Ексклюзивне інтерв’ю СПОРТ24 з Ігорем Цвєтовим, дворазовим паралімпійським чемпіоном Парижа у забігах на 100 та 200 метрів.
“Коли я не став паралімпійським чемпіоном у Токіо, то недолюблював себе”
– Спершу хочу привітати вас із двома золотими нагородами на Паралімпійських іграх. Розкажіть, як це взагалі – бути паралімпійським чемпіоном?
– Дякую вам за привітання. Бути паралімпійським чемпіоном дуже складно, адже до сих пір не вірю в те, що це можливо. Я до цього дуже ретельно готувався і в такий складний час для нашої країни. І навіть коли пробіг першу дистанцію, то ще не розумів, адже це далося мені кров’ю і потом. Дуже важко дійти до такого великого результату. Ця праця не тільки моя і мого тренера, це праця всієї нашої паралімпійської команди. Адже ми згуртовані і об’єднані патріотизмом. Ми всією командою їхали на Паралімпійські ігри за перемогою.
Усвідомлення потрохи приходить, але не вірю, що ми досягли максимального результату. Ми виклалися на всі 100%, щоб продемонструвати світові, що ми єдині. Спорт – це наш найкращий засіб та інструмент для досягнення цілей.
– Коли їхали на Паралімпіаду, то які цілі перед собою ставили: лише золота нагорода, чи були б раді і срібній, бронзовій?
– Ціль завжди тільки одна – це перемога. Адже не буває поразок без перемог. І коли я в Токіо у 2020 році став другим, але готувався дуже ретельно, були складні часи. Ви самі розумієте, що вже з 2014 року почалася війна. Вона була не у всій країні, але частково її паралізувала. І для мене це дуже боляче було, адже я багато спілкуюсь із військовими. Коли мені розповідали, я тільки слова підтримки міг їм висловити.
Коли я був на Іграх у Токіо, то військові казали мені, що вірять у мене. Така мотивація була. І, знаєте, коли я їх трошки підвів, не ставши паралімпійським чемпіоном, то недолюблював себе. Адже я їм обіцяв і не виконав.
– Після золота у Парижі багато привітань посипалось?
– Так, дуже багато. Особливо від керівництва, від військових, які саме перебували в гарячих точках біля Донецька, біля Бахмута. Вони всі мені писали слова підтримки, вдячності, що кожен на своєму фронті здобуває перемогу і прославляє нашу країну на весь світ. Тому я був дуже вражений, скільки було повідомлень, я до сих пір не відповів усім. Просто не вистачає часу, щоб усім відповісти. Але знаєте, це така потужна підтримка була для мене, адже я переконався, що ми єдині. Не можу сказати, що чиєсь привітання важливіше за інше, адже кожна людина – особистість.
– Багато олімпійських спортсменів скаржились на якість медалі. Чи задоволені ви своєю нагородою?
– Я дуже задоволений, чесно кажучи. Взагалі і медаллю задоволений, і перебуванням у паралімпійському селищі. Знаєте, кожному своє. Я радів кожній миті, що у нашої держави і керівництва була така можливість допомогти поїхати на Паралімпіаду і заявити на весь світ, що ми там для перемоги.
Ви ж бачили відкриття Паралімпійських ігор, коли наша держава заходила, то скільки людей аплодували стоячи. Було потужно. Я це бачив під час свого виступу, під час нагородження бачив. Це такі емоції, які неможливо вам передати.
– А де ви зберігаєте медаль?
– Поки що полички немає, адже я переїжджав то з Миколаєва у Київ, то з Києва у Миколаїв. А коли падали бомби на спортивні об’єкти, на домівки цивільні, то хотілось зберегти всі нагороди. Вони даються не так легко, як інші думають. На це йде дуже багато років життя. І втратити це все буде досить боляче. Тому я поки їх заховав у коробки, а коли настане мир, тоді я обов’язково їх повішаю на стінку або поличку.
– В обох забігах поруч із вами були росіяни. Чи налаштовували ви себе якось по-особливому перед цими стартами?
– Налаштовував ще тоді, коли перший раз я там у Токіо не потиснув їм руку, відійшов від них. Я дав їм зрозуміти: як ви можете зі мною обійматися, цілуватися і бути друзями, коли мої колеги перебувають на фронті? Ви окуповуєте наші території. І знаєте, як для спортсмена, я не можу собі це дозволити, навіть якби і хотів. І коли вони мені кажуть: “Ну мы же братья”… Ну які ми з вами брати, вибачте…
– Це надало вам додаткового тиску чи навпаки – було більше мотивацією, щоб не програти так званим “нейтральним” атлетам?
