Українські воїни підкорюють вершини, й не лише метафорично. На висоті майже шість тисяч метрів, серед вітрів та снігів африканського Кіліманджаро вони розгорнули синьо-жовтий прапор. Четверо ветеранів із протезами й одна чинна військовослужбовиця, яка пережила поранення, довели – межі власних сил створюмо лише ми самі.
Про цю подорож, що стала історією сили та відновлення, розповідає документальний фільм “Друге дихання” режисерки Марії Кондакової та оператора Сергія Михальчука. Стрічка вийшла в українських кінотеатрах сьогодні, 9 жовтня.
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова поспілкувалася з режисеркою фільму Марією Кондаковою та військовослужбовицею Ольгою “Висотою” Єгоровою про дружбу під час зйомок, реабілітацію і натхнення для неї.
Олю, як так вийшло, що ваш позивний пов’язаний із фільмом? Ви підкорили висоту – і ви сама, власне, “Висота”.
Це смішно, бо позивний узагалі не пов’язаний ні з горами, ні з фільмом. Його дав мені командир. Я вже півтора року була в армії без позивного – а без нього на бойову не вийдеш. Він дав мені добу, щоб придумати, але нічого не підійшло. Тоді він сказав: “Ну будеш тепер Висота”. Це був позивний його першого командира. І я подумала – яка честь. Потім сталося це сходження, і все ніби з’єдналося. Я зрозуміла: це точно доля!
“Друге дихання” стало першим задокументованим сходженням українських ветеранів із протезами на Кіліманджаро. Як з’явилася ідея саме такого фільму і чому вам було важливо розповісти її зараз?
Марія: Автором ідеї та продюсером стрічки є Геннадій Газін. Я потрапила в проєкт, коли він саме шукав режисера або режисерку, щоб зняти цей фільм. У Геннадія виникла ідея створити ветеранський рух “Друге дихання”. Його головна мета – об’єднати захисників і захисниць, які після важких поранень можуть разом долати фізичні виклики: ходити в гори, на сплави, займатися скелелазінням.
Я б хотіла дати слово Олі. Дякую дуже твоєму командирові, що відпустив тебе з лінії фронту в цю подорож, бо без тебе цієї стрічки не було б.
Ольга: Мене запросили майже рік тому, перед Новим роком. Моя знайома Ірина Нікарак, власниця фонду, який підтримує жінок, розповіла мені про цей проєкт.
На той момент, перебуваючи на службі, я сприйняла цю ідею з усмішкою. Ірина каже: “Не хочеш піднятись на Кіліманджаро?” Було важко навіть уявити, що це можливо – що мене відпустять через кілька місяців. Але я завжди мріяла подорожувати, тому просто відповіла: “Так, звичайно, я згодна, уже збираю чемодани!” Хоча була на 99% упевнена, що не вийде.
Бо, попри важливість цього проєкту, він радше культурно-гуманітарний, і не всі командири сприймають це як пріоритет. Але мені пощастило: моє командування поставилося з розумінням.
У нас було чотири місяці на підготовку. А я, уявіть, навіть на Говерлі не була. Аня сказала, що треба тренуватися серйозно, бо це не розвага – це важко і небезпечно. Але я вже нічого не чула: мені вистачило самої ідеї. Я відчула, що це буде щось надзвичайне і для мене, і для хлопців.
Знаєте, у людей часто є мрії, які не здійснюються, і це нормально. Але це той випадок, коли все сталося саме так, як мріялося, попри мільйон складнощів. І мені досі не віриться, що ми це зробили.
Марія: До речі, ще один збіг, у який я не вірю як у випадковість. Уявіть: після свого першого поранення Оля в шпиталі думала, чим хотіла б займатися після війни!
Що це була за мрія?
Ольга: Три місяці на лікарняному змусили мене замислитись: життя триває, і воно не лише про війну. Я думала, чи готова повернутись до попередньої професії – я ж була тренеркою. І вперше відчула, що не хочу працювати в чотирьох стінах, мені потрібно бути на природі. Але водночас я люблю працювати з людьми. І тоді подумала: а може водити людей у гори?
Ця ідея здалася настільки простою й очевидною. І мене не хвилювало, що я нічого про це не знаю, ніколи не була в горах і не маю досвіду сходжень. Просто відчула – це моє.
Тож думки матеріальні – обережніше з мріями!
Як відбувалася ваша підготовка до сходження, з урахуванням того, що, наприклад, Ольга на той момент перебувала на службі?
Ольга: Графік роботи дуже впливав, але ця підготовка мені нагадала, що все впирається у мотивацію. Коли кажеш, що немає часу або сил – насправді просто немає мотивації.
У мене вона була дуже сильна. Це був довгий період, і вперше за весь час служби я чотири місяці тренувалась за планом, який сама собі склала, і жодного разу не відступила. Мене не зупиняли ні погода, ні бруд, ні холод.
