Спорт 24 публікує фрагмент із мемуарів параатлетки Оксани Мастерс.
Оксана Мастерс – американська спортсменка, родом з України. Вона з’явилася на світ через три роки після вибуху на Чорнобильській АЕС – з вродженими вадами розвитку, викликаними радіацією. Проте доля усміхнулася їй. У семирічному віці Оксану вдочерила американка Гей Мастерс, дипломований лікар-логопед.
“Перша зустріч із мамою. Вона приїхала, коли я спала, а коли я прокинулася, подарувала мені іграшку. Це була моя перша іграшка у житті, тож я не знала, що це і як із нею бавитися. Згодом я дізналася, що цю іграшку пошила бабуся, щоб мама колись подарувала її своїй дитині, але вона одразу ж зрозуміла, що це для мене”. / Фото надала авторка.
Підрісши, дівчина подалася в спорт, опанувавши одразу чотири види – академічне веслування, велоспорт, біатлон та лижні перегони. Вона – чемпіонка Пхьончхана-2018 і багаторазова призерка цієї та інших Паралімпіад.
А потім Оксана Мастерс у співавторстві з письменницею та колумністкою Кессіді Рендалл написала автобіографічну книгу “Долаючи біль. Мемуари про відвагу та тріумф”. Вихід тиражу українською мовою взяла на себе “Локальна історія”. З дозволу цього видавництва Спорт 24 публікує фрагмент книги, присвячений перемозі етнічної українки на Паралімпіаді у Пхьончхані.
*******
Сьогодні змагання з біатлону на середній дистанції: п’ять кіл на лижах із чотирма етапами стрільби. Я мала денний відпочинок після перегонів на довгій дистанції і вмовила себе взяти участь у цих перегонах.
Відчуваю, що моя вправність повертається. Я добре їжджу. Моя стрільба не найкраща, але принаймні я добре їжджу на лижах. Маю шанс посісти третє або четверте місце.
На четвертому колі я спускаюся на повороті, прямуючи на стрільбище для останнього етапу стрільби. День сонячний і доволі тепло, тому тут принаймні половина штучного снігу — липкого, мов цукровий сироп. Я падаю.
Й інстинктивно спираюся на праву руку.
Біль пронизує блискавично. Я цілковито втрачаю контроль і перекочуюся на снігу, не тямлячись від болю. Піднімаюся, спираючись лівою рукою і вимушено починаю підйом із нульової швидкости.
Мій лікоть рухається. Кістки не тримаються купи. Я в’їжджаю на стрільбище й готуюся до стрільби. Але не можу спертися на лікоть. Біль неземний. Я ніяк не можу прицілитися, щоб вистрілити. Сіль моїх сліз від болю змішується зі шмарклями і стікає по губах. Мені не вдається зосередитися, бо я здатна думати лише про пекучий біль у лікті, що з кожною секундою посилюється.
Промахуюся чотири рази. Чотири штрафні кола.
“Фото під час змагання з біатлону на Паралімпіаді в Пхьончхані. Воно демонструє справжню складність цього виду спорту. Спортсмену потрібно чимало обладнання, щоб досягти максимальної стабільності та зосередженість, щоб влучити у мішень”. / Фото: Getty Images
Я втратила шанс здобути медаль, але все, що має значення зараз, — це перетнути фінішну лінію. Це кінець. Я більше ніколи не їздитиму на лижах. І, можливо, ніколи більше не їздитиму на велосипеді.
Сталося те, про що попереджали лікарі: моя рука назавжди зруйнована.
Але я закінчу ці останні перегони.
___
Айлін вийшла на лижню. Наш тренер зі стрільбища повідомив її через радіозв’язок: “Оксана промахнулася чотири рази”.
— Через вітер? — запитує Айлін. Вітер сьогодні мінливий. Ще хвилину тому добряче віяло.
— Чесно кажучи, я думаю, що вона просто не бачила мішені через сльози.
Айлін напружується:
— Можете вийти на штрафне коло? Скажіть їй, що вона повинна негайно зупинитися. Вона напрочуд стійка, і якщо плаче, то причина серйозна. Скажіть їй зупинитися.
____
Коли я виїжджаю на друге штрафне коло, тренер зі стрільбища волає до мене:
— Хочеш зупинитися?
— Ні! — видихаю я. — Просто щось не так із моїм ліктем.
Мені байдуже, якщо я опинюся на останньому місці. Навпроти мого імені не стоятиме “вибула зі змагань”. Не сьогодні.
___
— Вона не зупиниться, — повідомляє тренер Айлін по радіотелефону.
Айлін спостерігає за перебігом змагань з іншого боку штрафного кола. Вона зривається з місця і мчить до мене.
___
На наступному колі бачу Айлін.
— Зупинися, зупинися, — кричить вона. — Подумай про наступні перегони!
Я не зупиняюся і проїжджаю повз неї. Айлін мчить за мною. Вона обганяє мене і наїжджає на мої лижі.
— Ти закінчила, ти закінчила, — лагідно говорить мені.
Я зриваюся і починаю схлипувати.
