Чемпіонка Пекіна-2008 Оксана Ботурчук у розмові з NV розповіла, чим займається після Паралімпіади у Парижі.
На Іграх у столиці Франції легкоатлетка завоювала бронзу з бігу на 400 метрів та срібло з бігу на 100 м у класі T12 (категорія спортсменів, які не можуть бачити предмети на відстані понад 2-х метрів). Варто зазначити, що завдяки цьому спортсменка стала рекордсменкою України за кількістю медалей на Паралімпіадах у легкій атлетиці – 12.
У 13 років Оксана разом із родиною потрапила у ДТП, внаслідок якої повністю втратила зір, однак лікарям вдалося частково його повернути. Згодом вона пов’язала своє життя із професійним спортом й неодноразово опинялась на п’єдесталі.
Історія Оксани Ботурчук надихнула українського кінорежисера Сергія Чеботаренка зняти про неї фільм, який отримав назву Пульс.
Фото: Оксана Ботурчук
У першій частині інтерв’ю NV Оксана Ботурчук пригадала, якими були її дебютні Ігри, розповіла, де зберігає свої паралімпійські нагороди та зізналась, що відчувала, коли дізналась, що про неї хочуть зняти фільм.
— Оксано, розкажіть про ваше життя після Паралімпіади-2024.
Це дуже цікаве запитання, тому що більшість запитує, що ж відбувалось під час Ігор, які емоції відчувала, коли здобула медаль і т.д. Але, як кажуть, найцікавіше починається після. Перший місяць дуже емоційний і насичений, бо багато куди запрошують, вітають, це важливо і мене це дуже надихає. Я вдячна президенту України Володимиру Зеленському, міністрам, міським та обласним головам за привітання, нагороди і відзнаки. Це мотивує й надалі виборювати медалі. Пам’ятаю, коли мене вперше нагороджували, це було «Вау». Тому перший місяць насичений, потім починається спокій, перестають телефонувати журналісти. Коли я це відчула вперше, то подумала: «Все, свято закінчилось?». Я думаю, що, можливо, хтось впадає у депресію, бо після того, коли досяг всього, чого хотів, не знаєш, що робити далі. У мене, на щастя, зараз є чим займатися — тренування, діточки, уроки, школа. Я дуже швидко перейшла з ролі спортсмена в роль матусі. Хотілося б, звичайно, відпочити десь, але поки не виходить, тому що чоловік служить, він поліцейський. Можливо, десь ближче до Нового року вдасться кудись поїхати на відпочинок. Зараз у дітей школа, а я продовжую бути мамою.
— Куди б хотіли поїхати відпочивати?
Я мрію поїхати море, яке не бачила з 2021 року, ми були там ще до повномасштабної війни. Але ми відпочивали не повною родиною — тільки я і чоловік, а дітки були у бабусі, бо ми поїхали туди одразу після Паралімпіади в Токіо. А зараз би хотілося, щоб з нами були діти, особливо хочу маленькому сину показати, що таке море, бо він тільки бачив його на екрані телевізора та на картинках. Але поки відпочиваємо в Україні, я дуже задоволена, що ми відкрили для себе захід України і Карпати. Я дуже була здивована сервісом, у нас не гірший відпочинок, ніж за кордоном. Мені подобається, що можна відпочивати в Україні, витрачаємо кошти тут, а не вивозити їх за кордон.
— Ви брали золото ще на Паралімпіаді в Пекіні у 2008 році. Розкажіть, як ті Ігри відрізнялися від паризьких?
Будь-яка Паралімпіада не схожа на попередню. Для мене Ігри в Пекіні залишаються найтоповішими, вони були неймовірні. На той час, те, що зробили в Пекіні на відкритті та закритті – вау. Люди з неба опускались на тросах, ми писали листи в майбутнє, глядачі були повністю занурені в це все. Тому Ігри в Пекіні, для мене є найкращими, можливо, через те, що це була перша моя Паралімпіада, але ніхто поки не зміг зробити настільки феєричного шоу, як це було в Китаї. Зміни, звичайно, є. Наприклад, після Ріо-2016 один із фастфудів перестав бути спонсором Олімпійських і Паралімпійських ігор. Для когось це розчарування, а для когось дуже добре. В плані організації в мене нарікань не було — і французи, і китайці, і бразильці все добре організували. Єдине, що в Токіо все було під час коронавірусу. В Японії я була тільки в аеропорту, на стадіоні та в кімнаті, але тоді були такі реалії. Однак кожна Паралімпіада неймовірна, я дуже вдячна Парижу за ті емоції, які він подарував цього року.
