Ексклюзивне інтерв’ю Спорт24 із віце-чемпіонкою світу з вільної боротьби Марією Винник.
“Я трохи переоцінила суперницю у фіналі. З японками можна і треба боротися”
– Ви згадували, що на чемпіонаті світу найскладнішою була півфінальна сутичка з канадкою Лоуренс Борегар (триразова переможниця Панамериканського чеміпонату, – ред.). Чому саме це протистояння виявилося таким важким?
– Було дуже емоційно складно, бо, якщо переможеш у півфіналі, то вже гарантуєш собі медаль. У мене на попередніх змаганнях у півфіналі боротьба не дуже добре вдавалася саме через цей емоційний ступор. А тут якось зібралася, сказала собі, що потрібно перемагати, відчувала якусь сильну впевненість всередині.
– У вас було пошкодження у півфіналі, але ви продовжили боротися…
– Та у мене коліно хруснуло, коли мене брали на перехресний захват. А потім ще зупиняли сутичку через розбиту губу. Але треба було продовжувати боротися, що я й зробила.
– Розкажіть про фінал з японкою Сакурі Оніші. Чого, на вашу думку, не вистачило, щоб її дотиснути?
– Я трохи переоцінила її. З японками можна і треба боротися. Всі нам дуже нав’язують, що важко, що в них зовсім інший стиль боротьби. Але головне, як ми себе проявляємо, як нав’язуємо суперницям. Оніші – дуже сильна суперниця, безумовно. Але можна було сутичку по-іншому вибудувати. І свій потенціал використати на повну. Натомість я себе трішки недооцінила.
– Свою срібну медаль ви присвятили братові – воїнові, які загинув за Україну буквально за два тижні до початку чемпіонату світу. Розкажіть, якою він був людиною? Про що насамперед згадуєте, коли думаєте про нього?
– Тарасик був завжди радісним. Він ніс якесь таке щастя навколо. Навіть коли він сумував, то тримав це при собі. У його товаристві завжди було весело, він ніс позитив. Він завжди дуже пишався мною і сестрою. Дуже допомагав бабусі, дідусю. Для них це також величезна втрата.
Брати наші раніше трохи займалися боротьбою. Можна сказати, що саме завдяки Тарасові ми почали займатися цим видом спорту. Бо дивилися, як він тренується і також дуже хотіли. Тарас завжди казав нам зі сестрою: “Я вас “обожаю”, ви найкращі в мене, у вас все вийде”. Пишався нами, а після поразок завжди підтримував. Для нього сім’я була головним пріоритетом.
Дитинство у нас видалося дуже щасливим. Хоча не можу сказати, що в нас були якісь гроші. Але це не відчувалось. Батьки могли зробити щось на шкоду собі, але щоб у нас все було. А ми з братами і сестрою вчотирьох були дуже дружніми. Телефонів тоді не було, тож ми дуже багато часу проводили на вулиці. Хоча Тарас був старшим на 6 років і не дуже хотів брати нас зі собою (Сміється). Але ми дуже просили, і йому доводилось. Дуже любили грати у футбол або боксувати між собою. Наприклад, молодший брат нас судив, а я боксувала зі старшим. Потім старший судив, а ми троє боролися між собою.
– На п’єдесталі ЧС ви виглядали дуже засмученою. Що відчували під час нагородження?
– Чесно кажучи, все змішалося. Відчувала дуже сильне емоційне і фізичне виснаження. Коли перед ЧС ми дізналися, що Тарас загинув, зразу поїхали в Чернівці, кілька днів не спали, не їли, переживали великий стрес. Звісно, на п’єдесталі думала про брата. Досі не приходить розуміння, що його нема. Здається, що він просто на сході України і має приїхати. А також було трохи образливо, що не використала свій шанс на золото.
– Ви зі сестрою близнючки. А чи схожі за темпераментом? Вона також професійна борчиня. Як допомагала на цьому ЧС?
– Вона за мене завжди радіє більше, ніж за себе. Так само, коли вона виграла два чемпіонати світу (у віковій категорії U-23, – ред.), ці емоції було не передати. Я так ридала! Це було відчуття, що після стількох жертв вона нарешті досягла своєї цілі. У Загребі Соломія мала боротися після мене, але весь день провела зі мною, дуже змучилася. Це для мене було дуже цінно. Можна сказати, така жертва з її боку. Я так само, коли можу, завжди стараюся підтримати, чим можу.
Щодо темпераменту, то наші знайомі кажуть, що ми зовсім різні. Що я більш спокійна. Але я вважаю, що ми обоє схожі: імпульсивні, вперті.
– Ви з нею синхронно почали ходити на боротьбу?
– Так, бачили приклад братів. Та й мама хотіла нас кудись віддати. Думала, що ми рік позаймаємося і підемо. Так, для самооборони.
– А потім, коли почався професійний спорт, травми, рідні не намагалися вас переконати покинути боротьбу?
– Трохи намагалася, але ми дуже вперті. Бабуся навіть не дозволяла нам вступати в училище, щоб ми продовжували свій спортивний шлях. Боялася, бо почалися якраз серйозні травми, операції на плечах, багато переломів. Але ми стояли на своєму, весь рік переконували бабусю і дідуся й таки вступили. Та після цього всі вже підтримали наш вибір. Бабуся дуже переживає, дивиться сутички, коли є трансляції.
“Запізнилися на потяг на дві хвилини через заметіль”
– Згадайте якісь курйозні випадки зі своєї кар’єри. Може, на потяг чи літак колись спізнювалися абощо?
– У нас всіх є така проблема, тренери з нею борються. Бо ми зі Соломією складаємо речі у дорогу в останній момент. І було таке, що ми запізнилися на потяг буквально на дві хвилини через сильну заметіль. І потім мусили їхати машиною, щоб встигнути на нічний поїзд до Львова, який мав нас завезти у Чоп. А звідти в Загреб на рейтинговий турнір.
– Зараз вас тренує Юлія Ткач (чемпіонка світу-2014, триразова чемпіонка Європи). Мабуть, коли тільки починали свій шлях, рівнялися на неї? Що нового принесла Юлія Ткач у вашу боротьбу, як наставниця?
– Звичайно, завжди з неї приклад брали. Юля Ткач була капітаном нашої команди. Коли вона почала мене тренувати, то включилося дуже багато деталізації. Вона у всьому нас спрямовує. Змінилася стійка, зокрема. З таким тренером не може щось не вдаватися.
– Після вашого виходу у фінал тренерка дуже емоційно звернулася до вас – це було видно на камерах. Що саме вона казала?
– Ці слова, напевно, запам’ятаю на все життя. Вона каже: “Я дуже тобою пишаюся, ти велика молодець”. Вона сіла і плакала після мого півфіналу. Ми дуже щасливі, що потрапили до неї в руки.
– Чим займаєтеся після чемпіонату світу?
– Зараз трохи відпочиваю, проводжу час зі сім’єю. Хочу перезавантажитися. Дати собі час трохи сприйняти все, що сталося. Осмислити і пережити.
