о 15:00, а до Львова прибули о 21:00 наступного дня. І це при тому, що у дорозі взагалі не зупинялися. Автомобілів безліч, всі рухалися в одній колоні у чотири ряди. Аналізували потім свою середню швидкість – 7 кілометрів на годину.
– Що пам’ятаєте про ранок того страшного дня?
– Вибухів ми не чули, проте прокинулися дуже рано. Потім запитувала себе, чому так. Можливо, на підсвідомості щось… Пригадую, як увімкнула телевізор і усе дізналася. Коли ми почули, що Херсон окупували, то більше не вагалися. За півгодини скинули сумки в автомобіль і вирушили у дорогу.
– Чи знаєте, яка доля вашого будинку зараз?
– Дякувати Богові, все добре. У нас район загалом спокійний. Поруч з нашим будинком мешкає наша бабуся. Кілька разів туди прилітало… Школу розбомбило, у приватний дім влучило. Але загалом той район вцілів під час інтенсивних обстрілів міста.
– У Львові ви маєте нагоду продовжувати свою діяльність?
– Я працюю у Миколаївському училищі, однак навчання відбувається дистанційно. За винятком одного хлопця, усі інші мої підопічні мешкають в різних містах. Тільки один хлопець з Миколаєва зараз займається зі мною у Львові.
– Як щодо планів – збираєтеся залишатися тут чи поїдете додому?
– Хочу повернутися у Миколаїв. Тому навіть дітей у Львові не набираю, адже до Миколаєва можемо поїхати будь-якої миті.
“Професіональний спорт? Це не так страшно, як може здаватися”
– Ви народилися у Запоріжжі, яке страждає від росіян не менше за Миколаїв.
– Там мешкає моя сестра. Спілкуємося щодня, вона розповідає про обстановку у місті. Станом на зараз там трішечки гірша ситуація. Поки Херсон не деокупували, у Миколаїв теж сильно прилітало. Власне, порівнювати не доводиться – жахливо усюди.
– Під час спортивної кар’єри ви представляли клуб ЗСУ. Зараз ваші знайомі чи колеги беруть участь у бойових діях?
– Так, їх декілька. Мабуть, найбільш відомий з-поміж них – львівський легкоатлет Дмитро Дем’янюк. Його батько Олексій – знаний у минулому спортсмен, чемпіон СРСР зі стрибків у висоту. Дружина Дмитра часто організовує збори на потреби чоловікової бригади.
– У вас зростає син, якому в лютому виповниться 6 років. Бачите його у спорті?
– У нас із чоловіком є таке бажання. Поки ми приглядаємося, стежимо за тим, що синові подобається. Наприклад, вже ходили на фехтування. Та ще занадто рано робити якісь висновки.
– Згадуючи те, що довелося пройти вам – не будете перечити його вибору?
– Він сам усе вирішить. Спортом можна займатися і для себе у якості фізкультури. Чому б ні? Обере професіональний спорт? Тільки порадію і підкажу йому. Це не так страшно, як може здаватися. Це така ж робота, як і будь-яка інша, зі своїми труднощами та привілеями.
– У секцію стрибків у висоту ви прийшли не одразу, змінивши кілька видів занять.
– Я розпочала зі стрибків у воду, та це не тривало довго: рік чи два. Художній гімнастиці віддала 8 років, здобула звання КМС. Усе змінилося завдяки Володимиру Михайлову, чоловікові моєї тренерки з художньої гімнастики. Він одразу сказав: “Заберу тебе у легку атлетику”. Спершу я впиралася, але спробувала. Протягом року ходила на обидві секції. Якось на обласних змаганнях зі стрибків у висоту я стала третьою – мені це сподобалося. Все ж у гімнастиці я вважалася середнячком.
– Михайлов “вкрав” вас для свого виду спорту у дружини?
– Виходить, що так. Тоді мені було 13 років, саме час вирішувати, куди рухатися далі. КМС – це добре, але великого майбутнього у гімнастиці я не мала. Тільки одна дівчина з нашої групи отримала запрошення у школу Дерюгіної. Я ж таких перспектив не бачила. Інша справа у легкій атлетиці. У такому віці переважно і стрибають, і бігають, і метають. А мені Володимир Михайлов сказав, що я лише стрибатиму у висоту.
