38 років тому київське “Динамо” повернулося додому із Кубком Кубків, який вони виграли у фінальному протистоянні з мадридським “Атлетіко” (3:0). Це сталося лише через тиждень після страшної аварії на ЧАЕС, яку обговорював увесь світ, але не СРСР. А керівництво Союзу навіть не вважало за потрібне зустріти переможців єврокубку після повернення додому.
OBOZ.UA вирішив згадати події того фіналу, весь закулісний антураж і байдуже ставлення москвичів до українського клубу.
Шість із дев’яти матчів того турніру, включаючи фінал “Динамо”, виграло з різницею в три і більше м’ячів. При цьому під час другої частини сезону Валерій Лобановський час від часу залишався без кістяка своєї команди, оскільки збірна СРСР виборола путівку на чемпіонат світу в Мексиці, а Едуард Малофєєв вирішив готуватися ще з січня, коли на місяць вивіз колектив до Іспанії. І потім ще висмикував гравців навесні.
Як потім розповідав Валерій Лобановський, кілька обставин турбували його, коли в ніч із 28 на 29 квітня “Динамо” їхало до Москви, щоб звідти літаком вирушити до Франції, де й мав відбутися фінал Кубка Кубків з “Атлетіко”.
“16 квітня ми зіграли у Празі, а потім на 10 днів провідні гравці зникли з нашого поля зору. Спочатку вони поїхали до Сімферополя, тренувалися до збірної, потім вирушили до Румунії, на товариський матч із національною командою цієї країни (23 квітня), до нам потрапили 25 квітня за два дні до важливого календарного поєдинку зі “Спартаком” у Києві”, – згадував великий тренер.
До того ж, за тиждень до фіналу, в ніч на 26 квітня, в Україні сталася страшна трагедія – на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий реактор і по континенту почала поширюватися радіація. У СРСР про це мовчали і 27 квітня навіть дозволили провести у Києві футбольний матч між київським “Динамо” та московським “Спартаком”(2:1) у присутності понад 80 тисяч глядачів. І це всього за 111 кілометрів від Прип’яті.
“Лобановський розповідав Пузачу: “На Чорнобильській станції вибухнув реактор. Нічого страшного. Пожежу загасили, дві людини загинули”. Ніхто подумати не міг, наскільки там все серйозно”, – згадував пізніше захисник “Динамо” Володимир Безсонов.
Легендарний форвард “Динамо” Олег Блохін також підтверджував, що у Києві чутки про Чорнобиль з’явилися наступного дня після аварії. Футболіст спочатку не вірив і залишив сім’ю у Києві. Однак потім поговорив із генералом КДБ, з яким жив в одному будинку: “Він сказав, що в Чорнобилі справа серйозна. Відразу після цього я відправив своїх до Миргорода, до родичів дружини”.
Але вся страшна правда відкрилася київським футболістам лише через кілька днів після вибуху, коли вони прилетіли до французького “Ліону” для участі у фіналі Кубка Кубків проти мадридського “Атлетіко”, запланованого на 2 травня.
За словами захисника “Динамо” Андрія Баля, не встигли вони зійти з літака, як опинилися в оточенні іноземних ЗМІ: “Нас почали розпитувати не про те, як ми збираємося грати з “Атлетико”, а про вибух на атомній електростанції. А ми майже нічого не знали про те, що сталося”.
Коли радянська влада зберігала злочинне мовчання, у Франції по всіх каналах крутили сюжети та репортажі про трагедію Чорнобиля та її вплив на весь континент. “Від нас кидалися, як від прокажених: “Та ви опромінені!”, – згадував Безсонов.
“Нас тоді у Франції мало не з дозиметрами в аеропорту зустрічали. А у нас усіх у Києві залишилися сім’ї, діти. Уявіть наш стан. Лобановський на встановленні перед грою попросив: “Хлопці, у нас така трагедія, тому ми просто зобов’язані виграти, щоб у такий час дати людям привід для радості”, – зізнавався капітан “Динамо” Анатолій Дем’яненко.
Суперником киян у фіналі став “Атлетіко”, який у півфіналі переміг німецький “Байєр”. Щоправда, не добре відомий сьогодні леверкузенський, а клуб із Крефельда, який також називали “Юрдінген-05”. До німців іспанці здолали шотландський “Селтік”, валлійський “Бангор Сіті” та югославську “Црвену Зірку”.
Головним тренером “Атлетико” був 47-річний колишній півзахисник клубу Луїс Арагонес, який через багато років виграє чемпіонат Європи зі збірною Іспанії. Особливо гучних імен у складі “матрацників” не було, за винятком чемпіона світу-78 аргентинського воротаря Убальдо Фільола. Хоча також вирізнявся капітан команди, захисник національної команди Томас Реньонес. А фахівці відзначали злагоджені командні дії “Атлетіко” та колосальну самовіддачу.