Фото: Оксана Ботурчук
— Пам’ятаєте, що написали у своєму листі в майбутнє?
Ні, на жаль, вже не пам’ятаю, але це було щось неймовірне, дуже хотілося його отримати. Я думала, що той лист долетить до мене в Лондоні, не знаю, чому вони не віддали їх нам. Тоді в Пекіні листоноші спускались ніби з неба, як хмаринки. Ми давали їм листа і вони кудись відлітали. Потім з неба сипались якісь листівки, ми збирали їх, щоб зберегти. Для мене, 23-річної дівчини, це було на неймовірному рівні, я ніде в Україні взагалі такого не бачила й досі, тому це було щось неймовірне.
А з листами в майбутнє… Ми думали, вони долетять до нас в Лондон, якось на країну видадуть, але, скоріш за все, вони це зробили як шоу, а наші листи зникли.
— А фастфуд був у самому селищі?
Так, він був безкоштовним, як і все в олімпійських і паралімпійських селищах. Зазвичай, там усе безкоштовне для атлетів, але тренери, масажисти та лікарі не мають таких послуг. У Пекіні-2008 я вперше побачила всі ці брауні, фраппе… Тоді в Україні такого ще не було… Мені здавалося, що це щось таке «Вау». Це було неймовірно, тому що такі відкриття дарують спортсменові позитивні емоції, розслаблюють його, тому що на змаганнях усі ходять напружені. Тому було класно, що таке тоді було.
— Як тренери ставились до цього?
Перед тим, як їхати на Паралімпіаду, тренери нас попереджали, що треба стежити за вагою. Вони розповідали, що 2000 року команда приїхала на Ігри в Сідней, а там була неймовірна кухня, дуже все було смачно, і спортсмени набрали п’ять-сім кілограмів. А це було ще до змагань, тому що ми зазвичай приїжджаємо десь за тиждень до початку. І от, вони понабирали по п’ять-сім кілограмів, що стало шоком для тренерів. Відтоді навіть на чемпіонатах світу, Європи тренери просили контролювати це все. Зараз покоління спортсменів змінилося, у нас є багато того, що і за кордоном. А тоді, у 2000 році, люди ледь не вперше виїхали з України і ніколи такої їжі не бачили, я розумію їх. Зараз уже всі за собою стежать, знають, що їм можна їсти, що ні, а тоді легкоатлети набрали вагу і це був нонсенс. Наприклад, у мене такий стан перед стартом, що я взагалі нічого не можу їсти через емоції та хвилювання. Я брала їжу, щось надкусила і викидала в смітник. Там дівчинка так подивилася на мене і каже: «Ти що це все викинеш і не доїси?». Я кажу: «Та ні, не можу, не лізе». У неї було таке обличчя здивоване. Зараз я вже розумію, що в мене був такий стан, я вже не експериментую, просто чекаю до першого фіналу, до першої медалі чи не медалі, і воно відпускає. Я вже вивчила свій організм, тому вже не переводжу так продукти, як колись.
— У вас 12 паралімпійських нагород. Де зберігаєте їх?
Ой… Шлях до цього був довгим. Колись вони були на поличці, коли ми жили у квартирі, потім вони лежали на антресолі. Коли народилась перша донька, вона зламала коробки від лондонських медалей, гралася ними. Пізніше ми їх заховали, щоб вони не покривались брудом. Зараз ми всі живемо в будинку, то в нас є спеціальна тумбочка, але останнім дві медалі не поміщаються туди. У Парижі видали такі гігантські коробки для нагород, вони, звичайно, красиві, але не влізли. Чоловік каже, що треба або тумбочку змінити, або розширяти її, щось доставити, аби паризькі медалі вмістись. Я, до речі, якось відчувала, що на цифрі 12 все закінчиться, бо 12 вересня в мене день народження, для мене це магічна цифра.
— Українські олімпійці кажуть, що паризькі медалі починають злазити, який вигляд мають ваші?
Ну, паралімпійці трішки пізніше їх отримали, тому поки нормально. Я ось була на нагородженні у міністра МВС Клименка, там були Людмила Лузан, Олександр Хижняк, Михайло Кохан, ми порівнювали свої медалі. Людмила казала, що в неї вже починає облазити, Хижняк показав своє золото, то в нього там все гарно. Скажу, що із золотими нагородами рідше щось трапляється. Одна дівчинка казала, що в неї золота медаль з Ріо-2016 вкрилась плямами. У мене поки нормально, хоча із досвіду, я маю багато срібних медалей, то вони починають окислятися і вкриватися плямами. Я ж не можу їх тримати в спеціальному місці, можливо, їх треба час від часу чистити, носити до ювелірів, якусь пасту купляти. Моя бронзова медаль з Лондона має дуже гарний вигляд, з нею за той час нічого не трапилось. У Парижі я завоювала свою другу бронзу, можливо, щось буде з нею, подивимось.
