Ексклюзивне інтерв’ю Спорт24 з мультимедалістом Паралімпіади-2024, плавцем Олександром Комаровим. З Парижа він привіз золото (100 м вільним стилем) і дві бронзи (200 м вільним стилем і в естафеті).
“Було важко перебувати на п’єдесталі з нібито нейтральним атлетом, який платить податки, а на них купують ракети”
– Ви стартували на Паралімпіаді-2024 з бронзи на 200 м вільним стилем, потім завоювали золото на 100 м. Річ у тім, що друга дистанція вам комфортніша, чи вдало виконали роботу над помилками?
– Це кардинально різні дистанції. Сто метрів я плаваю дуже давно, понад 15 років – на Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро я здобув бронзову медаль в цій дисципліні. В естафеті тоді я теж плив 100 м, і ми вибороли золото. Тож я дуже добре знаю, як плисти цю дистанцію, як починати, впевнений, що зможу подолати її з гарним результатом. А 200 м – це нова для мене дистанція.
– Ви одним із перших відмовилися фотографуватися з так званими “нейтральними” росіянами на п’єдесталі Паралімпіади-2024. Чи відчули підтримку світу: глядачів, колег з інших країн?
– Сподіваюся, що світ зрозумів мій посил. Українці в коментарях підтримали мене. Сподіваюся, в нашої країни буде більше підтримки від світу в майбутньому.
Було важко перебувати на п’єдесталі разом з нібито нейтральним атлетом, який платить податки, на які купуються ракети і бомби, а ними вбивають українців. Я не розумію, як на змагання, що придумані для того, аби об’єднувати і створювати щось нове, чудове, допускають спортсменів, які підтримують війну, вбивства.
Фото Reuters
– На жаль, ви відчули безпосередньо на собі “рускій мір” у Маріуполі. Як провели останній день перед повномасштабною війною?
– 23 лютого 2022 року я прокинувся о 7 ранку, бо вже в 9 годині у мене почалася сесія Маріупольської міськради (я є депутатом). Десь до третьої дня вона тривала. Ми проголосували за програму, яка дозволила б околицям Маріуполя стати повноцінними частинами міста. Вони отримали б хороші дороги, аптеки, лікарні, зони відпочинку, їх би газифікували.
Потім я вирушив на урок вокалу. Десь 2-3 місяці встиг позайматися, щоб краще співати наш гімн.
Далі поїхав на захід, присвячений велосипедам і велосипедним доріжкам. Мешканці, депутати, спортивні менеджери Маріуполя намагалися розробити план-карту, щоб створити зручну інфраструктуру для велосипедистів, щоб зв’язати всі райони міста і околиці з центром.
Повернувся додому близько дев’ятої вечора, ми повечеряли з дружиною та лягли спати. А вже о шостій ранку вона мене розбудила і сказала, що почалося. Росія повномасштабно вторглася і вдарила ракетами по всій Україні!
“Думали заховатися в Маріупольському драмтеатрі, але сусід сказав, що є шанс виїхати з міста”
– Як ви виживали в Маріуполі, де творилося пекло через вторгнення росіян?
– Спершу один-два дні ми з дружиною ще були в себе у квартирі, а потім перебралися до приватного будинку моїх батьків. Там і перебували до 16 березня, доки нам не вдалося виїхати з Маріуполя.
Перші дні ми сиділи і безперервно читали новини. Також я намагався допомогти людям зі Східного мікрорайону, які першими потрапили під бомбардування і ракетний обстріл. Разом з іншими депутатами купляв їжу, а мій друг Дмитро Забавін відвозив її у бомбосховища.
Через тиждень у нас зникли вода і світло.
Асоціативні кадри наслідків російських бомбардувань Маріуполя
– Ви мали якісь запаси їжі?
– Запасів особливо не робили. Але оскільки батьки жили у приватному будинку, вони завжди робили закрутки – тож, слава Богу, їсти було що. Одного разу нам вдалося вистояти чергу (близько трьох годин) за технічною водою. Цього запасу нам вистачило до того, як ми виїхали.
