Валерій Борзов: «На Олімпіаді в Мюнхені бачив, як через паркан стрибали терористи»

Валерій Борзов – велика легенда світового спорту. 

Його перемога на Олімпіаді в Мюнхені 1972 року у забігу на 100 метрів виявилася несподіваною для експертів, оскільки основні фаворити — американські спринтери Едді Харт і Рей Робінсон, співволодарі тодішнього світового рекорду (100 м за 9,9 секунди) запізнилися до старту одного з відбіркових стартів. Але на 200-метровій дистанції в Мюнхені Валерій Борзов підтвердив свій найвищий результат і оформив золотий дубль, обійшовши на фініші американців із новим рекордом Європи (20,0 сек.). 

Після завершення виступів Валерій Борзов був першим міністром у справах молоді і спорту, головою НОК України, народним депутатом України. З 1994 року і до сьогоднішнього часу Валерій Пилипович є членом Міжнародного олімпійського комітету для України. А його новаторські методи підготовки застосовувало, зокрема, київське Динамо – одна з найкращих команд світового футболу середини 70-х і 80-х.

В ексклюзивному інтерв’ю сайті sport-express.ua Валерій Борзов згадав свої славні перемоги, розповів про зустрічі із колишніми керівниками країни і поділився власним баченням розвитку спорту під час війни. 

«Задав запитання журналісту: «Чи вважаєте він мене найшвидшою людиною у світі?»

— Валерію Пилиповичу, розкажіть, будь-ласка, про історичне протистояння з американцями у 1972 році. Як вийшло, що вони запізнилися на забіг? 

— Ситуація виглядала таким чином. Після розминки ми з тренером підійшли до офіційного місця реєстрації. Це був чвертьфінальний забіг. Нам повідомила офіційна особа, що програма затримується на 30 хвилин. Американці також були неподалік. Вони почули цю інформацію, після чого пішли до олімпійського селища. 

А ми з наставником попрямували до виходу зі стадіону, там облаштували мати. Я приліг відпочити на 10 — 15 хвилин. І тут тренер побачив на табло, що оголошується мій забіг! Я швиденько попрямував на стадіон. Хоча нам заважали поліцейські, все ж вдалося прорватися. 

Я вибіг на спортивну арену. Побачив, що знайомий стартер показує один палець. Це значить, що до старту — хвилина! Я встиг за цей час добігти до своєї доріжки. Зрозуміло, обійшлося без розминки, сходу стартував. У цьому забігу я показав найкращий результат під час виступів на Олімпійських іграх — 10.07. А в фіналі переміг із результатом 10.14 секунди. Тоді дещо економив сили, адже мав ще бігти 200 метрів і естафету. Під кінець підняв руки, і ця емоційна дія вартувала мені кількох десятих секунди. 

— Як відреагували Ваші американські суперники?

— Я взяв участь у цьому забігу фактично випадково. Після фінішу побачив, що на наступному виході на стадіон стояли Едді Харт і Рей Робінсон. Вони були незадоволені тим, що відбулося. Не розуміли, чому запізнилися на забіг. Але «потяг вже пішов». 

 — Вони були Вашими головними конкурентами?

— Я не знаю, як би там було. На прес-конференції, після того, як я виграв 100-метрівку, мені задали запитання: «Чи можу я вважати себе найшвидшою людиною на планеті, якщо у відбірному забігу не виступали Едді Харт і Рей Робінсон?». Я їм відповідаю, що у мене на руках медаль і статус чемпіона Олімпійських ігор зі спринту.

Через кілька днів, після моєї перемоги на 200 метрів, я задав запитання цьому ж журналісту: «Чи вважаєте він мене найшвидшою людиною у світі, якщо я переміг на дистанціях 100 і 200 метрів?». Він трохи зніяковів, але підтвердив мою правоту. 

Валерій Борзов на Олімпіаді-1972. Фото: Google

Дехто доказував, що Харт сильніше за мене, тому що переміг в естафеті. Але так говорити не можна. Тому що в естафеті я отримав паличку на 15 метрів пізніше Едді. Безумовно, тоді я вже не міг його наздогнати. До того ж у мене тоді почалися спазми, і я не міг бігти на «повну котушку». Тому що перед цим на Олімпіаді біг чотири рази 100 метрів, чотири рази — 200 метрів і три рази естафету. Це було вже занадто для моїх м’язів.

— Чи були Ви свідком відомої трагедії, пов’язаної із терористами на Мюнхенській Олімпіаді?

— Після фіналу вночі я не спав і не хотів заважати своїм колегам. Бо у нашій кімнаті спали одразу п’ять спортсменів. Вони готувалися до фінальних змагань. Я вийшов погуляти і побачив, як через паркан стрибали люди в спортивному одязі та з автоматами. Пізніше стало відомо, що це терористи. Зранку на високих точках Олімпійського селища стояли військові зі зброєю, кулеметами і військовою технікою. 