— Усе має бути добре. Усе має бути добре. Залазь на мою спину.
Фото: Chang W. Lee/ The New York Times/Redux
Допомагаючи собі однією рукою, я намагаюся вилізти з сидячих лиж. Ми постійно так робимо. Але за спиною Айлін оператори, і вони починають знімати те, що здається їм драматичною сценою. Вона загороджує мене від камер.
Айлін витягує руку, щоб допомогти мені, і каже:
— Просто надягни сонцезахисні окуляри й поклади голову мені на плече.
Вона знає, що я не хочу, щоб хтось бачив, як я плачу. І біжить зі мною на спині до лікаря команди.
Найдовша поїздка в моєму житті.
___
У спортивній медичній кімнаті надто багато людей. Моя тренерка Айлін. Наш директор Джон. Лікарка збірної Ембер. Ще один лікар, імені якого я навіть не почула. Вони кажуть, що сталося зміщення суглоба: він змістився, а потім встав на місце. Зв’язки надмірно розтягнулися.
— Мені прикро казати, — каже безіменний лікар, — але, на жаль, змаганням кінець.
Не знаю, скільки разів мені потрібно почути це, перш ніж повірити. Але цього разу мені здається, що мою голову хтось засунув у целофановий пакет. Я спалахую та пітнію.
Здавалося, вони кілька годин обстежували мене й розмовляли над моєю головою. Але насправді усе тривало лише сорок п’ять хвилин. Однак цього вистачило, щоб я зрозуміла: не завдала собі жодної нової шкоди, лише ще дужче розтягнула зв’язки.
Наступне змагання — спринт на відкритій місцевості. Я хочу проявити себе у цих перегонах. У Сочі Джейн навмисно заважала мені: переїжджала по лижах, зупиняючи. Ми ніколи не сварилися через це, бо ж були в одній збірній.
— Я хочу змагатися у спринті, — Ембер й інший лікар переглядаються. — Завтра вихідний день. Я зроблю усе, що можна.
— Ви не розумієте, — каже лікар. — Ви повинні подумати про те, що станеться з вашим ліктем після двох тижнів змагань. Вам уже зараз потрібне хірургічне втручання. Імовірно, у вас уже стале пошкодження нервів. Зважаючи на те, що у вас ампутовані обидві ноги, ви не можете ризикувати ще й ліктем.
— Авжеж. Мені уже потрібна операція. Лікоть уже зламаний. То як ми можемо підтримати його для спринту? Що можливо зробити?
____
Після цього медичного маратону я зі своєї кімнати телефоную мамі. Вона була на змаганні, але не бачила, що трапилося. І другу половину дня ледь не збожеволіла від хвилювання, аж поки їй не зателефонувала Айлін, повідомляючи новину.
— Вони сказали, що це кінець, — чую, як мама набирає в легені повітря, готуючись мене заспокоювати, і перериваю її: — А я сказала їм, що це не кінець. Я змагатимусь.
Мама хвилину мовчить. “Це розумно?” — нарешті запитує вона.
— Мабуть, ні. Але я все одно спробую.
___
Уранці перед змаганнями зі спринту Ембер панькається зі мною п’ятнадцять хвилин, накладаючи мені на руку кінезіотейпи. Учора ми поекспериментували й вирішили поєднати нерозтяжні стрічки та стрічки малої еластичности, наслідуючи розташування зв’язок. І тепер, сидячи на лавці в кімнаті збірної і спостерігаючи за роботою Ембер, я знову сумніваюся у своєму рішенні.
Спринт короткий. Але день довгий. Якщо я пройду кваліфікацію і потраплю до півфіналу, це означатиме участь у трьох змаганнях.
Ембер наліплює ще одну стрічку на павутину інших, що вже вкривають мою руку.
Я відома своїми не найрозумнішими виборами, як уже відомо мамі. Чи зараз я чиню правильно? Айлін кілька разів наголошувала на тому, що якщо я ризикую, то повинна знати, заради чого. І я погоджуюся з нею.
На стінах приміщення — банери моїх спонсорів, і всі вони, як з’ясувалося, вирішили підтримувати мене без жодних умов. Я дивлюся на олімпійський слоган Toyota: “Почни неможливе”.
Слоган мого першого спонсора, виробника кінезіотейпів KT Tape: “Фінішуй сильнішою”.
І слова P&G, які щоразу відгукуються у моєму серці: “Дякую, мамо”.
“Разом з мамою перед шкільним випускним. Я ніколи не була любителькою суконок, а цю сукня я вбрала, щоб сховати протези (а що в душі я завжди була хлопчиськом, під сукню я вбрала шорти). Ба більше, у складках сукні я могла ще сховати руки. У нас не було багато грошей, але мама наполягла на купівлі цієї сукні – мого першого дорогого вбрання”. / Фото надала авторка
Ембер закінчує накладати останній відрізок стрічки.
І ось що я розумію: біль жалю за чимось (через змарновані шанси та поразки) дужчий за біль хірургічного втручання. Він травмує глибше, ніж пошкодження нервів, що допікатиме щодня до кінця мого життя.
Я не можу уявити болю, глибшого за біль жалю.
