В реаліях повномасштабного вторгнення адаптивний спорт став важливим інструментом реабілітації ветеранів війни, єднання та спортивної дипломатії. Адаптивний спорт офіційно визнано окремим напрямом фізичної культури, що стало що стало переломним моментом у підтримці ветеранів та осіб з інвалідністю. Це не лише про фізичне відновлення – це про ментальну стійкість, віру в себе, подолання болю й повернення до повноцінного життя.
Адаптивний спорт вже став символом незламності українських захисників, які підкорюють всеукраїнські та міжнародні арени. Це про те, що життя після важкого поранення існує і сила духу меж немає.
Ветеран ЗСУ та людина залізної волі Михайло «Север» Дроботенко в ексклюзивному інтерв’ю для SportBusiness.Media розповів про свій шлях в адаптивний спорт, перемоги на міжнародних змаганнях, важливість спорту для ветеранів та розкрив секрет своєї незламності.
– Пане Михайле, Ви – приклад справжньої незламності. З чого почався Ваш шлях в адаптивний спорт? Пам’ятаєте той переломний момент, коли вирішили – не зупинятися, а йти далі, попри все і що адаптивний спорт – це Ваш шлях?
– Цей шлях почався, коли я отримав поранення. Вже тоді я думав, що я буду робити далі. Була внутрішня боротьба, коли я втратив дві ніжні кінцівки. Для мене це було дуже важко. Але пройшов деякий час, мене привели в стабільний стан і почав зі звичайного спандера. Потім перейшов до гантелей.
Через три місяці лікування лікарі забирали в мене гантелі і весь інвентар, тому що я починав себе навантажувати. Після цього розходилися шви і лікарі мене максимально відстороняли від спорта. Тоді я зрозумів, що спорт – це те русло, яке мені потрібно.
– Яким був ваш перший досвід в адаптивному спорті?
– До поранення я був дуже активним в плані спорту, займався кікбоксингом і під час служби. Після дев’яти місяців я взяв участь у перших змаганнях від Федерації стронгмену – «Київ Незламні». Пішов до свого лікаря і сказав, що подався на легкі змагання. Лікар питав, що планую робити. Я кажу, що штангу легку пожати. З ногами я жав 180 кг. За перші два місяці поранення я втратив приблизно до 30 кг: ніг немає і я дуже схуд. Він відпустив на змагання, але навантаження мало би бути 80% від того, що я можу. Тоді я підняв перші 100 кг і зрозумів, що мені потрібно рухатися в цьому напрямку.
В мене було багато змагань по силовим видам спорту, наприклад по жиму. Приймав участь у міжнародних змаганнях. Мені цього стало мало. Я побачив бразильське джиу-джитсу. Якраз на той час у Києві ветеран ЗСУ Артем «Грот» Кузьміч почав розвивати цей напрямок і мене це зацікавило.
Я вирішив спробувати. І вже другий рік поспіль не можу піти з цього спорту. Залишилось два тижні – і я поїду на Чемпіонат світу з бразильського джиу-джитсу. Я віце-чемпіон світу, двократний чемпіон Європи з пара джиу-джитсу і чемпіон України.
– Що було найважчим у перших тренуваннях – фізично чи психологічно? Які були труднощі? Що надихало?
– Фізично як фізично, психологічно важко було все це прийняти. Як рухатись далі? Як зробити якусь вправу? Людина повинна пройти будь-яку адаптацію. Треба спробувати, щоб зрозуміти, чи буде взагалі щось виходити. З першого разу ні у кого нічого не вийде. Для цього потрібен час: комусь потрібно три рази підняти ту штангу або кинути м’яч. Якщо людина дисциплінована – то в неї все вийде. Когось треба примушувати.
Як я кажу, мотивація то таке, як настрій: сьогодні є, а завтра ні. Все одно потрібно щось робити, незалежно від настрою. Мені знадобилось два роки, щоб відновитися ментально.
– Розкажіть про свою підготовку до чемпіонату Європи з пара-джиу-джитсу в Бельгії. Які емоції отримали від перемоги у турнірі?
– Підготовка була дуже інтенсивною. П’ять разів на тиждень я займався бразильським джиу-джитсу. Три рази на тиждень прокачував силові показники в спортивній залі. Коли їхав на чемпіонат Європи, то дуже хвилювався, як і перед будь-якими важливими змаганнями. Я розумію, що повинен показати максимально, що я можу, бо представляю Україну. Треба і показати свої навички краще, ніж на попередніх змаганнях.