Шостого березня почалися обстріли нашого району і зник газ. Тож нам довелося вже готувати їжу на вогнищі в дворі. Зі сусідами трималися разом, допомагали один одному.
Спочатку обстріли відбувалися вночі, потім додалися вдень. Кожного дня вони частішали. Останні дні ми навіть не виходили з будинку. На нашу вулицю, десь за 30-50 метрів від нашого будинку, потрапляли ракети. Одна сусідка загинула – її завалило під домом. А її внука вдалося витягнути.
Ми з родиною перебували в центральній частині будинку, лежали на підлозі, намагалися якимись щитами закрити вікно, щоб мати хоч якийсь захист від уламків. Хоча зараз я розумію, що від уламків нічого б не врятувало нас. Я вважаю дивом те, що деякі люди в Маріуполі вижили. Тому що це була лотерея.
16 березня ми прокинулися від дуже сильних вибухів (а спали ми від одного обстрілу до іншого). Старалися хоч трохи подрімати, щоб зберегти сили. Бо їсти майже не хотілося. Я 7 кілограмів втратив за час окупації, моя мама – 14 кілограмів.
Так-от, коли той обстріл закінчився, ми вийшли надвір і побачили, що пів нашого будинку знищено. Але кімната, де ми перебували, вціліла. Тоді ми почали думати, що треба кудись їхати: якщо вже так близько були вибухи, то був шанс, що наступний зруйнує й іншу частину будинку.
Коли ми збиралися, почули, що приїхав наш сусід (той самий, якого врятували з-під завалів). Він сказав, що нібито є можливість виїхати з Маріуполя. Тож ми передумали їхати в бомбосховище. Одним із варіантів до того ми розглядали сховище в Маріупольському драмтеатрі.
На нашій машині уламками побило скло – ми трохи заклеїли його плівкою, взяли документи, по одному рюкзаку, і поїхали.
“На другий день після того, як ми виїхали, ракета влучила в будинок батьків, він згорів”
– Усі попередні нагороди залишилися в Маріуполі, чи щось символічно вивезли зі собою?
– Усі медалі були в батьківському будинку, і всі вони залишилися в Маріуполі. Наступного дня після того, як ми виїхали, ракета прилетіла в іншу частину будинку, і він згорів. Мій тато спочатку не хотів виїжджати, але він зміг врятуватися – сусіди допомогли йому вибратися з палаючого будинку.
Ми вирушили з Маріуполя о 9-й ранку, і лише опівночі добралися до Бердянська (це 100 км від Маріуполя). Там ми переночували у знайомого і наступного дня виїхали до Запоріжжя, а потім до Дніпра. Там моїй мамі стало зле, їй зробили операцію. А коли вона відновилася, ми вирішили виїжджати за кордон, бо було важко фізично і психологічно. І ось вже 2,5 роки живемо в Австрії. Батько потім через три тижні приєднався до нас.
Коли ми виїхали вже з Маріуполя і зловили інтернет, то прочитали, що саме в цей день росіяни вдарили по Маріупольському драмтеатру.
Нові медалі Олександра на заміну тим, що згоріли в Маріуполі
– Ми бачили, як сильно вас зворушила звістка про те, що ви будете прапороносцем збірної України на церемонії закриття. Що для вас означала ця місія?
– Я завжди відчуваю особливу радість, коли бачу прапор України або герб, чую наш гімн. Завжди мріяв перемагати на змаганнях, щоб через мене піднімався наш прапор, весь світ слухав наш гімн. І на вокал я пішов, щоб краще і гучніше співати наш гімн! Тож, коли дізнався, що мені пропонують стати прапороносцем на закритті Паралімпіади, для мене це був дуже приємний шок. Ніколи не думав, що матиму таку можливість. Бо вважаю, що це дуже почесна місія, і це може зробити лише обрана людина. А я себе вважаю простою людиною. Дуже пишаюся, що мені довірили це зробити!
