Ексклюзивне інтерв’ю Валерії Цюпи (СПОРТ 24) зі срібним призером Олімпіади в Парижі у вправах на паралельних брусах Іллею Ковтуном.
“Коли здобуваєш олімпійську медаль, то розумієш, що це все було недарма”
– З моменту здобуття срібної нагороди минуло трохи часу. Уже з’явилось усвідомлення, що стали срібним призером Олімпіади?
– Так, звісно. Це усвідомлення прийшло, коли повернувся в Хорватію у Осієк (місто, де зараз тренується Ілля, – Спорт 24) і всі люди мене тут привітали. Дуже багато людей писало в Instagram і прийшло усвідомлення, що маю олімпійську медаль і моє ім’я вписане в історію назавжди.
– Бачила, що вас справді дуже багато людей привітали. А від кого було неочікувано отримати привітання?
– Так, дуже багато і публічних людей привітало, і непублічних. До прикладу, Олександр Педан привітав мене і з медаллю, і з виходом у фінали. Також мене привітав Макс Барських, а взагалі дуже багато привітань. Навіть зараз в Instagram вистачає запитів на повідомлення. То в story згадують, то так пишуть.
– Я ще помітила, що ви намагаєтесь усім відповідати. Чому це так важливо для вас?
– Стараюсь усім відповідати, але не зовсім це виходить, бо дуже багато повідомлень.
– Від кого було найприємніше отримати привітання?
– Найприємніше, я вважаю, від сім’ї: від моїх батьків і від сім’ї мого тренера, бо всі дуже багато вклали, щоб мати цю медаль і це все зробити. І це найприємніше. Мама, коли дивилася змагання, думала, що швидку доведеться викликати, бо тиск стрибав дуже сильно. Дуже всі хвилювалися і це приємно. Вони перші, хто написав та зателефонував мені після змагань.
– А взагалі, от у чому полягає важливість цього срібла для вас?
– Мені здається, що не так важливо, яка у тебе медаль: бронзова, золота чи срібна, як у мене. Важливість у тому, що це олімпійська медаль. Ти йдеш до неї ціле життя. Уже з дитинства ти не так багато гуляєш на вулиці з друзями, а тут сидиш у залі. Коли ти підліток, усі твої приятелі десь відпочивають, а ти далі тренуєшся в залі.
І коли ти здобуваєш цю медаль, то розумієш, що це все було недарма. Усі твої зусилля окупилися.
– Спортсмени дуже часто кажуть, що найприкріше ставати другим і четвертим. На цій Олімпіаді ви двічі ставали четвертим і зупинялись за крок до медалі: в особистому багатоборстві та вільних правах. Здобути медаль вдалося вже у заключній дисцпиліні і це виявилося срібло. Чи згодні ви з цим твердженням?
– Так, але на брусах мені не було прикро ставати другим, адже першим був китаєць, якого наздогнати дуже важко. Я став другим і це дуже хороший результат. А коли ти стаєш четвертим, то так… Особливо в багатоборстві, коли зовсім трішки не вистачило до п’єдесталу. То було дуже прикро, що я став четвертим.
На вільних вправах не можу сказати, що був засмучений через те, що став четвертим, бо на п’єдесталі були потужні хлопці: олімпійський чемпіон Артем Долгопят, Карлос Юло, який є чемпіоном світу в цьому виді спортивної гімнастики, і Джейк Джерман, який має з чемпіонату Європи медаль і з чемпіонату світу, можливо.
І коли ти четвертий з найкращими спортсменами всього світу, то це було добре. Ну і вільні вправи не є моєю коронною дисципліною і я зробив усе, що міг. А от за багатоборство прикро, бо треба робити не один снаряд, а всі шість. І через це наприкінці був трішки засмучений, але ми зробили висновки. І якщо так подивитись, то я зараз найкращий спортсмен у Європі, адже перші три місця були за азіатами.
– Погоджуєтесь із думкою вашої тренерки, що спортивна гімнастика – це вид спорту азіатів?
– Так, адже вони дуже маленькі, худі, і мають багато сил. Це дуже велика різниця, якщо азіат 150 сантиметрів, а я 180 сантиметрів, то накачати руки, ноги і це все відпрацювати буде набагато важче таким людям, як я. Азіатам потрібно один-два рази зробити і вони вже все відпрацювали.
“Конкуренція конкуренцією, але треба бути людиною”
– Чи був страх перед фіналом у вправах на паралельних брусах, що знову станете четвертим і залишитесь без медалі на цих Іграх?