В мене перш за все на змаганнях – боротьба з собою. Десь я покращив сам себе, по силовим видам спорту, якщо я менше зробив то все – змагання не вдались. На постійній основі я займаю призові місця, але якщо менше ніж в минулий раз, то все. З зали не вилізу – знищую себе просто.
– Ви зараз активно готуєтеся до Чемпіонату світу з пара-джиу-джитсу в Абу-Дабі. Це щоденна кропітка робота в залі, відшліфування техніки татамі. Буде відрізнятися ця підготовка від попередніх тренувань?
– Розпочинаю вже активну підготовку. До цього перевірив серце, здав всі аналізи, щоб розуміти наскільки я можу себе навантажувати. Буду вже вижимати всі соки з себе. Потім пару днів трохи відпочину, бо на Чемпіонаті світу дуже сильні спортсмени. Минулого року не було ще достатньо досвіду в мене. Якщо порівнювати чемпіонат Європи і Чемпіонат світу – різниця дуже велика.
–Про важливість спортивного харчування. Які поради можете дати спортсменам, які представляють різні види адаптивного спорту?
– Якщо хлопці хочуть правильно обрати спортивне харчування і тільки починають займатися спортом – то краще знайти спеціаліста. Раніше сам все приймав, але поспілкувався з Heal Power і мені дуже сподобалося з ними працювати. Порадили здати аналізи, щоб побачити чи потрібен, наприклад, вітамін D, просто, щоб не нагружати печінку зайвий раз. Тому обов’язково треба здати аналізи.
– Про гучні перемоги на Strong Spirits Games. Ви здобули три золоті медалі та поставили особистий рекорд – жим 175 кг. Ви не просто підняли прапор України на п’єдесталі, а привернули увагу світових ЗМІ до наших ветеранів. Розкажіть про Ваш шлях та труднощі у цьому турнірі? Про відчуття, коли стоїте на п’єдесталі з прапором України.
– Протягом року відбулись 12 рейтингових змагань. Велика поїздка – це важко, взяти участь у 4 чи 5 дисциплінах, показати свій максимум – це потребує витривалості. Найважче це дорога – не встигаю відновлюватися, бо я сам їзжу за кермом авто. Буває недостатньо сил, але результати покращу. Кожному потрібно їхати на змагання, щоб покращувати результати. Тренування і змагання – різні речі.
– Нещодавна у Києві відбувся перший в Україні боксерський бій на кріслах колісних між ветеранами ЗСУ Павлом Кушніровим («Стаф») та Вами. Бій складався з трьох двохвилинних раундів, завершився внічию. Ваші загальні враження від бою і чи чекаєте проведення подібних заходів в інших регіонах України задля популяризації адаптивного боксу? Наскільки це важливо?
– Емоції зашкалювали. Три раунди мені мало, я би ще 8 відбоксував. Було дуже круто і емоційно. Я хвилювався, опонент був сильним, але в деяких моментах я був кращим. Я це відчував, але бій показовий і зробили нічию. Сподіваюся, що такі поєдинки будуть з серйозними опонентами, з якими мені прийдеться не раз виступати на рингу.
– Ви – світовий рекордсмен з адаптивного стронгмену, віце-чемпіон світу і дворазовий Чемпіон Європи з бразильского джиу-джитсу. Яка перемога запам’яталася найбільше? Що дає відчуття сили і контролю?
– Саме перше з моїх досягнень – світовий рекорд з адаптивного стронгмену. Ми тягнули 4 вантажівки вагою 35 тонн. Нас було 8 ветеранів, з них 7 з ампутаціями і один з травмою руки. Після мого поранення і шляху – як нова зірка з’явилася для мене. Змагання в Україні вже не такі цікаві для мене.
Хочу змагатися на міжнародному рівні і представляти Україну, щоб бачили не просто людину з інвалідністю, а саме ветерана. Людину, яка захищала країну і зараз прославляє її на світових аренах.
– В межах програми «Ветеранський спорт» щопівроку ветерани та ветеранки отримують на “Дія-Картку” 1500 грн. Проводяться регулярні інфокампанії «Можливості для ветеранів та ветеранок», Ігри Ветеранів, Ліги Ветеранів, Ігри Нескорених. Наскільки, на Вашу думку, важлива державна підтримка адаптивного спорту сьогодні? Чи достатньо її на даному етапі?