Хлопці теж активно тренувались, думаю, їх надихала ідея і усвідомлення відповідальності. Бо уявіть: створюють проєкт, щоб ми піднялись, – а ми не піднімаємось через брак підготовки. Це ж провал. І кожен розумів: якщо четверо дійдуть, а один – ні, мета не буде досягнута.
Ми ділилися щоденниками тренувань, скидали результати, і коли я бачила, як вони займаються, мені хотілося працювати ще більше.
Коли ми вже їхали, кожен відчував, що він – красавчик. Ми всі старалися, ми молодці. Але на вершині зрозуміли: ті тренування – то був дитячий лепет. Ми піднялись радше на характері, ніж на фізичній підготовці.
Ми довго їхали, не мали відпочинку, різка зміна клімату – з української зими в африканське літо. За кілька днів усі “згоріли”, буквально.
Марія: Я ніколи не ходила в гори. Якщо чесно, це теж мій перший досвід. Але я тренувалася, бігала сходами в Парижі: двадцять разів угору-вниз. І, до речі, це дуже допомогло в останній момент, коли ми піднімалися.
Там уже ноги не слухаються, дихати нічим, камера в руці здається продовженням тебе. І раптом перед тобою камінь – такий, десь пів метра заввишки – і треба його переступити, щоб дістатися далі. А ми вже сім годин ішли, ще й уночі. І знаєте, тренування справді працюють: я не пам’ятаю, як це сталося – мозок каже “ти не зможеш”, а нога сама піднімається. Тоді я зрозуміла, наскільки сходи допомагають (сміється).
До речі, щодо мотивації – я згадала слова Мішані й Шаті (учасники сходження і герої фільму). Вони казали: “Ну, максимум я впаду й знепритомнію, але знаю, що мене не залишать”. І справді, кожен розраховував на плече побратима. Там не стояло питання, чи хтось дійде, а хтось – ні.
Після сходження хлопці казали: якби йшли самі, навряд чи піднялись би. А от у команді – так. Бо коли бачиш, що поруч людина страждає, але йде – знаходиш сили теж іти. Це дуже сильна штука. У фільмі це теж добре показано.
Ви дуже тепло говорите про героїв цього фільму. Як будувалося ваше спілкування під час підготовки і зйомок? І чи залишився цей контакт після?
Марія: Я, наприклад, почала займатись спортом після знайомства з героями. Вони надихнули. Після розмов із ними просто з’являлася енергія. З Олею ми могли говорити ночами без упину – як в анекдоті: дві подруги 20 років сиділи разом у тюрмі, а потім вийшли і ще й на лавочці продовжують балачку.
Коли я зустріла наших героїв – Олю, Влада, Мішу, Сашка, – мене вразив їхній оптимізм. У Франції люди часто скаржаться – то не те, то не так. А ці – ніколи. Навіть коли знімали під дощем і всі захворіли, ніхто не нарікав.
Ми працювали з обмеженим часом, не могли повторювати кадри, як у великих продакшенах. Один французький продюсер казав мені: “Треба, щоб вас на кожному кемпі зустрічала окрема команда”. А я відповіла: “Ви взагалі розумієте, як ми сьогодні знімаємо кіно в Україні?”
У нас була неймовірна команда. Оператор – Сергій Михальчук, видатний майстер, який від 2022 року служить. Він – надзвичайно добрий і світлий. Ми всі тягнулися до нього. Я була “злим поліцейським” на майданчику – змушувала всіх працювати далі, навіть коли було нестерпно.
Ольга: Вже після Кіліманджаро я була в Карпатах. В мене була відпустка і я ходила з хлопцями, побачила дуже багато нових облич. Там був Рома Добряк, з хлопців єдиний, кого я знала. І ми дуже гарно провели час. Це все відчувалося так по-домашньому.
І деякому з них було дуже складно, деяким набагато простіше, але я абсолютно впевнена, вони щасливі, що пішли туди. І оце щастя і задоволення, яке ти бачиш в їх очах, його треба множити. І це можливо вже відбувається.
Маріє, ви знімаєте про війну та силу людського духу. Чим для вас особливий фільм, в якому війна присутня радше як досвід за кадром?
Я вже давно живу в Парижі й часто виступаю на телебаченні. Російська пропаганда працює дуже потужно – особливо у Франції, та й загалом у світі. Але в нас є чим відповісти, тому що в нас є факти. Вони вигадують – а ми маємо конкретні докази.
Я бачу, що від 2022 року мої українські колеги створили чимало документальних фільмів про війну, але з’явилася втома від цієї теми. І саме тому цей фільм – унікальний: він не про війну, але його герої – захисники та захисниця.
Коли ви працювали над “Другим диханням”, що вам здавалося важливішим: передати силу і надію чи занурити глядача у досвід ветеранів, показати, як вони живуть далі?
Марія: У мене є ще третій варіант. Цей фільм задумувався як соціальний проєкт. Ми багато говорили про це з Генадієм Газіним: війна триває, але багато захисників і захисниць повертаються до цивільного життя. І дедалі більше з’являється організацій, які допомагають адаптуватися саме через активність – спорт, мандрівки, здоровий спосіб життя.