— Маєте цікаву історію з медалями, можливо, десь губили одну або не могли згадати скільки їх у вас є?
Ні, я довго не рахувала (сміється). Паралімпійські неважко порахувати, але зазвичай медалі рахуються тоді, коли спортсмен закінчує кар’єру. А от з цікавого такого нічого не було. От моя срібна медаль Парижа-2024 ще навіть не долетіла до України, як з нею сталася неприємна історія. У Польщі мене зустрічав син мого кума з мамою, він маленький, йому тільки п’ять років. Я дала потримати йому цю медаль, а він це срібло як об асфальт кинув. Нагорода трішки пошкодилась, а Ігор Цвєтов в автобусі каже: «Ксюха, покажи, він її так хряпнув». Я кажу: «Ну так, трохи збито, але це ж діти, тому нічого страшного». Потім чоловіку сфотографувала, він сказав, що віднесемо до ювеліра, хай заполірує. Шкода цю медаль, бо вона ще додому не доїхала, а її вже сильно стукнули, але я дуже люблю дітей, тому нічого страшного.
Фото: Оксана Ботурчук
— Маєте на меті йти за 13 медаллю?
Коли я приїхала на Паралімпійські ігри у Париж, то дехто з команди побачив мене і сказав: «Ти ж казала, що в Токіо вже все. Чому ти приїхала, тобі мало?». Я кажу: «Справжня зірка вийшла на біс», мені відповіли, що Алла Пугачова тричі виходила (сміється). У мене ще була незавершена справа, я ж з Романом Павликом ділила перше місце за кількістю медалей в легкій атлетиці, а тепер я рекордсменка. Наче всі справи свої завершила, попереду дуже великий цикл, чотири роки, не хочу загадувати, потрібно шукати себе у повсякденному житті. Можливо, буду працювати тренером або у сфері, яка повʼязана зі спортом. Зараз цікавлюся реабілітацією наших воїнів, хочу раз на тиждень почати робити безплатні тренування з легкої атлетики для хлопців і дівчат, які хочуть відновлюватися. Їм може знадобиться моя підтримка, паралельно вони будуть шукати себе в іншій сфері.
— У Парижі ви зробили фото з відомою легкоатлеткою Тарою Девісу, розкажіть, де ви її зустріли?
Ой, я зустріла її, коли ми йшли на півфінал бігу на 400 метрів. Ми тільки зайшли на стадіон і я з нею зустрілася поглядами. У мене вади з зором і я запитую: «Вибачте, ви Тара Девіс?». Я вирішила перепитати, бо в мене була цікава ситуація, я думала, що сфотографувалася з відомим стрибуном у висоту, а тренер сказав, що це не він. Ми зблизили фото, роздивились, я кажу: «Ой, вони всі високі». Тому я в неї перепитала, вона залюбки погодилась сфотографуватися, це мене дуже надихнуло, думаю: «Я дивилась на неї по телебаченні, вболівала, а зараз натрапила на неї, це гарний знак». Тоді ми не дали росіянці вийти у фінал. Це протистояння було для мене принциповим, а зустріч з Тарою мене надихнула і окрилила, задала позитивного заряду. Я думаю, що Тара мала прямий вплив на біг у півфіналі з нейтральною атлеткою.
Фото: https://www.instagram.com/boturchukoksana
— А можливо, ви маєте ще якісь фото з відомими людьми?
Зі спортсменів, то тільки з Тарою. А так маю фото з нашими президентами — з Віктором Ющенком, Петром Порошенком, Володимиром Зеленським. От немає фото з Януковичем, але я і не переймаюся за це (сміється). Після Паралімпіади в Лондоні, коли у нас була з ним зустріч, то в нас забрали телефони і фотоапарати. Його привітання не було фантастичним, ну і фото з ним немає, але слава Богу.
— Яким Янукович був на тій зустрічі?