– Воно недостатнє, але це на даний час, це максимум, що Міністерство у справах ветеранів може дати. Бо ветеранів дуже багато. Раніше злився на це, ну що таке 1500 грн? Тільки абонемент на місяць. Але в країні війна і дякую за те, що дають.
Владі потрібно працювати з приватними спортзалами, щоб вони давали кількість місць. Наприклад, щоб 10 ветеранів могли потренуватися безкоштовно. Про це я говорив у Кропивницькому, але нічого не вийшло. Якщо я захочу піти в спортзал, то з мене ніхто нічого не бере. Хочу це зробити для всіх, а не тільки для себе.
– Проведення занять з різних видів адаптивного спорту потребує не тільки спортивних просторів, але і залучення тренерів, психологів, реабілітологів, які мають отримувати нові знання про те, як працювати з ветеранами. На Вашу думку, як в Україні можна розширити таку базу спеціалістів?
– Брати ветеранів і навчати їх. Якщо в них немає сертифікату, то треба їм в цьому допомогти. Люди, які самі все це пройшли краще дадуть необхідну інформацію. Такі ж самі хлопці будуть краще сприймати все. На це треба акцентувати увагу. Добре, що долучаються спортсмени, але рівний рівному.
– Що потрібно зробити, на Вашу думку, щоб міжнародні партнери України більше вкладали інвестицій у розвиток адаптивного спорту в Україні?
– Більше виходити на світові арени ветеранам, показувати, що нас багато. І тоді вони будуть бачити, що ветерани реально хочуть займатися. Сподіваюсь, що будуть якісь гранти. Вважаю, що ветеранів має бути більше на міжнародному рівні.
Коли хлопець отримав поранення, може увійти в спорт і ще чимось займатися. Спорт – це як хобі. Для ветеранів після поранення – це як постійна реабілітація, яка має бути на все життя. Якщо хочеш краще себе відчувати, то повинен займатися спортом.
– Ви є засновником ГО «Залізна Сила України». Можете розповісти про напрямки діяльності Вашої організації та подальші плани? Плануєте залучати партнерів, таких як Одеська обласна федерація адаптивного спорту та підтримки ветеранів?
– Будемо дивитись, як хто працює. Насамперед, це буде акцент на адаптивний спорт. Коли всі п’єдестали зберу, то буду розпускати коріння і брати інші напрямки, наприклад психологічне відновлення. Починаю з того, на що я більше сфокусований.
Якщо побачу організації, які працюють на благо ветеранів, то з такими буду співпрацювати. Але якщо організації долучають ветеранів у власних інтересах, то з такими я не буду співпрацювати. Вони можуть до мене і не підходити.
– У Вас є мета створити спортивний простір для ветеранів в Одесі. Ви звернулися до офіса «Зроблено в Україні», державної ініціативи, започаткованої за підтримки Президента України. Завдяки цій ініціативі ветерани можуть отримати грант до 1 млн грн на відкриття власної справи. Як Ви бачите роботу Вашого спортивного простору в Одесі? Чи достатньо таких просторів на Одещині та в Україні взагалі?
– Я ще не об’їздив всю Одесу, щоб подивитися, але в тих залах, в яких я був – вони не адаптовані під людей з інвалідністю: десь підвал, десь другий поверх. Я хочу, щоб це був перший поверх. Бажано, щоб це було дзеркальне приміщення, щоб хлопці могли займатися і люди це бачили. Туди можуть приходити і звичайні люди за абонементом. З ветеранів коштів я брати не хочу. Хочу, щоб вони з радістю ходили, могли попити каву, посидіти в своєму ком’юніті.
– В нас є спеціальна платформа «Наші тут», з онлайн-картою з перевіреними локаціями для адаптивного спорту. Які основні виклики є зараз в спортивній інфраструктурі для адаптивного спорту? Як їх швидко подолати?
– Те, що бачу – то адаптивного чогось такого мало. Я постійно адаптуюсь під якісь тренажери, спортзали, не під мене адаптуються – а я сам. Спортивні зали всі класичні, як це було раніше. Я це не помічав тоді, а зараз я з цим всім зіштовхуюсь. Якщо взяти в спортзалі якийсь турнік, щоб займатися на ньому на протезах приходиться щось ставити, щоб встати та підтягуватися.
– До цього ще не дійшов. В Кропивницькому я висвітлював відео, де не було ніякої інклюзії. Сподіваюся після Чемпіонату світу я долучуся до цього процесу в Одесі. Те, що вже встиг побачити – безбар’єрності немає. Єдине місто, яке бачив особисто, де дійсно щось робилося в плані інклюзії з 2012 року – м. Харків. Воно більш адаптоване для переміщення вулицями, в інших містах – одиниці, де зроблені бордюри.