Ізраїльський корпус знаходився в 50-и метрах від місця, де мешкали радянські спортсмени. Між нами був лише французький. Коли всі дізналися про теракт із загиблими, почалися збиратися спостерігачі. Це була дивна картина. Люди гинули, терористи бігають по балконах, а перехожі дивляться, як на кіно. Це мені досі дивує. 

Знаю, що була домовленість із поліцією про евакуацію терористів на аеродром. А подальша історія описана в спеціальному кінофільмі. 

Нагадаю, тоді МОК і наша команда висловили співчуття родинам загиблих. Але Олімпіаду вирішили продовжити. 

«Чи були в родині бігуни, не знаю»

— Як вийшло, що Ви народилися на Львівщині, але зростали на Херсонщині? 

— Я народився у Старому Самборі (Львівська область). Мій батько — військовий. Проходив там військову службу. Тато шукав роботу після відставки. Він отримав її в Новій Каховці (Херсонська область ), тому ми туди й переїхали. Там я почав займатися легкою атлетикою. Це сталося у 1962 році.

— У Вашій родині були швидкі бігуни чи Ви були першим?

— Мій батько був спритним, прудконогим. Але чи були в родині бігуни, я не знаю. Не вивчав це питання. 

— Він зростали у Новій Каховці, тож добре знаєте цей регіон. Хто, на вашу думку, винен у швидкій російській окупації цього міста під час нинішньої війни? 

— Хто окупував, то і винен в першу чергу. Але взагалі значною мірою винні й ті, хто став зрадником України і допустив російських військових на території Херсонщини.

— Розкажіть про свої зустрічі із керівниками країни і республіки — Хрущовим, Брежнєвим, Щербицьким. Хто з них насправді цікавився спортом, а хто — тільки київським «Динамо»? 

— З Микитою Хрущовим не мав можливості поспілкуватися. Коли я бачився з Леонідом Брежнєвим, то він вже був стареньким. Це було у 1972 році. Тоді після Олімпіади в Мюнхені Політбюро СРСР приймало олімпійських чемпіонів у Палаці спорту. Тобто можна сказати, що Брежнєв цікавився Великим спортом. Адже він сам прийшов на цей захід.

Володимир Щербицький також був небайдужий до спортивної галузі. Він цікавився не лише футболом, але й спортом загалом. Це була його ідея із професіонального спортсмена із організаторськими здібностями підготувати керівника спорту України. Це відбулось саме на моєму прикладі.

Брежнєв та Щербицький. Фото: Google

Щербицький готував мене до цієї ролі. Я пройшов відповідну підготовку на молодіжному рівні. Зокрема, був секретарем ЦК комсомолу, де опікувався спортом і міжнародними зв’язками. Потім став заступником голови Спорткомітету України, згодом його головою і міністром спорту України. 

— Якась цікава історія була пов’язана з Брежнєвим чи Щербицьким?

— З Володимиром Щербицьким я спілкувався і до, і після Олімпійських ігор. На цих зустрічах також розмовляв з сином Щербицького Валерієм. Він був спортивним хлопцем. Працював в інституті кібернетики.

«Серед футболістів найшвидшим вважаю Блохіна»

— У легкоатлетичній родині є нечесна конкуренція? Чи є люди, яким би ви не подали руки? 

— Ні. Я з таким не зустрічався. Жодного такого випадку не було.

— Коли виступали на змаганнях, зустрічалися із допінгом?

— Тоді тільки це починалося. Жодного відношення до допінгу я не мав і з цим ніколи не стикався. Водночас була проблема із суддівством. Це у 1969 році, коли я виграв чемпіонат Радянського Союзу у бігу на 100 метрів із результатом 10.0. Думаю, що мій результат був навіть кращим. Але судді не повірили, що це можливо. Що можна пробігти стометрівку менше, ніж за десять секунд. Забіг проходив під рясним дощем у Києві.

— Розкажіть про Валентина Петровського і Анатолія Зеленцова. Чи правда, що легкоатлетичні тренери створили методику підготовки зіркового футбольного Динамо (Київ)?

— Валентин Петровський — це мій другий тренер. Першим був Борис Войташ. Він працював у Новій Каховці, у дитячо-юнацькій спортивній школі. 

Валентин Петровський був завідуючим кафедрою теорії і методики фізичного виховання Київського інституту фізичної культури. Зеленцов тоді працював на кафедрі і водночас опікувався загальнофізичною підготовкою київського Динамо. Бо Валерій Лобановський цікавився досвідом легкоатлетів для підготовки футболістів. Тому методики Петровського були застосовані для підготовки футболістів київського Динамо. Це було зроблено через Зеленцова.