Дуже офіційним. От Віктор Ющенко нас обіймав, навіть цілував дівчат, але він сам обирав, кого цілувати і обійняти, а кому просто руку потиснути (сміється). А коли ми приїхали до Януковича, то в нас забрали все, залишили тільки медалі. Нас завели в зал, сказали тримати дистанцію, він так з великою дистанцією тиснув руку. Одна дівчинка на емоціях його обійняла, а він від неї шарахнувся, був переляканим. Було помітно, що йому стало дуже неприємно. Тому ніяких спільних фото з ним не було.
Пізніше ми поїхали на зустріч до Азарова і я була приємно здивована, тому я не очікувала, що він буде з нами спілкуватися, зазирати кожному в очі, фотографуватися. Це була така неформальна зустріч, в нього навіть голос тремтів, коли він звертався до параатлетів. Можливо, він тоді був нечесний з нами, бо це політик, але я йому повірила. Це людина, якій не було на нас байдуже, він був чуйним, у мене тоді дуже змінилося ставлення до нього. А Янукович, як Янукович, він мені запам’ятався дистанцією, як падав від яйця та як на нього вінок здуло.
— А бачили когось зі світових зірок?
Так, на закритті Паралімпійських ігор у Лондоні виступала знаменита співачка Ріанна. Тоді така кумедна історія була. Я сиджу, а біля мене була дівчинка, наша метальниця, вона каже мені: «Дай телефон, бо в тебе з камерою. Ти подивися, хто стоїть». Я запитую: «І хто там стоїть?», вона пояснює, що це Ріанна, а я ж не знаю, хто це така. Треба було бачити обличчя цієї дівчинки (сміється). Вона мені там пів вечора пояснювала, хто це, нафотографувала її на мій телефон, ця співачка просто виходила там, де сиділа українська команда. Ще хтось із зірок проходив повз мене, але я найбільше запам’ятала Ріанну, бо я не знала її на той момент. У мене голова не тим забита була, я думала про дітей, а ця дівчинка так обурено сказала мені: «Ти — неосвічена!» (сміється).
— Нещодавно Володимир Зеленський вас нагородив орденом княгині Ольги II ст. Встигли з ним поспілкуватися?
Ні, цього разу не встигла. Це вже друга нагорода від Володимира Зеленського. Також він нас проводжав на Паралімпіаду в Токіо — це було дуже приємно, бо він став першим президентом, який відвідав проводи паралімпійців. Тоді він фотографувався з усіма охочими, спілкувався, я пам’ятаю, що охорона до нього кілька разів підходила і казала: «Нам треба вже йти», але Володимир Олександрович щоразу казав: «Я поки всім не виділю своєї уваги, я нікуди не піду». Це було дуже приємно, після Паралімпіади він також вручив нам нагороди, це була швидка зустріч, але можна було пофотографуватися. Після Парижа все було дуже лімітовано, нас одразу про це попередили. Потім фотографи надіслали фото паралімпійському комітету і все. Перед нагородженням нам сказали сильно не спілкуватися з президентом, не обійматися, не витрачати багато часу, бо все має бути швидко. Але Володимир Олександрович когось вже впізнавав, щось запитував, тиснув руки, дякував.
Фото: :https://www.instagram.com/boturchukoksana
— На Паралімпіаді росіяни провокували українських спортсменів. У вас була схожа історія?
Моя суперниця, я не пам’ятаю, здається, Сорокіна, в неї вже подвійне прізвище, заговорила до мене перед півфіналом. Підійшла до мене і питає: «Я можу тобі потиснути руку? Чи буде, як в Токіо, що мені не можна цього робити?». У Токіо я відмовилася від рукостискання з нею після фінального забігу на 200 метрів, хоча, звичай, призери тиснуть руки один одному, але ми сказали, що ми не хочемо цього робити. Вона це запам’ятала і вирішила перед півфіналом звернутися до мене з цією пропозицією, дуже їй хотілося. Я кажу: «Я не те що не хочу тобі тиснути руку, мені гидко з тобою розмовляти», я відвернулась і пішла, на що вона сказала: «Вітаю з народженням третьої дитини». Це було доволі провокативно, тому що мій синочок, навіть не знає, що таке мирне небо. Я дізналась про вагітність за тиждень до війни, мій син росте під час бомбардувань, мені так шкода його стало. Я думаю: «Я тебе тут зараз приб’ю, не відходячи від тебе». Я розуміла, що це буде дискваліфікація, мій гайд сидів поруч і казав: «Оксано, не ведись, не ведись, тримайся, будь ласка, не зважай на неї». Я подумала: «Зараз ми вийдемо на доріжку і я покажу тобі і народження дитини, і небо в алмазах». Ми вийшли і вибороли вихід у фінал, а вона вилетіла з Ігор. Я знала, що ця росіянка буде на Паралімпіаді змагатися за медалі, а мені дуже цього не хотілося, тому я поїхала у Париж. Це моє поле бою, де я можу боротися з росіянами і перемагати. Мені вдалось її перемогти, як нашим захисника вдасться їх перемогти на фронті.