За кордоном, де я був, наприклад, в Бельгії – все як має бути. Воно має бути не просто безбар’єрним, а повинно бути доступним для всіх. Необов’язково має бути безбар’єрність через те, що багато ветеранів. Це потрібно для матерів з візками, для людей похилого віку. Багато кому це потрібно.
– На Вашу думку, чи достатнє фінансування спортсменів адаптивного спорту? Хто є спонсорами на даний час?
– У мене є знайомі, хто мене підтримує в плані фінансів: закривають мої питання по поїздкам. Хотілося би, щоб долучалися більше. Це все буде, але на це потрібен час. Треба все дізнаватися, які саме можливості є.
В Кропивницькому я домігся того, що перед кожними змаганнями ветерану виділяли по 5 тис грн від Міністерства молоді і спорту. Бо бюджет закладено на адаптивний спорт. Тоді адаптивний спорт не був таким поширеним, але гроші на це є. І ми почали робити збори для ветеранів. За рахунок цього закривали деякі логістичні питання.
–Як Ви оцінюєте рівень розвитку маркетингу та промоції в адаптивному спорті України? Чи достатньо уваги приділяють медіа, бізнес і держава цій темі?
– Порівнюючи з того часу, коли я почав займатися – то достатньо. Підключаються багато медіа, багато мене питають про різну інформацію. Воно все розвивається і буде тільки більше.
– В 2024 р. УАФ заснувала «Лігу Дужих» – проєкт, метою якого є залучення до найпопулярнішої гри у світі людей з ампутованими кінцівками та порушеннями їхніх функцій. Збірна України з ампфутболу стала переможцем дивізіону C Ліги Націй. На Одещині грає команда Octopus. Чи плануєте Ви долучитися до розвитку ампфутболу на Одещині?
– Я “за” будь-який адаптивний спорт. Хочу, щоб його було багато, щоб були різні напрямки. Не тільки ті, якими я займаюся. Бокс – це ще не кінцева моя зупинка. Хочу, щоб весь адаптивний спорт розвивався. Багато з хлопцями спілкувався і в кожного різні види спорту: футбол, шашки, бокс. Не можна розвивати тільки один напрямок.
Якщо комусь подобається теніс, то неможливо його затягнути в жим. Це не його, і все. Треба відкривати більше секцій, щоб всі займалися безкоштовно. Це найголовніше. І мають бути люди, які цьому будуть навчати.
– Є шанс побачити Вас на футбольному полі?
– Так!
– Нещодавно, Ви завітали до рідної 24 школи у Кропивницькому. Як пройшла Ваша зустріч зі школярами? Чи плануєте Ви такі зустрічі по всій Україні? Адже для багатьох Ви вже стали прикладом незламності і мотивацією займатися спортом.
– Якщо мене будуть запрошувати – з радістю поїду в будь-яке місто. Головне, щоб був час. Але для дітей завжди буде час, це була моя перша зустріч з 5-6 класом. Коли я розмовляю з дорослими чи курсантами – це одне, а коли з дітьми, то розумію, що потрібно дати їм інформацію в ігровій формі і не так прямолінійно. Вони задають дуже багато питань. Це прям дуже класно.
– Про важливість ментального здоров’я. Спорт – це не лише фізична, а й психологічна терапія. Що саме він дає ветеранам у плані ментального відновлення? Як Ви слідкуєте за своїм ментальним здоров’ям?
– Воно в мене вже загартоване, але, якщо людям потрібно допомога психолога – це нормально. Колись я сам в 2017-18 роках працював з психологом. На час поранення в 2022 році мені психолог не знадобився. Я три місяці себе приймав, важко було прийняти, що в мене немає ніг. Дурні думки не лізли, але не розумів, що робити далі.
Багато спілкуюсь з хлопцями і вже сам як психолог, проходив курси психологічні. Багато хлопців після поранення думають, що вони нікому не потрібні. Десь це показує наше суспільство, тому що багато людей не розуміють, що з цим робити. Жити і ще раз жити.
– Хто сьогодні поруч із Вами: команда, тренери, родина? Наскільки важлива ця підтримка у момент, коли ти змагаєшся не лише з суперниками, а й із власними межами у досягненні спортивних вершин?