— Хто із футболістів мав би шанси у бігу на ваших дистанціях? Можливо, Олег Блохін? 

— Таке питання є некоректним. Ніхто. Бо футболісти до спринту не готувалися. Вони готувалися до іншого виду спорту. Але найшвидшим вважаю Олега Блохіна. 

Олег Блохін. Фото: Google

— Чому знаменитий спринтер Усейн Болт так і не заграв у футболі і чи можливі такі переходи? 

— Футбол — це не легка атлетика. Окрім швидкості, у ньому потрібні інші спеціальні якості. 

«Всі Президенти України цікавилися Великим спортом»

— Який вид спорту найбільше постраждав в Україні після розпаду СРСР? 

— Командні ігрові види спорту. Бо команди СРСР і України — це велика різниця. До команди Радянського Союзу включали провідних спортсменів зі всіх республік, тобто вибір у тренерів був значно більшим. 

У часи Незалежності команди з ігрових видів спорту перестали потрапляти на Олімпійські ігри. За деякими виключеннями. Це наприклад, гандбол, хокей тощо.

— Хто із президентів України зробив найбільше для спорту?

— Некоректне запитання. Адже всі Президенти України цікавилися Великим спортом. Всі вони допомагали спортсменам в межах можливого. Але, треба зазначити, що спорт в Україні завжди фінансувався за залишковим принципом. Бо, мабуть, у держави були більш важливі завдання.

— У які часи виділялися найбільше грошей коштів на фінансування спорту?

— У часи незалежної України регулярно змінювався курс долара щодо гривні. Тому обсяги фінансування є відносними, їх треба перераховувати. Але ми завжди виконували плани навчально-тренувальних зборів і змагань та не мали з цим проблем.

— Чия підтримка із керівників держави була найважливішою для НОК України на чолі із вами?

— Справа в тому, що Національний олімпійський комітет — незалежна громадська організація. І ми взагалі не отримували бюджетного фінансування. Зараз Він отримує невелике фінансування на окремі спеціальні програми. Всі наші президенти відвідували Олімпійські ігри, цікавилися потребами олімпійців. Вони розуміли, що переможці Олімпіад формують імідж держави. Тому підтримували Олімпійський рух в Україні. 

— Як на початку незалежності України знаходили приміщення для НОКу і Мінспорту?

— НОК України перебував в тому ж самому приміщенні і до розпаду Радянського Союзу, і після нього. Там, де й зараз Міністерство спорту України. Потім Національний олімпійський комітет України купив собі на Подолі окремий будинок.

Ющенко і Тимошенко. Фото: Google

— Як ставилася до спорту Юлія Тимошенко, яка займала серйозні посади у державній владі?

— Всі керівники парламентських фракцій позитивно ставилися до спорту і олімпійського руху. Це було видно, коли ми проводили спортивний бюджет або вирішували інші важливі питання щодо законів та інших актів, пов’язаних зі спортом. Зазвичай всі фракції нас підтримували. В тому числі і фракція Юлії Тимошенко.

— Чому єдиний український політик вищого рангу (президент, прем’єр-міністр або спікер парламенту) на чолі НОКу — це саме Віктор Янукович? Чому український спорт у 2003 — 2004 роках настільки його підтримував?

— Це питання в першу чергу до Сергія Бубки і до Григорія Суркіса. Не коментую, тому що до цього не маю відношення.

— У нинішньому скандалі Ви на стороні Бубки чи проти нього? Це нормально — мати бізнес на анексованих територіях?

— Я не підтримую бізнес у росії у нинішній час у будь-кого. Скандал, пов’язаний з Бубкою, досить неприємний. Якщо ці факти підтвердяться, то це буде поразка і ганьба тому, хто співпрацював із агресором під час війни. 

«Треба планувати підготовку провідних спортсменів за межами України»

— Хто винен у війні?

— Позиція світового співтовариства вважає путіна винним у розв’язанні війни проти України. 

— Що буде далі?

— Коли ми вистоїмо і збережемо свою державу, тоді будемо відроджуватися. Але коли війна закінчиться, відповісти важко.

— Як вижити спорту під час війни?

— Якби я зараз був міністром спорту, я б планував підготовку в двох напрямках. Зберіг би елітний спорт в тій чисельності, яка претендує на фінали на Олімпійських іграх. Водночас би зайнявся аналізом наповненості дитячо-юнацьких спортивних шкіл, які у нас залишилися. Тому що без початку не може бути і кінця цієї роботи. 

По-третє, треба спланувати підготовку провідних спортсменів за межами України. Йдеться про ті регіони, де зруйновані спортивні споруди. В таких випадках треба готуватися у наших друзів за кордоном. 

— На вашу думку, відомих спортсменів мають масово призивати до армії?

