Спорт 24 розпитав у найсильнішої борчині світу про її фішку на килимі та чим доводиться жертвувати заради успіху.
На чемпіонаті світу з боротьби в Загребі збірна України була представлена потужною командою. За медалі боролися призери Олімпіад Парвіз Насібов та Ірина Коляденко, медалісти чемпіонатів світу Василь Михайлов, Оксана Лівач і Олександра Хоменець, проте на п’єдестал вдалося піднятися лише двом чемпіонкам Європи. Соломія Винник здобула срібну нагороду, а чемпіонкою стала Алла Белінська.
На дорослому рівні медаль чемпіонату світу Алла здобула вперше. В інтерв’ю Спорт 24 борчиня згадує найяскравіші переможні епізоди, тренування з ліхтариками й розповідає про заповітну мрію.
– Пані Алло, ваша перемога зовні виглядала доволі легкою. Але екран не передає внутрішнього напруження. Коли воно було найвище у Загребі?
– Знаєте, кожна сутичка по-своєму важка. Але півфінал із киргизкою Нурзат Нуртаєвою запам’ятаю надовго. Ми з нею ніколи раніше не боролися, а це завжди певний виклик: ти виходиш на килим і не знаєш, чого чекати. Вона діяла дуже різко, швидко, по-азійськи – це зовсім інша школа боротьби, ніж наша.
Я відчувала, як вона намагається нав’язати свій темп, і мені довелося шукати момент, де можна перехопити ініціативу. Було непросто психологічно: один неправильний рух і все може обернутися проти тебе. Мабуть, саме в таких боях і народжується справжня віра у себе.
– Коли ви повірили, що зможете перемогти?
– Не можу сказати, що був якийсь конкретний момент – от прямо “клац” і я зрозуміла, що виграю. У мене ця віра всередині завжди. Вона росте разом із тренуваннями, коли щодня відшліфовуєш прийоми, коли тіло втомлене, а ти все одно виходиш на килим. Знала: зробила все, що могла, була готова, і належало довести це на практиці. Звичайно, хвилювання було – ми всі живі люди, але воно не заважало, а навпаки підштовхувало.
– Перед фіналом ви вже були впевнені у перемозі, адже весною здолали туркеню Несрін Баш на чемпіонаті Європи?
– Ні, у спорті так не працює. Те, що ти переміг когось одного разу, зовсім не означає, що переможеш знову. Ми всі робимо висновки після поразок, і я була певна: суперниця готувалася саме під мене, думала, як узяти реванш. Тому я налаштовувала себе так, ніби ми зустрічаємося вперше. Жодної самовпевненості, тільки концентрація. У фіналі немає місця розслабленню – там кожна мить може вирішити все.
– Чи була якась особлива підготовка саме під цю суперницю?
– Звісно, ми з тренерами завжди аналізуємо: дивимося відео, обговорюємо її звички, розбираємо деталі. Але все одно головне – це твій настрій і твоя дисципліна. Якщо ти всередині розсіяний чи думаєш про щось інше, ніякий план не врятує. Я виходила на фінал із думкою: треба боротися до кінця, ні на секунду не втрачати увагу.
– Ви перемогли тим самим прийомом, що і весною. У чому його особливість?
– Насправді, жодної магії тут немає. Це результат тисяч і тисяч повторів. Є такі прийоми, які стають твоєю фішкою, зброєю. Я роблю його стільки разів, що він уже в мені на рівні інстинкту.
– Після перемог ви складаєте з рук серце. Для кого воно?
– Це моє серце – для України. Для тих, хто вірить у мене, для хлопців і дівчат, які зараз на фронті, для всіх наших людей, які чекають добрих новин. Я хочу, щоб кожна моя перемога була хоч маленькою радістю для країни, нагадуванням, що ми сильні й непереможні.
– Чемпіонка Європи навесні, тепер – світу. Як тримаєте таку стабільність?
– Стабільність – це не талант і не випадок. Це щоденна дисципліна. У спорті не буває “захотіла – пішла потренувалася, не захотіла – відпочила”. Тут щодня треба бути готовою, працювати, навіть коли сил немає. Мене завжди рятує звичка: я вже не думаю “хочу чи не хочу” – я просто роблю.
– Чим доводилось жертвувати під час підготовки?
– Найбільше – харчуванням. Постійний контроль ваги дуже виснажує. Коли всі поруч можуть дозволити собі шматок торта чи піцу, а ти відмовляєшся, бо розумієш: навіть зайвий кілограм може перекреслити твої зусилля. Бували моменти, коли перед змаганнями доводилося буквально ганяти вагу – це і фізично важко, і психологічно. Але я знала, заради чого це роблю.
– Що найважливіше в підготовці?
– Треба тримати баланс: техніка, фізика й психологія. Але в найвідповідальніший момент вирішує характер. Коли обидві суперниці рівні – виграє та, яка більше хоче перемогти.
– Навідміну від суперниць, вам доводилося тренуватися й без світла, під час повітряних тривог.
– Було й таке. Коли вимикали світло – ми тренувалися під ліхтариками. Але ніхто не скаржився, нам не важче, ніж воїнам на фронті. Повітряна тривога? Отже, спускаємося в укриття, чекаємо, потім повертаємося й продовжуємо тренування. Головне – дисципліна: якщо здаватися через будь-яку перешкоду, то який сенс в роботі?
– Війна змінює людей. Як вона змінила вас?
– Я зрозуміла, що не можна відкладати життя “на потім”. Ми всі жили так раніше: можна було відкласти якісь справи чи перенести поїздку. Тепер я живу сьогоденням. Більше ціную час із родиною, звертаю увагу навіть на дрібниці. І, мабуть, стала сильнішою, бо навчилася справлятися з тим, що раніше здавалося неможливим.
– У спорті це дуже допомагає?
– Так. І це видно по результатах. Дуже вдячна рідним, тренерам, усій команді, вболівальникам – віра надихає.
– На килимі ви досягли майже усього. Треба шукати нову мотивацію.
– Мені її шукати не треба. Через три роки – Олімпіада, головне змагання життя. Медаль Ігор – мрія, яка не дасть зупинитися.
– Ніколи спочивати на лаврах?
– У мене кожен розписаний. Я так звикла і це дуже зручно. Коли плануєш, то все встигаєш.