— Потім не іронізували з неї?
Ні, я намагалася росіян не помічати, тому що вони викликали в мене дуже негативні емоції. У нас в команді багато хлопців та дівчат досі спілкуються російською мовою, хтось переходить на українську, комусь дуже важко це дається, але коли ти чуєш мову агресора, то аж волосся на спині стає дибки. Мені хотілось таці з їжею росіянам понатягати на голови. З ними було дуже важко, особливо, коли ми повернулися за бігу, росіянка сиділа збоку, я зателефонувала додому, а чоловік каже: «Ой, ти телефонуєш разом із вибухами». Я сказала, щоб вони прямували в підвал, ще подумала собі, що вони (росіяни, — прим.) тут собі сидять, до того ж ще мають право з нами змагатися.
— А у вас є родичі в Росії?
У мене є родичі з країни-агресора, мій дідусь з Росії, він помер ще до війни, але все життя жив в Україні. У РФ залишилась його рідна сестра, з якою дідусь дуже просив мене не втрачати зв’язок. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то мені тільки зателефонувала моя кума з Нікополя, вона постійно плакала, завжди була на зв’язку. А мої родичі з Росії вирішили зателефонувати через два місяці після початку вторгнення. Це була ця дідусева сестра, мамина тітка, я подумала: «Вони просто хочуть дізнатися, чи ми ще живі?». Я не змогла взяти слухавку, тому що була вагітна, були важкі переїзди, а вони лише через два місяці зателефонували. Я одразу їх заблокувала. Потім сестра мені повідомила, що ця тітка померла цього року. Моя мама каже: «Це моя рідня, а в мене всередині навіть нічого не тьохнуло». Зараз я вважаю, що в мене там родичів немає. Іноді чужі люди стають ближчими за рідних, а рідні стають чужими. Це той випадок, коли зараз я кажу, що у мене немає родичів в Росії.
— Про вас зняли фільм Пульс. Як дізнались, що вашу історію хочуть екранізувати?
Спочатку режисер фільму Сергій Чеботаренко мені телефонував, але я не хотіла виходити з ним на звʼязок. Думала, що він режисер фільмів для дорослих, чому він до мене доколупався. Він через паралімпійський комітет знайшов мій номер телефону, зателефонував, я потім звернулась до керівництва, вони сказали, що якийсь журналіст щось хоче від мене. Я погодилась з ним зустрітися, але спочатку, я не повірила, подумала: «Боже, якийсь мрійник приїхав до мене, який художній фільм, ще й в Україні, до того ж про мене, хто я така?». Але коли вже почали затверджувати акторський склад, я задумалась: «Невже в нього щось вийде?» Потім мені сценарій надіслали, тоді до мене прийшло усвідомлення, що він реально його зніме. В Україні та світі побачили цю стрічку, було побоювання, як відреагують люди, як зміниться моє життя. Ще перед тим запитувала в чоловіка, чи готові ми, щоб отак про нас усі дізналися. Він сказав, що я живу з думкою, що краще зробити, ніж не зробити. В якийсь момент подумала, що нехай всі дізнаються нашу історію, а там вже будемо думати, що з цим робити. Але, слава Богу, все пройшло добре. Звичайно, критика, як завжди, була, але я тоді сконцентрувалася на виступі на Паралімпійських іграх в Токіо, тому я дуже не вдавалась у прочитання цих моментів. Більшість людей позитивно сприйняли фільм і досі з-за кордону мені пишуть. Фільм вже, здається, є на Нетфліксі і люди з Бразилії, Франції переглядають, знаходять мене в соціальних мережах і починають дякувати за цю історію. Кажуть, що я їх надихнула, це дуже приємно.
— А чому ви подумали, що Сергій — режисер фільмів для дорослих?
