Ексклюзивне інтерв’ю Спорт24 з Олександром Кочергіним – чемпіоном світу зі стронгмену-2018, фіналістом Arnold Classic-2019 і переможцем турніру Богатир року-2021.
“Василь Вірастюк сказав: “Він досягне великих успіхів”
– Мені завжди дуже цікаво, в якому середовищі формувалася людина, як минало її дитинство. Розкажіть про свої ранні роки.
– Проживав у селі. Був дуже активним. Багато бігав у футбол. Бавився з однолітками в “козаки/розбійники”. Одного разу зайшов у місцевий спортзал і там закохався в залізо.
Починав з гирьового спорту, досягнув там першого спортивного розряду дорослого. Потім трохи займався важкою атлетикою. Але згодом зупинився на паверліфтингу, став майстром спорту України.
Потім у 2014 році почалася війна, і я пішов на фронт. У 2015-му звільнився з армії і переїхав у Чернівці. Ще до війни захоплювався стронгменом, дуже любив дивитися “Богатирські ігри”, стежити за виступами Василя Вірастюка, Жидрунаса Савіцкаса, Маріуша Пудзяновського. І от коли я переїхав, перше, що побачив – оголошення про чемпіонат України зі стронгмену серед аматорів. Головним рефері був Василь Вірастюк, а організатором чернівецький богатир Андрій Бурштин.
Я написав у Instagram до Андрія, сказав, що хочу спробувати свої сили – він запросив мене у свій зал. Я підняв 100-кілограмовий лог-ліфт, побігав з йоком на плечах і ще більше зацікавився.
На змаганнях подумав: “Ого! Василь Вірастюк. Така велика зірка”. Я на цьому ЧУ посів друге місце. Міг би і перше. Але в останній вправі, перенесення йоку, припустився помилки. До фінішу залишалося буквально півтора метра, і я опустив трохи снаряд. Мені дали штраф 2 секунди, що коштувало золотої медалі. Але потім мені розповіли, що Василь Вірастюк, дивлячись на мене, сказав: “Він досягне великих результатів, якщо буде продовжувати з такою наполегливістю”.
“Через три тижні після операції на коліні виграв чемпіонат світу”
– У 2018 році ви вже стали чемпіоном світу зі стронгмену. Що пам’ятаєте про ті тріумфальні події?
– У травні 2018-го відбувався ЧУ. За тиждень до нього мені прооперували ногу. На цьому турнірі посів четверте місце, але був задоволений, зважаючи на травму.
А через два тижні був чемпіонат світу в Хусті. Він складався з двох етапів: відбору та фінальної частини. Чесно кажучи, їхав з думкою, що було б чудово хоча би потрапити у фінал.
Але так зійшлися зорі, що я посів перше місце у відборі. У фіналі найбільше запам’яталася остання вправа – “Кулі Атласа” (було 4 кулі від 120 до 180 кг). Головна заруба за золото йшла між мною і Павлом Гайшею. На останній вправі він зазнав травми стегна. Таке, на жаль, буває у спорті. Я розумів, що мені треба закласти всі 4 кулі або ж зробити це швидше за Пашу. Мені вдалося і я став чемпіоном світу!
– Травма давала про себе чути?
– Фізично не турбувала, але я постійно тримав її в голові. Розумів, що треба робити менше навантаження на прооперовану ногу. Але коли входиш в азарт, в кураж, то забуваєш про все – і працюєш. Слава Богу, нога не підвела.
– Наступного року ви стали фіналістом Arnold Classic. Масштаби дійства вражають? Шварценеггера бачили зблизька?
– Насправді я до останнього не вірив, що туди потраплю. Проблема полягала в тому, що в мене було дуже мало часу на підготовку. Можна було показати набагато кращий результат. Та все ж із 42 атлетів зі всієї планети я став восьмим – ну, це, я вважаю, теж круто.
До того ж я виступав у надважкій категорії і був одним з найлегших учасників у цьому дивізіоні. Турнір – бомба! Мрію ще раз на нього поїхати. Можливо, ще колись випаде така нагода.
Арнольда бачив. Але довкола нього постійно натовп людей метушився. Всі біжать, хочуть фото, автограф тощо. Я вирішив не бути з кола тих людей, які рвуться до нього. Побачив – та й достатньо.
Коли ми у фіналі виступали на сцені, Шварценеггер сидів у перших рядах. Я його бачив, він мене бачив. Ми, можна сказати, перекинулися поглядами (Сміється).