___
Перший етап кваліфікації для змагань зі спринту закінчила з найкращим результатом. Я знала, що покажу хороший результат, бо в мені щось змінилося. Я відчула, що прийняла правильне рішення.
Хочу побачити, на що здатна.
“На причалі веслувального клубу в Луїсвіллі на березі річки Огайо. Лише тут я добре почувалася без протезів. Веслування стало неймовірною продухлиною для мене. Тут я навчилася бути собою”. / Фото надала авторка
Я єдина американка у фіналі. Поки інші спортсменки готуються стартувати, я намагаюся зосередитися на чомусь, щоб забути про лікоть, що пульсує, пронизуючи руку аж до кінчиків пальців пекучим болем. І попри складні маніпуляції зі стрічкою, рука й далі млява й безсила.
Заплющую очі. Думаю про маму на трибуні. Думаю про Аарона, про все, що він робив для мене протягом останніх трьох тижнів, попри те, що й сам готувався до перегонів.
Коментатори починають кричати у гучномовці. Чоловіки-спринтери виходять на останнє коло, і ось-ось стартуватимуть жінки. Піднімаю голову й дивлюся на змагальників. Чоловіки швидко спускаються з останнього пагорба. Позаду усіх — мій товариш по команді Енді. Він казав, що це його останні Ігри. Він більше не змагатиметься.
Але зараз здається, що він летить. Обганяючи лижника за лижником, він стрімко наближається до фінішу. Коментатори захоплено кричать. Усі глядачі, тренери, мої товариші по команді і я — ми всі кричимо. Мої конкурентки спокійно очікують початку змагань на стартовій лінії, скоса поглядаючи на мій вибух емоцій.
Енді приходить першим, ледь випереджуючи спортсмена з Білорусі. Це перша золота медаль Енді. Трибуни тріумфують. Енді підносить руки до неба.
Лунає сигнал, і я почуваюся так, наче Енді поділився зі мною енергією.
“Навіть у найшаленіших мріях я не могла уявити, що зніматимусь у рекламі для компанії “Fenty Beaty”, що належить Ріанні. Але це гламурне фото несе повідомлення: усі люди, незалежно від кольору шкіри і форми тіла заслуговують бути видимими, бо це не завжди так”. / Фото: Richard Burbridge/Fenty Corp
Але все марно.
Рушаю третьою, у лікті немає сили. На першому ж повороті мене обганяє росіянка. Сніг зараз набагато м’якший, ніж зранку, і кожне відштовхування палицями просто вбиває мене.
А раптом я виклалася сповна під час кваліфікаційних змагань й у півфіналі, і тепер, у фіналі, у мене зовсім не залишилося сил? Цього не може бути.
Відчуваю, як в душі наростає гнів на цю ситуацію.
Я використовую його. І просто атакую підйоми. Мені нестерпно боляче, але знаю, що за кожним підійманням лікоть матиме мить відпочинку під час спускання. Я випереджую росіянку. Якийсь час не можу догнати німкені, але на останньому підйомі випереджую і її. А потім поворот праворуч. На правому лікті. Я відштовхуюся палицею, і аж ціпенію від болю.
Чую, як кричить німецька тренерка. Її спортсменка ось-ось мене обжене.
Я так не думаю.
Усе зводиться до цього моменту.
Видобуваю із себе рештки сил. І абстрагуюся від нестерпного болю, який стає щоразу дужчим. Відчуваю подих німкені. Вона прямо за мною, хоч як би я не старалася відірватися. Не хочу озиратися на неї, не покажу, що хвилююся та виснажена, що ця ситуація доводить мене до сказу і я мрію про те, щоби просто зупинитися.
Раптом відчуваю легенький поштовх у плечі. Хтось штовхає мене вперед.
Забуваю про страждання і в мене відкривається друге дихання. Коли нарешті озираюся, німецька спортсменка далеко позаду. Я випередила її.
Перетинаю фінішну лінію і зупиняюся, притримуючи лікоть. Я ще нічого не можу збагнути.
До мене підбігає Айлін. Вона стає навколішки і притискає своє чоло до мого чола: “Я так пишаюся тобою”.
— Що сталося? — досі не можу отямитися. Я ще не цілком оговталася від болю.
— Ти зробила це, — задихано каже Айлін. — Ти — золота медалістка.
“Моя друга золота медаль у спринті на дистанції п’ять кілометрів у Пхьончхані. Я не тямлюсь від щастя, зважаючи на те, що я щойно удруге травмувала лікоть”. / Фото: Getty Images
На мене обрушується хвиля емоцій. Я сміюся крізь сльози. І на хвилину втрачаю дар мови. А коли здатність розмовляти нарешті повертається, вичавлюю з себе: “Я ніколи не вірила по-справжньому, що мені це вдасться”. Айлін всміхається крізь сльози й каже: “А я завжди знала, що ти на це здатна”.
Невідь-звідки з’являється Аарон. Він обіймає мене ззаду, сміється і щось вигукує, а потому ми обоє плачемо від щастя на снігу, стискаючи одне одного в обіймах…