– Ваш чоловік Ігор є рідним братом відомого футболіста та тренера Руслана Забранського. Футбол – не чужий для вас вид спорту?
– Ігор у дитинстві займався футболом у Львові, а в Миколаєві працював тренером. Значну частину своїх легкоатлетичних тренувань я провела на центральному миколаївському стадіоні. І частенько була присутньою на матчах нашого МФК Миколаїв. Проте назвати себе відданою футбольною фанаткою не можу. Якщо й дивлюсь щось по телевізору, то лише великі поєдинки.
“Господи, от би так само стрибнути”
– На свою першу Олімпіаду ви поїхали у 20 років.
– В Атланту я їхала вже сформованою спортсменкою, адже за спиною мала виступи на юніорських стартах. Мені було цікаво змагатися, я не звертала увагу на суперниць. Це заводило, подобалося саме усвідомлення того, що я стрибаю разом із зірками топ-рівня: Бабаковою, Костадіновою, Хенкель. Я ще застала представниць старої школи. Було цікаво дивитися на те, як вони тренуються, стрибають, поводяться під час змагань.
– Ви на власні очі бачили історичний бронзовий стрибок Інги Бабакової в Атланті, а згодом почали тренуватися у неї. Як зародилася ця співпраця?
– Коли я тільки-но переїхала із Запоріжжя до Миколаєва, Інга тренувалася у мого тренера Ігоря Ковпака, до якого я приїжджала на збори. Згодом я виграла чемпіонат Європи серед юніорів і остаточно переїхала у Миколаїв. Інга там зі мною тренувалася, та ми не особливо тісно спілкувалися – все ж різниця у віці та різний статус давалися взнаки. Потім Бабакова пішла тренуватися до свого чоловіка, а я – до Юри Сергієнка. Якось я підійшла до неї і попросила про спільну роботу.
Стьопіна і Бабакова
– Бабакова одразу погодилася?
– Інга не мала тренерського досвіду, однак відповіла: “Давай спробуємо”. У нас траплялися суперечки з приводу техніки. Вона намагалася перевести мене на свою техніку стрибка, утім через рік зрозуміла, що це неможливо. Фактично той рік ми зіпсували, набили разом шишки і повернулися до моєї звиклої техніки стрибка. Інга – вимоглива, але ми завжди досягали компромісу.
– На Олімпіаді-2004 в Афінах ви не вважалися претендентом на медалі. У цьому і секрет успіху?
– До останнього стрибка я не боролася за нагороду. Просто старалася стрибати. Перед змаганням у мене був далеко не найвищий результат – попереду вистачало суперниць із кращим стрибком. Але кваліфікацію я пройшла добре – у мене таке часто траплялося. На усіх змаганнях кваліфікувалася легко, а фінали давалися непросто.
– Парадоксально, та висоти 196 та 199 сантиметрів ви взяли лише з третьої спроби. Натомість рекордні 202 сантиметри – з першої. Коли відчули, що медаль є реальною?
– Мабуть, у голові ввімкнувся якийсь автомат, який допоміг стрибнути правильно і високо. Можливо, це збіг обставин. Переді мною стрибала Олена Слесаренко, яка виграла Олімпіаду. Я завжди виходила завчасно, ставала позаду суперниць, чекала своєї черги і не сиділа на секторі. Глянула на її ідеальний стрибок і подумала: “Господи, от би так само стрибнути”. І мені це вдалося. Як це сталося? Не знаю, мені тренер казав, що я просто була готова стрибати цю висоту. І навіть на рекордні 204 сантиметри я гарно першу спробу виконала, хоч і невдало.
“202 сантиметри взяла чисто і планка навіть не поворухнулася”
– Чи пригадуєте свої емоції, коли планка затрималася?