“Окопи вузенькі, і я немаленький, на мені купа екіпірування – трохи незручно було”
– Ви воювали в АТО, після початку повномасштабної війни знову приєдналися до лав захисників України. На якому напрямку зараз перебуваєте?
– Зараз я служу в підрозділі “Артан” ГУР МО. Працюємо на різних напрямках. Наприклад, газові вишки в морі, острів Зміїний, нещодавно Куп’янський напрямок.
– Бачила ваше фото в населеному пункті Богатир. Разкажіть історію світлини.
– Це село неподалік Курахового, недалеко проходять бойові дії. Проїжджали через Богатир по дорозі на бойове завдання, вирішив зробити собі фото на пам’ять. У селі живе цивільне населення, але воно теж обстрілюється.
– Ваша антропометрія на війні – це плюс чи мінус?
– Справді, є переваги і недоліки. У деяких ситуаціях це плюс, бо ти краще підготований фізично, і тобі легше, ніж іншим – йти на далекі відстані, нести тяжкий вантаж. Але, наприклад, на Куп’янському напрямку ми працювали в окопах, а вони вузенькі, я немаленький, на мені купа екіпірування – трохи незручно було.
– Також бачила відео, де ви перекидаєте стовбури дерев – це нагадує богатирську вправу. Вдається на війні іноді знаходити час для тренувань?
– Це ми працювали біля Мар’їнки. Хлопцям на перекриття бліндажів привезли деревину. Вирішив згадати молодість.
– Які найважчі моменти доводилося переживати після початку повномасштабного вторгнення?
– Найважче, звісно, втрачати людей. З деякими ти був знайомий дуже мало часу, але сильно здружився. Розумів, що з ними можна і в вогонь, і в пекло.
Також важко усвідомлювати, що вдома чекає сім’я, діти, а ти не можеш бути з ними. Хочеться до рідних. Але розумієш: якщо зараз зробиш крок назад, то завтра вже доведеться твоїй сім’ї кудись втікати з України.
Кожна точка, де ми бували, гаряча. Спершу були на Київщині, Гута Межигірська – йшли важкі бої. Потім працювали на Харківщині, Донеччині.
“Війна відфільтровує велику кількість людей з твого оточення”
– Чи бувають на війні світлі моменти?
– Позитивом я назвав би переосмислення, яке приходить на війні. Відфільтровується велика кількість людей з твого оточення. Це дуже добре! До війни в мене було дуже широке коло друзів. Але біда, яка прийшла на нашу землю, відкрила справжні обличчя людей. І ти думаєш: “Хух, як добре, що це друзі відфільтрувалися!”. Залишилися справжні. Є в мене такі друзі, які хоч не воюють, але до них можна подзвонити в будь-який час і сказати: “Мені треба Mavic на підрозділ чи машину”. І ніхто не каже: “Ой, зараз важко”. А запитують: “На коли?”. Я відповідаю: “На вчора”. І запити закриваються дуже швидко.
Є багато українських стронгменів, які не воюють, а допомагають фронту. І вам скажу, що такі люди дуже потрібні в тилу. Тому я не згоден з твердженням, що всі мають воювати. Бо якщо на фронт підуть ті, хто допомагали, нам не буде чим воювати. Звісно, я не кажу про тих, що скинули 5 гривень і вважають, що виконали свій обов’язок. Я про серйозних волонтерів.
Нам і так зараз важко. Скрута з Mavic, наприклад. Зараз війна йде в повітрі: безпілотники і артилерія. Не буде дронів – як ми будемо боротися з ворогом?
Проблема в тому, що наші громадяни поділяються зараз на три категорії: ті, хто воює; ті, хто волонтерить і ті, кому байдуже. На жаль, третьої категорії, мені здається, зараз найбільше. Я дивлюся по зборах. Мій друг нещодавно збирав на Mavic. Каже: “На моєму відео 500 переглядів, на “банку” скинули гроші 50 людей”. А скинули би ті всі 500 людей по 10-20 гривень, і вже була би нормальна сума.
Ми якраз закрили збір на баггі для евакуації поранених і монокуляр нічного бачення. І велику суму дали ті, хто добре знає мене. Донатять постійно одні й ті ж люди.
Ці баггі дуже маневрені, прохідні, швидкі – може по полю летіти 100 км/год. Там є місця на двох поранених. Коли на евакуацію їде велика техніка, росіяни намагаються її відразу знищити. З баггі їм це зробити буде набагато складніше.