– Страху за це не було, бо я знав: якщо зроблю свої бруси, то зможу взяти медаль. Мені було трохи страшно, бо потрібно було робити максимальну комбінацію. І я ще підходив першим. Через це був невеликий страх якийсь. Головне було зробити на максимум те, що я можу. Після того, як я все зробив і показували відео, то мене запитували, чому я такий спокійний. А я відповідав, що вже зробив свою роботу і як було б, так було.
– Давайте поговоримо про психологічне налаштування. Наскільки важливою у спортивній гімнастиці є емоційна складова?
– Це дуже важливо – психологічно налаштуватись, але з цим потрібно буде працювати тренеру. Бо ти можеш бути чемпіоном на тренуваннях, а на змаганнях вийти і нічого не зможеш зробити, бо психологічно не впорався з цим. І це дуже важливо у гімнастиці. Головне, щоб тренер знав, як правильно психологічно підготувати спортсмена.
– Ви були медальною надією України у спортивній гімнастиці. Чи додавало це зайвого тиску?
– Не сказав би, що це на мене дуже тисло, що всі сподівалися на медалі і на гарний виступ. Вважаю, що для мене це було більше як мотивація. Я хотів показати гарний результат і довести всім, що такі високі спортсмени, як я, можуть також мати гарний результат і показувати хороший рівень.
– Безпосередньо на змаганнях є хвилювання, чи вже навчилися боротися з цим за стільки років досвіду?
– Ні, звісно, маю хвилювання на кожних змаганнях. Але ми проходимо дуже багато змагань за рік, понад 24-25 стартів, і через це на Олімпійських іграх не було такого страху, бо ми дуже багато працювали, тренувалися. І ти уже розумієш: якщо це тренував, виступав із цими комбінаціями, то і на Олімпіаді зможеш це зробити.
– Чи є у збірній психолог і чи потрібен він взагалі?
– У збірній психолога немає, але деяким спортсменам він необхідний, адже хтось може добре тренуватись, а на змаганнях у них дуже багато падінь і погано себе показують. Це все треба опрацьовувати. Не кожен тренер може налаштувати свого спортсмена. Я вважаю, що у таких випадках потрібен психолог, але в нас такого, на жаль, немає.
– Чи хотілось, щоб був?
– Зараз, напевно, ні. Мій тренер із цим дуже добре справляється і заміняє мені психолога.
– На Олімпійських іграх дуже велика конкуренція, адже туди з’їжджаються лише найсильніші. На змаганнях була дружня атмосфера, чи більш конкурентна?
– У нас усі спортсмени друзі. Хтось їде на відпочинок, до прикладу, у Грецію, а там спортсмени звідти. Вони можуть у них пожити. Коли починаються змагання, то доля конкуренції є, але всі один одного підтримують під час виступів та на тренуваннях. Конкуренція конкуренцією, але треба бути людиною і розуміти, що цей спортсмен так само багато тренувався, як і ти.
Звісно, що є спортсмени, які можуть мати медалі і бути не дуже ввічливими до інших. Але дуже приємно, коли за тебе вболіває олімпійський чемпіон. Так само і ти вболіваєш за хлопців і дуже радий, коли вони завойовують медалі. На цій Олімпіаді так було, коли Лукас Даузер з Німеччини теж міг взяти медаль, але сильно впав, і ми його підтримали. Він завершував свою кар’єру і хотів це зробити гарно, але вже як вийшло. Було сумно за нього.
– З ким із гімнастів найбільше спілкуєтесь?
– Із нашої збірної найбільше підтримую зв’язок із Ігорем Радівіловим. Він мені дуже допомагав і на цій Олімпіаді, і на чемпіонаті світу та Європи. Також багато спортсменів, з якими можу раз у тиждень списатися. Багато бачимось на змаганнях.
– Які гімнасти вас мотивують?
– Це Кохей Утімура з Японії, який 8 років поспіль був чемпіоном світу або Олімпіади в особистому багатоборстві. Це дуже круто, титанічна праця.
“Операція додала мені ще більше стимулу”
– А як оціните виступ України у спортивній гімнастиці на Олімпійських іграх у Парижі?
– Дивіться, командою ми виступили, як могли, гарно. На жаль, деякі хлопці не дуже бажають працювати у багатоборстві, а нас двоє: лише я і Олег. Ми не можемо потягнути самі цілу команду. Потрібен третій багатоборець, який буде підстраховувати нас, і ще дві людини, які будуть робити по три снаряди, по два, або два і чотири.