– Це неймовірно! Для мене навіть більш емоційним моментом було затримання планки на позначці 199 сантиметрів. Потім я проглядала свої стрибки на відео. І третій стрибок на 199 не був чистим – планка хиталася. Ще подумала: “Мабуть, це щось означає”. А 202 сантиметри взяла чисто і планка навіть не поворухнулася. Мені важко було розпочинати змагання. Кваліфікація тривала три години – це дуже довго та виснажливо. Перша спроба у фіналі далася дуже складно. Пізніше організм пристосувався до цього і стрибки пішли самі по собі.
– Ваше потрапляння на п’єдестал стало несподіванкою абсолютно для усіх. Кажуть, менеджери не взяли на стадіон ваш урочистий костюм – ніхто на медаль не розраховував.
– Я вийшла на нагородження у тому, в чому стрибала. Ми мали чинний контракт з Nike. Щодо урочистої форми, то це, здається, була Bosco. Саме у ній я мала виходити на нагородження. Тренери на усі змагання брали костюми – а раптом буде медаль. А тут не взяли чомусь. Очевидно, дійсно ніхто не розраховував. Навіть когось послали в олімпійське селище, але до церемонії нагородження не встигли, тож на подіумі я стояла без зайвої помпезності.
– Ви згадували про свою поведінку у секторі. Австралійка Нікола Макдермотт (Оліслагерс) полюбляє малювати перед стрибками, ще хтось слухає музику, хтось поводиться відсторонено. Яким було ваше особливе налаштування?
– За натурою я є спокійною людиною. Мені навпаки треба себе завести. Я нічого не пишу, не малюю… До речі, щоденник спортивний я вела щодня – зберігаю його дотепер. Записи на сторінці з того успішного дня в Афінах пам’ятаю чудово: “Слава Богу, змагання закінчилися! Я – третя. Ура! Можна відпочивати”. Проте під час змагань я нічого надзвичайного не роблю. Іноді дивлюся на стрибки суперниць або ж прокручую свій стрибок. Головне – довго не сидіти. Хтось сидить, лежить… Це не про мене. Я маю перебувати у русі.
– Вам вдавалося на тренуваннях стрибнути вище за свої рекордні 202 сантиметри?
– Стрибуни чи бігуни ніколи не перевіряють на тренуваннях свій максимум. Це ж не змагання, тут інші цілі. Тренування призначені для відпрацювання самого стрибка, а не встановлення рекордів. Це, скоріше, відбувається на внутрішніх стартах. Наприклад, на чемпіонатах України я стрибала на 198 сантиметрів, а потім і на 2 метри. Але все одно це не найважливіші змагання. Свій максимум ти зазвичай демонструєш на світових чи європейських форумах.
– Після тріумфу в Афінах ви їздили ще на дві Олімпіади, та хоча б підібратися до свого максимуму не змогли.
– На кожні змагання я налаштовуюся, як на останні. У Пекіні я була добре готовою, вдавалися чудові стрибки. Однак технічні помилки не дали розкритися. Тренери казали: “Вистрибуєш над планкою із запасом, але стрибок не чистий”. Помилку я усвідомлювала, але виправити не встигла.
– У Лондон ви їхали у статусі ветерана – у 36 років.
– За день до вильоту загострилася моя травма. Чотири дні просиділа на базі у Святошино. Вирушала з останньою групою спортсменів без належної медичної підтримки. На заключній стрибковій сесії я смикнула ахілл. У Лондон їхала вже травмованою, тому реально оцінювала шанси. Робила процедури, старалася, але цю травму вилікувати не встигла. Вже на розминці ногу спазмувало. Виконала один стрибок – і той з короткого розбігу. На цьому мої змагання закінчилися.
– Зараз Україна має хороше покоління ваших послідовниць. Стежите за успіхами Магучіх, Левченко та Геращенко?
– У нас суттєва різниця у віці. Хоча Іру Геращенко та Юлію Левченко знаю по спільних зборах – я завершувала, а вони тільки розпочинали. Бачила їхній прогрес, а на одному з турнірів у Києві ми навіть стрибали разом. Мені подобається їхня впертість. Ярослава Магучіх також дуже працьовита. Ці спортсменки знають, чого вони хочуть і йдуть до своєї мети. Думаю, кожна з них має потенціал, щоб ще додати і показати кращий результат.