– Знаєте, була така потужна підтримка, і я не мав права програти. Ми готувалися не один рік і не один день, готувалися під час тривог, вибухів. Ви ж самі розумієте, якщо зайти і подивитися, що кожного дня коїться в нашій державі, то навіть на голову не налазить. Тому на меті було лише одне – перемога.
– Ви відмовились із ними фотографуватись ще на Паралімпіаді в Токіо. Чи помітили різницю у підтримці світу після такого рішення тоді і зараз?
– Уже тоді світ нас підтримував. Але декотрі ще роздумували, підтримувати нас чи ні. Проте підтримка стала більш потужною для нашої паралімпійської родини, коли ми перебували в селищі і бачили, як кожна з країн нас підтримує. Усі підходили і запитували. Просто емоції не передати вам, коли люди це бачать і розуміють усі ці складнощі сьогодення.
– Світ починає розуміти, де чорне, а де біле. Проте навіть зараз можна простежити, що люди не завжди усвідомлюють, чому українці не контактують з росіянами на змаганнях. Наприклад, коли грає Світоліна і не тисне їм руку, то її можуть освистати. У вас такого немає?
– Ну є таке, що спортсмени деякі проявляють свою неповагу. Навіть на цій Паралімпіаді, якщо подивитися відео, коли після забігу я підійшов до бразильського спортсмена, то він мене послав. Там були два бразильці. Один колега все розуміє. А інший ось так вчинив…
– Він якось пояснив таке ставлення до вас?
– Я бачив дуже багато репортажів, що ця країна вступила у БРІКС. І позиція різко змінилась щодо України. Я не звертаю уваги, адже брудом поливали дуже сильно. Але знаєте, лікар на хворих не ображається, тому я не звертаю уваги на це.
– Валерій Сушкевич (президент Національного комітету спорту інвалідів України, – Спорт 24) розповідав, що були випадки провокації українців з боку “нейтральних” параспортсменів. Чи зіштовхувалися ви особисто з таким?
– На цій Паралімпіаді були такі провокації, але я попередив хлопців, щоб до мене не підходили, адже руку їм тиснути точно не буду. Сказав їм це завчасно і вони погодилися. Але після нагородження у підтрибунному приміщенні, коли я спілкувався з українськими журналістами, то і нейтральні атлети привели своїх до наших і недалеко поставили.
Вони почали розповідати, що ми спілкуємося і є друзями. Ми там були в шоці. Вони своїм журналістам сказали, що на камеру він не буде з вами спілкуватись, а так ми спілкуємося, обіймаємося. Розумієте, це провокація, а у спорті кожен метод діє по-своєму. А раптом пощастить і він почне думати не про те, як йому успішно виступити. Це все брудні речі.
– А що ви відчували, коли стояли поруч з росіянами на п’єдесталі і лунав наш гімн, майорів наш прапор?
– Внутрішньо відчував те, що ми горді за нашу країну, що ми це зробили. Я навіть у Facebook написав, що ми це зробили. Це не моя робота особиста, а це робота усієї України. Починаючи від Валерія Михайловича Сушкевича, його команди, уряду. Тут дуже багато зусиль приклала наша держава, щоб ми поїхали.
Знаєте, коли Україна виходила під час нагородження, то я бачив багато мемів, як реагують нейтральні спортсмени. Їм це не подобалось, але я пообіцяв, що я їх змушу вивчити український гімн.
– Поділіться, будь ласка, секретом успіху, як наші паралімпійці здобувають стільки медалей і завжди показують достойний результат?
– Ми працюємо 24/7. У нас така сильна жага і мотивація. Ми майже не відпочиваємо. От навіть, коли я хворий, то все одно тренуюся. І це не тільки я, а й інші наші спортсмени, тому що ми розуміємо, наскільки це нам необхідно. Це ковток свіжого повітря. Спорт нас об’єднав і переконав у тому, що я необхідний цій країні і цьому світу.
Адже ви ж розумієте, військові, які прийдуть з фронту, куди їм йти? Як їм пройти ту реабілітацію? Тому і для них паралімпійський спорт є дуже важливий. А здоровий спорт, ну, що я можу сказати? Там всі молоді, здорові. У них чітка позиція щодо України. Я вірю, що вони теж досягають великих висот.
Але хотілося б, щоб нас, паралімпійців, не забували. Дуже багато я чув неодноразово, що паралімпійський спорт трохи заважає в Україні. Я не хотів би, щоб він заважав. Мені інколи кажуть: “Ви інваліди”. Я відповідаю: “Вибачте, інваліди – це ті, які кожного дня там о шостій ранку п’ють пиво. Хто інваліди? А ми повноцінні люди”.
Ігор Цвєтов разом зі своїм другом Миколою Качуровським, який безвісти зник у червні 2024 року на війні
