14 березня виповнилося 34 роки, як Литва офіційно відмовилася брати участь у чемпіонатах СРСР у всіх видах спорту, а також перестала делегувати своїх атлетів до збірних Радянського Союзу для виступу на міжнародних змаганнях. У Вільнюсі скористалися політичною ситуацією в СРСР та ослабленням хватки Кремля і спочатку оголосили незалежність країни, а згодом – і свого спорту.
Все почалося з того, що 1990 року прихильники незалежності Литви виграли парламентські вибори і на першому ж засіданні, 11 березня, оголосили про вихід республіки зі складу СРСР. Балтійська країна на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом проголосила свою незалежність та повернулася до литовської конституції 1938 року.
А 14 березня 1990 року з’явилося спеціальне комюніке, поширене Держкомспортом і Національним олімпійським комітетом Литви, де повідомлялося, що литовські атлети більше не братимуть участі в чемпіонатах СРСР і не виступатимуть під прапором Союзу на міжнародних змаганнях. Підставою для такого рішення став Акт про незалежність, ухвалений Верховною Радою республіки.
У відповідь Москва спочатку влаштувала економічну блокаду Литви, обрізала постачання нафти та газу, а також матеріалів для низки великих промислових підприємств. А 11–12 січня 1991-го спробувала придушити повстання силою, коли радянські військові бронетехніки почали захоплювати стратегічні об’єкти у Вільнюсі, які обороняли мирні жителі.
Під час зіткнень, за офіційною інформацією, загинуло 15 людей, а всього, за різними даними, постраждало близько 1000. Світ був обурений такою жорстокістю, як і жителі інших республік СРСР, які за прикладом Вільнюса невдовзі також почали оголошувати про свій суверенітет. У тому числі й Україна.
Тож Литва стала першою із союзних республік, яка оголосила незалежність, зокрема й у спорті. І вже на Олімпіаді 1992 року в Барселоні, куди Україна приїхала у складі збірної СНД, литовці виступили власною командою та вибороли дві медалі – “золото” Ромаса Убартаса у метанні диску та “бронза” чоловічої збірної з баскетболу.
Український спорт почали підштовхувати до незалежності 1991 року. Як згадував відомий футбольний функціонер початку 90-х Євген Котельников, ще у серпні 1991-го до них у відділ футболу Спорткомітету, де також працював і майбутній перший президент ФФУ Віктор Банніков, звернулися представники дуже впливової у ті роки партії “Рух” та в ультимативній формі вимагала виходу зі складу союзної федерації.
“Особливо наполягав на цьому Ярослав Кендзьор, який потім був народним депутатом. Ми спробували пояснити, що в серпні це зробити неможливо, адже у розпалі чемпіонат СРСР та першість України, що проводилася в одній із зон другої ліги. Ми запропонували інший варіант: дограти сезон до кінця, а потім уже порушувати питання про вихід”, – згадував Котельников.
Чемпіонат СРСР розігрувався за системою весна – осінь, і в грудні 1991 року було оголошено про створення громадської організації “Федерація футболу України” та вихід її зі складу союзної федерації.
“Ми підготували документи для вступу до УЄФА, знайшли фінанси і відправили делегацію до Швейцарії. До неї увійшли Віктор Банніков, Віктор Медведчук та Григорій Суркіс. Грамотно оформлений пакет документів багато в чому сприяв тому, що нас без особливої тяганини прийняли в УЄФА”, – розповів Котельников.
Одними із перших в Україні самоорганізувалися волейболісти. Наприкінці 80-х і в перших роках 90-х усі основні турніри проходили в українських містах. Наприклад, 22–30 березня 1991 року Київ приймав Х Спартакіаду народів СРСР, яку виграла чоловіча збірна України. Там уперше і заговорили про необхідність створення своєї федерації, незалежної від Москви.
І вже 16 червня 1991 року відбулася так звана попередня установча конференція Федерації волейболу України. А коли було проголошено незалежність, виникла потреба зробити все офіційно вже в новій країні. Тому 16 листопада 1991 року відбулася нова конференція ФВУ, на якій обрали керівний склад організації на чолі з Ходєєвим.