Геннадій хотів передати головний меседж, що людина не одна. У тебе є побратими й посестри, які розуміють, через що ти пройшов. Я це теж відчувала – ще під час АТО, коли їздила на передову й знімала фільм про жінок на війні. Ми працювали на нулі, майже нелегально, на власний ризик. Я пам’ятаю це відчуття: коли повертаєшся додому й не розумієш, що відбувається навколо.
Це не чиясь вина – просто досвід змінює тебе. І коли ти зустрічаєш когось, хто теж був там, між вами одразу виникає зв’язок, який не потребує слів.
Ще одна мета – привернути увагу інвесторів до підтримки програм протезування, бо це надзвичайно коштовно. Хороший протез – це як дорогий автомобіль. У США й Європі це краще розвинено, але й в Україні такі ініціативи варто підтримувати.
Ще цей фільм прагне донести до цивільних людей, які не мають досвіду спілкування з людьми з фізичними обмеженнями, як важливо навчитися розмовляти з ними так, як вони самі того хотіли б. Ми бачимо, що військові, які повертаються з пораненнями, часто залишаються у своєму колі й закриваються від суспільства.
Як можна жаліти людей, які пройшли справжнє пекло, які щодня йдуть у бій, долаючи страх? Це надзвичайна хоробрість. І дивитися на них із жалем – неправильно. Я розумію, що це часто йде від серця, зі співчуття, але треба навчитися інакше: подякувати за службу, за силу, за захист нашої держави.
Цей фільм для мене важливий ще й тим, що має показати європейським і українським глядачам: наші військові не сприймають себе як жертв. Вони віддали здоров’я, а хтось – життя, за нашу незалежність. Але вони не хочуть жалості – лише поваги.
Наші герої показують: ліміти – лише в голові. Вони працюють над собою, займаються спортом, живуть повним життям. Ми хотіли показати, що поранення не позбавляє людину привабливості, сексуальності, радості.
Що після творення фільму стало вашим власним “другим диханням”? У чому тепер хочете реалізувати ту силу, яку відкрили в собі?
Ольга: У мене була давня мрія – ще до повномасштабного вторгнення. Але коли почалася війна, усі ці мрії відійшли на другий план.
І завдяки нашому сходженню я зрозуміла, що це – єдине, чого я справді хочу в житті. І коли я це зроблю, тоді вже, можливо, подумаю про такі, для когось, базові речі – сім’ю, дітей. Але поки я цього не здійсню, мені все інше просто нецікаве. Я хочу об’їздити світ на велосипеді.
Для мене це настільки важливо, що коли я думаю про це, аж підборіддя тремтить – настільки це мені треба. Не знаю, звідки це в мені, але відчуваю, що це необхідність.
І завдяки цьому проєкту я вперше відчула: це справді реально. Це така приємна думка. Раніше я думала – я ж не знаю мов, у мене немає грошей чи знайомств, як я взагалі поїду? А тепер думаю: усе прийде, все організується. Головне – мати бажання.
Ця фраза “треба бажання” звучить банально, але після цього проєкту я не просто її знаю – я в неї вірю. І це величезна різниця.
Марія: Я увійшла в історію двічі. Вперше – завдяки фільму про жінок на війні. Під час зйомок я двічі ледь не загинула й отримала травму, але дивом вижила. І саме завдяки цьому фільму стала першою українкою, запрошеною на святкування Дня перемоги в Орлеані – на честь Жанни д’Арк. Це була велика подія, державного рівня, де виступали президенти Франції. Я написала й прочитала промову французькою перед тисячами людей, а потім підписала золоту книгу, де свої підписи залишали Де Голль і Ширак.
Вдруге я увійшла в історію, коли GPT підказав мені, що ще ніхто з українок не знімав фільм на висоті понад 5000 метрів (сміється). Ми з Олею поставили світовий рекорд – перше успішне сходження ветеранів, військових на протезах і після поранень на таку висоту.
Попереду ще багато роботи. Якби не режисура, я, мабуть, уже стала дипломаткою. А може, й стану – я вже амбасадорка в певному сенсі, бо надаю голос нашим героям. Важливо представляти Україну – особливо у Франції. Це ще одна вершина, якої хочу досягти.
І ще одна – отримати “Дзигу” я вже змогла, а тепер мрію про “Оскар”. Не просто заради нагороди, а щоб розповісти світу українські історії. Бо якщо робити це чесно й щиро, світ тебе почує. Так, це важко. Але після всього, що ми пережили, вже нічого не лякає.
Страшно, але йдеш далі. Болить, але вдихаєш – і рухаєшся на другому диханні. Ось тому фільм і називається “Друге дихання”. Бо після всіх випробувань наші військові, наші герої починають нове життя. І я бажаю всім знаходити в собі це друге дихання, що відкриває нові можливості.
Повірте нашим героям, які це пережили, і нам, кіношникам, які це показали. Ми самі досі не до кінця розуміємо, як це зробили. Але зробили.