Він написав мені в соціальних мережах: «Добрий день, я хочу з вами поспілкуватись». А я до них обережно ставлюся, у мене відкриті сторінки, бувало, що заходжу, а там якийсь Ахмед Махмед надіслав нецензурне фото, що я така: «Боже!». Я відразу блокую таких, бо не дуже приємно, коли тобі надсилають таке. Я не відповіла Сергію взагалі. Потім він надіслав посилання на свій сайт, я зайшла, швидко подивилася, думаю: «Та який там режисер, точно знімає фільми для дорослих». Але Сергій виглядав дуже нормально, він сім’янин, в нього двоє діточок, дружина. Але чомусь в мене така думка виникла, мабуть, через негативний досвід спілкування в соцмережах. Через таких неадекватних користувачів ти вже негативно ставишся до більшості незнайомих хлопців. Він ще потім почав писати, що хоче приїхати. Я вже думала, що він домагається, також хотів у скайпі поспілкуватися. Коли він телефонував і казав, що це Сергій Чеботаренко, мені вже це прізвище було знайоме, думала: «Ну все, треба кликати чоловіка». Коли він сказав, що купує квиток і їде до мене в Дніпро спілкуватися, я думала: «Що це взагалі таке?» Але, як кажуть, від долі не втечеш. Сергій приїхав, ми записали інтерв’ю і він зняв фільм.
— Головну роль у фільмі зіграла Наталія Бабенко. Ви якось брали участь в затвердженні акторки?
Ні, Сергій з командою самі відбирали. Він сказав мені, що Наталя дуже хороша актриса, йому подобається її драматизм, як вона грає. Коли Наталю затвердили на роль, вона зв’язалась зі мною і приїхала в Дніпро, відвідувала моє тренування, глянула, як я спілкуюся з чоловіком. Вона так провела один день зі мною, з моєю родиною, Наталя дуже серйозно підійшла до ролі. Здається, в неї зараз проблеми з коліном. От недавно я заходила на її сторінку в Instagram, вона опублікувала, що хотіла побігати, але зйомки в Пульсі дають досі про себе знати.
— А що саме дає про себе знати?
Травми. В неї були пошкодження, Наталя набирала форму, щоб знятися у спортивних сценах, але після цього в неї почалися травми. Коли людина професійно не займається спортом, то після таких навантажень зв’язки можуть бути неготовими. Зараз в неї це перейшло у хронічну травму.
Фото: Кадр з фільму Пульс
— Хтось зі знаменитостей писав вам після прем’єри фільму?
Лілія Ребрик мене дуже часто потім згадувала в stories в себе, вона такий активний користувач Instagram. Ми з нею ще перший час переписувалися. Також Станіслав Боклан, коли ми були на першому блоці зйомок, обмінявся номерами з моїм чоловіком. Він подарував нам квитки на свою виставу, запросив в Київ, і ми приїхали вдвох з чоловіком, це було дуже приємно.
— Скільки разів передивлялись фільм про себе?
Коли відбулась премʼєра, то, здається, разів пʼять. Потім, коли він йшов в нас по телевізору, то ми залишали, дивились. Але, я знаю, що родина, коли мене немає, передивляється його, фільм дуже їм подобається, особливо донькам.
— А що батьки казали про фільм?
Мама подивилася і сказала: «Я ніколи в таких спідницях вдома не ходила». Бо вона завжди ходить у штанах, лосинах, у спортивній формі, батько теж зазвичай так ходить. Також мама ще сказала, що у нашого тата немає такого почуття гумору, як в актора, який зіграв його (сміється). А актриса, яка зіграла мою маму, так піклувалася про мене у фільмі, як мама про мене в житті. Так, Наталі Долі вдалася зіграти роль матері. Вони навіть питали мене, яка в мами коронна страва, у них там у кадрі була качка запечена з яблуками, яку мама дуже часто нам готувала. Сергій до таких деталей знімав, що все було так, як насправді.
— Бачили схожі спортивні драми?
Багато не бачила, але Крихітка на мільйон — крутий фільм, він не з хепі-ендом, тому коли я комусь раджу подивитися фільм про себе, завжди кажу: «Не хвилюйтесь, буде хепі-енд». Хоча Сергія Чеботаренка дуже надихнула саме Крихітка на мільйон, він хотів зняти фільм про реального спортсмена. Ще дивилась фільм про велогонщика, він розповідав про допінг, як приймав його і т.д. Це дуже цікаве кіно, тому що його ж не змогли спіймати на гарячому. А так, то не маю дуже багато часу на це, але дуже хочу глянути фільм про Усейна Болта. Також мої друзі казали, що є американська стрічка про повністю незрячий атлета, у ній висвітлили, як він тренується з гайдом, це художній фільм. Я не знаю сюжету, друзі дивились і казали, що в наших історіях є схожості, — сказала Ботурчук.
