Віталій та Володимир Кличко народились у родині простого військового, який був у постійних відрядженнях та регулярно перевозив родину.
Як Віталій хотів стати космонавтом та показував однокласникам досягнення, а Володимир з дитинства виявляв талант підприємця.
Віталій з дитинства мріяв стати космонавтом
Ми жили в одному з гарнізонів біля Байконуру. Тоді усі мріяли бути космонавтами. Пам’ятаю, тоді кожний запуск космічного корабля – це подія. Ми забиралися на дах п’ятиповерхівки, брали у батька бінокль, а далеко на горизонті стояла ракета, що підсвічувалась прожекторами.
Темрява вже, літня казахстанська ніч і зірки настільки близькі, ніби ти можеш доторкнутися до них руками, а на обрії стоїть біла ракета, підсвічена прожекторами. По телевізору йде трансляція з космонавтами, і починається запуск.
Злітає ракета, заграва така гарна, і вона йде в космос по дузі. І найцікавіше: всю ніч до самого ранку фосфорний слід від цього хвоста ракети, що пішла до зірок.
Ми всі мріяли стати космонавтами і я – не виняток, але таких ракет, у яких я міг би поміститися, ще не побудували. Я дуже часто відвідував музеї, дивився, але космонавти – компактні і ті життєві простори теж невеликі, тому з такими розмірами навряд чи мені бути космонавтом.
Хоча хто його знає. Колись я мріяв стати льотчиком, мене теж зарубали, що таких літаків ще не будують, але дитяча мрія має колосальну силу. Пройшло багато років, я зробив собі PPL – ліцензію приватного пілота, літав та реалізував свою дитячу мрію.
Віталій мріяв стати чемпіоном світу, а через роки запросив друзів подивитися на пояс
«Майже всі дитячі мрії я реалізував», – зізнавався Віталій.
1986-го, Кличко-старший із друзями та однокласниками дивилися поєдинок Майка Тайсона по телевізору, сидячи на кухні. Тоді Віталій заявив усім: «Колись я стану чемпіоном світу, поб’ю Тайсона і заберу його пояс». Звісно, з нього сміялися – такий худий хоче побити Тайсона? Американець – машина, монстр.
Через роки Кличко запросив однокласників, з якими дивився той поєдинок, і поставив на стіл той самий пояс – чемпіона світу за версією WBC.
»Цим поясом володів Майк Тайсон свого часу, ним володів Леннокс Льюїс, великий Мохаммед Алі, але на той час пояс уже належав мені», – згадував Віталій.
Солдати навчили Володимира лайливих слів, а бабуся знайшла спосіб, як їх позбутися
У дитинстві Володимир часто стикався із військовим гумором. Батько та мати постійно працювали, ясельних груп у них у місті не було, і тато почасти брав його із собою на роботу. Там він доручав Кличка-молодшого солдатам – вони були його няньками на якийсь час.
У три роки Володимир ще не дуже добре говорив. Все тому, що йому доводилося багато часу проводити одному вдома, а мовному розвитку сприяє регулярна практика. Але Кличко вчили говорити солдати:
«Одного дня вони спробували розговорити мене – почали називати різні лайки, влаштувавши між собою змагання: хто витягне з мене слово першим?
Якось це спрацювало: погане слово про жінку засіло у мене в голові, і я зміг його вимовити. Солдат дуже зрадів, а я, подумавши, що зробив щось особливо добре, дуже цим пишався. Так сильно, що повторював слово раз у раз, що сильно смішило хлопців».
Коли батько повернувся, йому це зовсім не сподобалося. Він голосно висловив своє обурення солдатам, але Володимира це не зупинило – він щоразу повторював одне й те саме слово. У сім’ї не знали, як із цим боротися – Віталій відмовлявся сидіти з братом, а батьки злилися.
Тоді рішення знайшла бабуся. Вона сказала, що, щоб лайливе слово зникло, його треба покарати та знищити.
«Спочатку я виплюнув його в каструлю, щоб воно закипіло. Коли це не спрацювало, ми поклали його на сковороду і підсмажили, а потім кинули в духовку, щоб спалити. Зрештою дали собаці, щоб він з’їв його, і я перестав його використовувати.
Слава богу, ця затяжна процедура закінчилася успішно, тому що вона тривала доти, доки я не перестав використовувати його остаточно. Я назавжди запам’ятав, як нам із бабусею тоді було весело. Поки всі нервувалися, вона знайшла спосіб розв’язати проблему з трирічною дитиною».
Володимир виторгував у старшого чоловіка велосипед – так не хотів кататися на рамі з Віталієм
Мені було вісім років, коли я почав умовляти батьків купити мені велосипед. До цього у нас із Віталієм усе було спільне. Коли ми каталися, я сидів на рамі, а він був за рулем. У вісім років мене страшно дратувало, що я маю фактично кататися на колінах у брата. Але, на жаль, мати сказала, що грошей у нас немає.
Тоді ми жили у Чехословаччині, і я побачив оголошення про продаж велосипеда «Урал». Я знав цю марку і любив її. Так збіглися обставини, що він продавався у нашому районі.
Я випрошував у мами дозволу піти подивитися велосипед, а вона казала, що ми не маємо грошей. А потім назвала доступну суму – це були кумедні гроші. За таку суму я не купив би й кермо. Але все-таки домігся дозволу мами, щоб піти подивитися велосипед і був категорично проти, щоби зі мною йшов хтось ще. Я реально почав торгуватися із цим чоловіком.
Не пам’ятаю, чи він сприймав мене – серйозно, чи просто розважався, але поторгуватися погодився. Коли я назвав свій бюджет, він засміявся. Але я не здавався. З усім властивим мені шармом я просив його знизити ціну, обіцяючи, що решту грошей принесу пізніше. Я не обманював – не любив і не вмів брехати ніколи. А ще розповідав, як сильно мені потрібний велосипед, як жахливо доношувати речі брата та їздити на рамі, навіть не знаючи, куди ми їдемо.
Може, він згадав своє дитинство, а може, хотів, щоб я відстав, але це спрацювало – він продав мені велосипед за ту нещасну суму. Мене зовсім не хвилювало, що це була модель для дорослих – я їздив на рамі, доки не почав діставати ногами, сидячи на сидінні.
Брати продавали фотографії зірок по 20 копійок
Коли Володимиру було дванадцять років, вони із Віталієм почали продавати фотографії зірок. Їхніми і більшості їхніх друзів, кумирами на той час були Арнольд Шварценеггер і Сільвестр Сталлоне. Але подивитися їхні фільми ні в кіно, ні на телевізорі не було можливості.
Віталій тоді мав камеру – він навіть сам навчився проявляти свої знімки. Якось вони з братом дістали газету з фотографіями акторів. Вони фотографували ці картинки, проявляли знімки та продавали їх по 20 копійок у шкільному дворі.
«Нашим друзям хотілося мати фото західних кумирів, а ми раділи непоганим заробіткам.
Коли я кілька років тому розповідав про це Арнольду Шварценеггеру, він жартома попросив частину нашого прибутку», – згадував Володимир.