Але, на жаль, молоді спортсмени не дуже хочуть робити багатоборства. Хочуть робити тільки одну або дві справи. Через це трошки нам було важко у командному фіналі, бо не вистачило балів і зусиль, які докладали хлопці.
У фіналі стрибків були Ігор Радівілов та Назар Чепурний. Вони виконали добре, але інші спортсмени виконали трошки краще. І через це там було дуже важко здобути медаль. Багатоборство ми з Олегом пройшли на свій максимум, зробили все, що могли, але трішечки не вистачило до п’єдесталу.
На коні було важко, адже там спортсмени, які три роки дуже багато працювали, їздили на всі змагання, заробляли собі рейтинг, щоб показати всім, що вони хороші спортсмени на цьому приладі. Там теж було важко здобути медалі.
Взагалі вважаю, що наша збірна виступила набагато краще, ніж на Іграх у Токіо.
– На вашу думку, усі спортсмени нашої збірної показали свій максимум?
– Я думаю, так, всі зробили максимум, який могли. Але цього не вистачило. Це вже всі будуть переглядати зі своїми тренерами, що вони робили не так або в залі, або у звичайному житті. Уже будемо тренуватися та готуватися до наступної Олімпіади.
– Ви на 100% задоволені своїми результатами на цих Олімпійських іграх?
– Ні, адже ще хотілося потрапити у фінал на поперечину і у вправах на коні. Ми дуже багато працювали, але у кваліфікації впав на поперечині і на коні, через це не вийшло потрапити у фінал. Тому не дуже задоволений.
– Ви засмутилися у той момент?
– І я, і тренер трохи засмутились через результат у багатоборстві. Але у нас був дуже інтенсивний графік, тому особливого часу засмучуватися не було. У нас день тренування, а через день знову змагання. І так один день змагань, один день тренування. Йшло все дуже швидко і нічого не встигав.
– А вистачало часу, щоб відновитись перед змаганнями?
– Так, адже у нас не було таких інтенсивних тренувань вже на Олімпіаді, бо належало тренуватися вдома, а ми дуже багато тренувалися. І через це не було такого, що один день змагань виступили, і на другий день не можу нічого зробити. Так все йшло досить добре. Вистачало сил на відновлення.
– Упродовж сезону у вас була травма, і на Олімпіаді ви виступали з дискомфортом. Наскільки це завадило показати свій максимум?
– Я наприкінці 2023 року зробив операцію і потім пів року ходив з проблемною ногою, тренувався. Після цього поїхав на чемпіонат світу, щоб допомогти команді завоювати ліцензію для Олімпійських ігор. Тоді ще трохи тренувався, їздив на змагання, щоб заробити грошей для операції. Зробив операцію і мені полегшало. Стало трохи краще, але далі маю дискомфорт у нозі. Проте, вважаю, що я виклався на 100%. Нога не так сильно заважала при підготовці і виступах.
– Чи була б медаль у інших фіналах, якби не дискомфорт у нозі?
– І з травмою, і без можна було конкурувати з іншими спортсменами. Але, на жаль, вільні вправи чи стрибок не є моїми коронними. Мені більше імпонують бруси, кінь та попереччина. Проте, я вважаю, що може це й допомогло, що я мав операцію. Це додало ще більше стимулу, адже треба ще більше тренуватися. Дало свої плоди.
– Вільні прави та стрибок не є вашими коронними через фізичні дані чи просто душа не лежить до них?
– Так, це через мої фізичні дані, адже вільні вправи трохи важко мені робити, бо дуже високий. Стрибок так само. І кільця – це мій найгірший снаряд, але як маємо – тренуємо.
“Найулюбленіше татуювання – це уривок із вірша Тараса Шевченка”
– У вас до кінця сезону близько десяти міжнародних стартів заплановано. Ви вже повернулися до свого звичного режиму тренувань, чи у спортивній гімнастиці – це безперервний процес?
– Так, ми десь два-три тижні робили підкачки, трішки на снарядах тренувалися, бо треба було відновитися після Олімпійських ігор. Їздили на море, у гори і ще кудись відпочивати на пару днів. А зараз вже повністю маємо режим, який і мали. Адже попереду перші змагання і треба тренуватися на 100%. Якщо не будеш тренуватися два, три, чотири тижні, то буде дуже важко назад повернутись до форми.