У свою чергу президент мадридців Вісенте Кальдерон високо оцінював клас “Динамо”, називаючи його авторитетним суперником, але програвати іспанці не збиралися: “Ми прагнемо лише до перемоги, не відчуваючи жодної зарозумілості. І заздалегідь надсилаємо киянам привіт”.
Як потім розповідав у своїй книзі Лобановський, Заваров отримав травму у Сімферополі, але, на щастя, вона виявилася легкою. А ось Блохін у своєму 100-му матчі за збірну надірвав м’яз стегна, і лікування вимагало часу: “За Блохіна в Києві взялися обидва наші лікарі – Володимир Малюта та Віктор Берковський. Двічі на день вони інформували мене. Нічого втішного повідомити до від’їзду не могли . Блохін не тренувався”.
Однак володар “Золотого м’яча” полетів із командою в Ліон і, незважаючи ні на що, дуже хотів вийти у другому фіналі Кубка Кубків. А Лобановський був певен, що вихід Блохіна на поле стане для команди додатковим плючем.
“Медицина не говорила ні “так”, ні “ні”, залишаючи все на розсуд гравця та тренера. Я прямо сказав Блохину, що дуже розраховую на нього, і ми домовилися ухвалити остаточне рішення після передматчевої розминки. не сумнівався, що у стартовий склад його треба вписувати.
Також до матчу у тренера були побоювання з приводу вболівальників на трибунах, третина яких складали фанати “Атлетіко”. А радянській команді за “залізної завіси” така підтримка за кордоном навіть і не снилася.
Але своєю грою “Динамо” вдалося зачарувати близько 30 тисяч французьких глядачів. І приблизно з середини першого тайму місцеві шанувальники футболу на стадіоні “Жерлан” загриміли: “Кі-єв! Кі-єв!”. І українці не підвели, відправивши у ворота Фільола три м’ячі. Заваров відкрив рахунок на 5 хвилині, Блохін подвоїв перевагу на 85-й, а Євтушенко на 88-й поставив крапку.
“Після фінального свистка австрійського арбітра Франца Верера як хлопчик помчав на поле вітати тріумфаторів Кубка кубків, ловив себе на думці, що несолидно, напевно, якщо дивитися з боку, дорослій, досить масивній людині ось так мчати мало не впритул “, – Пізніше напише у своїй книзі Лобановський.
Іноземна преса була у захваті від “Динамо”3, розхвалюючи їх на своїх сторінках. Французькі L’Equipe та France Football одностайно назвали гру киян футболом ХХІ століття: “Немає сумнівів, що існує чудова київська футбольна школа, а у складі команди ми побачили багатьох гравців збірної”.
“Суперкомандою, що показала сучасний наступальний та видовищний футбол”, охрестила українців іспанська Marca. А ось у Москві зустріти володарів Кубка Кубків не вважали за потрібне.
Як потім розповідав багаторічний адміністратор київського “Динамо” Олександр Чубаров, коли хлопці з’явилися із завойованим Кубком у залі прильоту аеропорту Шереметьєво, їх не зустрічав ніхто: жодного представника Спорткомітету, жодної людини з радянської федерації футболу. Загалом нікого! Ось таке ставилося у столиці Союзу до українського клубу.
“Були тільки я і одна молоденька дівчина-москвичка, віддана шанувальниця “Динамо “, принесла скромний букетик квітів. Вона приходила на всі наші матчі в Москві, ніколи не забувала привітати іменинників”, – розповідав в інтерв’ю “Сегодня” Чубаров.
Щоправда, приїхав ще адміністратор збірної СРСР Борис Кулачко зі списком гравців, викликаних у її розташування, яких він мав привезти на базу до Новогірська, оскільки через два дні мала відбутися товариська гра з Фінляндією. Ось поцікавився Чубарова: “Може, яка допомога потрібна?”.
“Підійшов Лобановський, подивився список збірок, каже: “Добре, нехай залишаються, що робити? А ми – додому”. Поїхали на вокзал і міжнародним потягом “Москва – Прага” відбули до Києва. Дорогою хлопці дивувалися: “Федоровичу, ну як же так можна? Ми ж Кубок для всієї країни виграли! І таке ставлення!” – розповідав адміністратор “Динамо”.
І лише наступного дня у Києві тріумфаторів Кубка Кубків зустрічали як годиться: “На пероні були тисячі людей, з квітами, з духовим оркестром, а від вагона до автобуса гравців та тренерів буквально несли на руках”.