– Для мене це дуже важливо. В мене є наречена і я з нею познайомився під час лікування. Пройшло десь півроку. І вона їздить зі мною на всі змагання, навіть на міжнародні, коли є можливість. Я відчуваю дуже велику підтримку. Як я кажу, не можу опозоритися перед нею.
А от, коли вона не їздила зі мною, то починаються в мене якісь сумніви. Виходжу на татамі, на ринг, ложусь брати штангу і відразу відпускає. Це психологія. Звісно, боюсь програти або зробити гірше. Це нормально. Хто боїться – це адекватно, а хто ні – той дурак.
– Які спортивні цілі ставите перед собою зараз? Чи є мрія підкорити Invictus Games, або поставити власний новий рекорд?
– Мої цілі: стати чемпіоном Світу з бразильського джиу-джитсу. На 2026 рік хочу відібратися на Паралімпіаду з пауерліфтингу з жиму лежачи. Це цілі, які я планую досягти після Чемпіонату світу. Планочку треба підіймати, Invictus – для адаптації. Хочу вже спортивні досягнення.
– Як ви бачите розвиток адаптивного спорту в Україні у найближчі роки? Що ще потрібно зробити, щоб ветерани відчували себе частиною активного соціуму, а не на його узбіччі?
– Він вже непоганий. Те, що я бачу, коли їду кудись: десь підтримує держава непогано в плані медіа, Міністерство у справах ветеранів підтримує. Хлопців багато, тому не встигають. До 2022 року нічого не робилось, а після початку повномасштабної війни, коли закінчилася перша агресивна хвиля, то почали якось розвивати. На це потрібен час. Одну людину можна підтримати, а коли хлопців мільйон у різному стані, то важко. Але ми вже підкорюємо світ.
– Пане Михайле, сьогодні ми бачимо, що адаптивний спорт виходить далеко за межі фізичної реабілітації: він стає частиною міжнародного іміджу України і спортивної дипломатії. І це важлива платформа міжнародної комунікації.
На вашу думку, чи можна вважати адаптивний спорт інструментом «м’якої сили» нашої держави? Як участь ветеранів у міжнародних турнірах впливає на сприйняття України у світі?
– Ми амбасадори України. Коли ми приїжджаємо на будь-який чемпіонат, то інші країни розуміють, що вони вже нічого не отримають – бо приїхали ми. Вони в захваті від нас. Про нас пишуть ЗМІ – вони бачать, що нашу націю треба зберегти.
– Як Ви вважаєте, чи змінилося сприйняття ветеранів у нашому суспільстві після 2022 року? Чи відчуваєте Ви, що суспільство стало більше розуміти проблеми, потреби та силу людей, які повернулися з фронту? І як, на Вашу думку, спорт, зокрема адаптивний, впливає на формування позитивного образу ветерана в очах суспільства?
– Адаптивний спорт дуже впливає на те, щоб люди бачили. Для деяких – це мотивація, коли людина без руки або без чогось робить це краще за повноцінну людину. Щодо суспільства є різні випадки, все по-різному. Звісно, якщо порівнювати з тим, що було і що є зараз – то краще відношення. З ким би я не спілкувався – бувало різне. І рукоприкладство було, і просто хтось обіймав. В принципі, суспільство потроху адаптується, але не все.
– Який Ваш головний меседж для ветеранів, які зараз проходять реабілітацію і вагаються зробити перший крок в адаптивному спорті?
– Немає нічого неможливого, головне – бажання. А далі все буде.
– Хотіли би у майбутньому працювати тренером для ветеранів? Розробити онлайн-курс? Адже Ви пройшли навчання на базі Національного університету фізичного виховання.
– Я розписую хлопцям, які до мене звертаються, спортивні поради в онлайн-режимі. З чого починати і як робити. Але мені краще займатися з хлопцями в залі, щоб я їх контролював і бачив вогник у їх очах, щоб все це продовжувати. Звісно, хотілося когось навчити, щоб вони могли займатися з іншими хлопцями.
– Якщо коротко: у чому секрет Вашої незламності, мотивації та дисципліни? Як вдається тримати життєвий баланс? Бо Ви встигаєте робити багато справ у режимі 24/7.
– Після того, як я почав вести сторінку в Інстаграмі, я просто розумію, що взяв відповідальність. Хочу не хочу, є настрій чи немає, я повинен щось робити і показувати. Ті люди, які на мене підписані і слідкують за мною, щоб вони не опускали руки. Я просто працюю для людей.
Авторка: Крістіна Карельська – комунікаційниця Управління фізичної культури і спорту Одеської обласної державної адміністрації