– Вдалося побачитися з рідними після Олімпіади?
– Так, бачився. Мій тато і сестра живуть у Польщі, тому я на вихідних їздив туди. Ми бачилися пару днів. Думаю, що після цих змагань, ближче до Нового року вдасться побачитися трохи більше. Загалом, тих днів вистачило для відпочинку. Треба зараз пройти ці змагання, щоб далі показати свій рейтинг, щоб він не впав, і вже потім відпочити перед новим сезоном.
– Часто вдається зустрічатись із родиною?
– На жаль, ні. Якщо бачимося два-три рази на рік, то це супер. Хотілося б частіше, але ми розуміємо, що це нюанси нашої професії. Ми постійно десь на змаганнях або у залі. І через це так багато не бачимося.
– У вас багато патріотичних татуювань, а яке найулюбленіше?
– Найулюбленіше татуювання – це уривок із вірша Тараса Григоровича Шевченка “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”. Це перше моє тату.
– Це після повномасштабного вторгнення було набите?
– Так, але я ще до війни хотів зробити подібні татуювання, адже вони мені дуже подобались. Я бачив їх, але постійно було багато змагань і не мав часу піти та зробити тату. А вже після початку повномасштабної війни був час і я пішов зробити.
– Скільки зараз татуювань маєте?
– Близько 15-16, але планую ще набивати. Хочу закінчити руку, щоб по всій руці розквітали квіти, але ще не вирішив, які самі. Можливо, це буде мак або щось інше. А ще хочу набити олімпійські кільця.
– Це така традиція, що спортсмени, які були на Олімпіаді, б’ють собі кільця?
– Ну, я вже був на Олімпіаді в Токіо, але вважаю, якщо є медаль, то вже тоді можу тільки зробити. У Парижі була медаль, тому зараз і зроблю.
– До речі, про медаль. Яка якість? Тому що дуже багато спортсменів скаржились. Наприклад, Оля Харлан казала, що її медаль починає облазити.
– Ні, у мене все супер. Так, супер усе.
– А де вона зберігається?
– Вона стоїть у тренера, але зараз її відправили в Україну, щоб показати дітям у школі, в якій я починав тренуватися.
– А де плануєте її зберігати після повернення?
– Мої всі медалі у тренера. Вона має полиці і за кожен рік є медалі. Одна полиця – один рік медалей: чемпіонат Європи, чемпіонат світу, етапи Кубка виклику.
“Ми приїхали на Олімпіаду показувати результат своєї праці, а не скаржитись”
– Як вам умови в Парижі? Багато спортсменів залишились незадоволеними.
– Не сказав би, що було дуже погано. Може, комусь були тверді ліжка, або їжа інколи була не дуже смачна. Проте ми приїхали туди показувати результат своєї праці, а не скаржитись на те, як було там погано. Це, як я вважаю, люди шукають якісь відмазки.
Кохан казав, що було дуже спекотно, і він спав на балконі, то так, було спекотно. Якщо порівнювати умови в Токіо і в Парижі, то в Японії було краще через їжу. Але кімнати, у яких ми жили, були такими ж, як і в Токіо. Нічого не змінилося.
– Спілкувалися в олімпійському селищі з іншими українськими спортсменами?
– Так, звісно, і бачились, і спілкувалися. То з Коханом спілкувались, то з Хижняком пару разів бачились.
– З усіма вдалося познайомитись на Олімпіаді, чи ще є ті спортсмени, з якими хочете побачитись?
– Так, з усіма знайомий. Найкращий спортсмен на цій Олімпіаді – це Жан Беленюк. Просто найдобріший спортсмен, якого я тільки бачив.
– Після Олімпіади стався черговий бум вашої популярності, адже у які соцмережі не зайдеш, там буде Ілля Ковтун. Вам приємна така увага?
– Мені це не заважає. Навпаки, це приємно, коли люди позначають під різними відео та фотографіями, але, звісно, і не без поганих людей.
– Наостанок хотіла запитати, як ставитесь до того, що вас порівнюють із американським актором Томом Голландом? Чи приємно, що порівнюють?
– Це ще почалось у 2023 році після чемпіонату Європи в Анталії. Це були перші змагання, куди я приїхав і в мене була коротка зачіска. От після цього почали писати, що дуже схожі. Чи приємно? Так (Усміхається). До того, як почали порівнювати, я навіть не помічав схожості.