— Понад 300 із них вже загинули на війні. Закон не передбачає виключень для спортсменів. Чи, наприклад для науковців, державних службовців тощо. Якщо буде потрібно, всі мають піти в армію, включаючи й пенсіонерів (до 70 років).

— Вадим Гутцайт має поєднувати дві державні посади? 

— Коли були вибори президента НОК, він заявляв, що у разі своєї перемоги залишить посаду міністра спорту України. 

Вадим Гутцайт. Фото: Google

— Як Ви ставитеся до дискваліфікації російських і білоруських спортсменів? Українці, росіяни та білоруси — все ще брати?

— Я вже заявляв у Міжнародному олімпійському комітеті, коли відповідав на запитання британських і французьких журналістів: поки йде війна, російські і білоруські спортсмени мають почекати. І не брати участі в Олімпійських іграх. 

Станом на зараз Олімпійський комітет росії дискваліфікований і не може брати участь в Олімпіадах. Але питання участі росіян і білорусів з деякими умовами, які встановив для них виконком МОК, до кінця не вирішено. 

«Нові рекорди залежатимуть від міцності зв’язок і кісток»

— Як відбувається Ваша робота в Міжнародному олімпійському комітеті? Зокрема, в Комісії з культури та олімпійської спадщини. 

— Ця комісія виробляє свої рішення з питань культури та олімпійської спадщини для МОК. Одне із питань, яке я ініціював у Національному олімпійському комітеті України, пов’язано із підготовкою документу «Олімпійська спадщина України». Це було два роки тому. Але поки це рішення не реалізовано, чекає свого втілення у життя. 

— Якби взяти Вашу книгу, зокрема, легендарну «Поєдинок триває секунди», можна було б прямо зараз підготувати олімпійського чемпіона з бігу? Чи вчення 70-х застаріли?

— У мене вже є нова книга «Великий спринт, уві сні та наяву». Вона була видана кілька років тому. Там є рекомендації і пояснення щодо методики моєї підготовки до Олімпійських ігор. Вся книга методичного напрямку. А ось «Поєдинок триває секунди» — автобіографічна.

— Рекорди, які ми бачимо зараз на Олімпіадах, це вичерпання можливостей людського організму? Чи чемпіони ХХІІ століття зможуть набагато більше?

— Цього ніхто не може спрогнозувати. Нові рекорди залежатимуть від міцності зв’язок і кісток людини. Це біологічна межа рекордів майбутнього. Якщо зв’язки і кістки будуть руйнуватися — це буде межею рекордів. Причому не лише в легкій атлетиці, а в будь-яких видах спорту.

Валерій Борзов. Фото: Google

— Шахи та інші інтелектуальні ігри мають перспективи стати олімпійськими видами спорту?

— Рішення щодо включення того чи іншого виду спорту до Олімпійської програми вирішуватиме міжнародне спортивне співтовариство. Країна-організатор Олімпіад має право на включення до п’яти видів спорту. Вони входять до олімпійської програми, як демонстраційні. 

А взагалі включення якогось виду спорту до програми Олімпіади — це найбільш складне запитання для міжнародної спортивної спільноти. 

— Берете участь у ветеранських забігах легкоатлетів? Якщо б взяли, яким би був результат?

— Ні, я участі в таких стартах не брав. Я профі і не можу щось робити погано. Або все, або нічого. Наразі бажання бігати, брати участь в змаганнях немає.

— Чи шанує держава великих олімпійців? Пенсії нормальні?

— Так, шанує. Видатних олімпійців нагороджують орденами. Олімпійські чемпіони і призери отримують довічну стипендію Президента України. Її розмір змінюється в залежності від мінімальної заробітної плати. Наразі це близько десяти тисяч гривень. Якщо олімпійці досягли пенсійного віку, отримують заслужену пенсію. В залежності від того, ким і де працювала людина. 

***

Довідка

• Валерій Борзов народився 20 жовтня 1949 року у Самборі (Львівська область). Наразі мешкає у Києві.
• У 19 років став триразовим чемпіоном Європи серед юніорів. У серпні 1969 року виграв дорослий чемпіонат СРСР у Києві, пробігши 100 метрів рівно за 10 секунд. У тому ж році виграв чемпіонат Європи.
• завоював п’ять медалей Олімпійських ігор:

1972 р. Мюнхен. Золото — 100 метрів, 200 метрів; срібло в естафеті. 

1976 р. Монреаль. Бронза на 100 метрів і в естафеті. 

• Перший міністр спорту України в 1990 — 1997 рр.
• Народний депутат України 3-го і 4-го скликань.
• Заслужений майстер спорту.
• Кандидат педагогічних наук.
• У шлюбі із 4-разовою олімпійською чемпіонкою Людмилою Турищевою. Має дочку Тетяну.
• Автор 4 книг на спортивну тематику.

• Захоплення: риболовля, мисливство.