Микола Шот зі Львівщини з початку повномасштабного вторгнення пішов боронити країну. Воював у складі 93-ї бригади «Холодний Яр». Але у 2024 році на Бахмутському напрямку військовий внаслідок мінно-вибухового поранення втратив обидві руки та ноги. Попри це, він демонструє неабияку жагу до життя та надихає своїм прикладом інших. Днями пацієнт і ментор центру UNBROKEN здійснив нереальне — став на лижі! Інструктор, який допоміг ветерану здійснити його мрію, заявив, що вперше військовий із чотирма ампутаціями став на лижі. Сам захисник зізнається: не треба боятися, а варто просто спробувати. Навіть якщо будете падати, то завжди можна піднятися й спробувати ще раз!
«Коли приїхали до Буковеля, то інструктори казали, що у них вперше військовий з чотирма ампутаціями»
— Колись не було мобільних телефонів, Інтернету, як зараз, то ми з однолітками відвідували всі можливі гуртки. У рідному Новояворівську я грав у футбол, займався боксом, біатлоном, — розповідає «ФАКТАМ» Микола. — Тому в мене є поняття, як працювати з лижами. І тепер точно знаю: можна стати на них навіть з протезами. Але тим бійцям, в кого ампутація вище колін, буде складніше, ніж мені, наприклад.
“В мене є поняття, як працювати з лижами. І тепер точно знаю – можна стати на них навіть з протезами”, – впевнений ветеран
— Як виникла ідея стати на лижі?
— Я поділився з фахівцями центру UNBROKEN, що маю таке бажання, і спитав, чи можна спробувати. До слова, один з моїх побратимів, який працює зі мною, має ампутацію ноги вище коліна. Він хотів стати на ковзани. Спробував — і все вийшло. І це мене ще більше надихнуло стати на лижі. Коли приїхали до Буковеля, то інструктори казали, що це вперше у них військовий з чотирма ампутаціями. Вони не вірили, що щось вийде, але дали шанс. Далось взнаки, що я був втомлений, адже дорога була далекою. То трохи складно було взувати та одягати спорядження. Але мені допомогли. Вдячний своєму фізичному терапевту, який був поруч і підтримував. Вдалося стати на лижі та самостійно проїхати кілька метрів на тренувальній гірці. Попри тиск на ампутовані частини кінцівок, я не впав. Після цього проїхався кілька разів гірськолижними трасами на адаптивних лижах за допомогою інструктора.
“Інструктори не вірили, що щось вийде, але дали шанс”, – розповів Микола
— Які емоції відчували під час їзди?
— Це була найважча гірка, і туди не пускають початківців. Спуск дуже крутий, там розганяються до шаленої швидкості. Я відчував такий адреналін! Це було круто! Раджу всім спробувати.
— Наскільки мені відомо, у вас взагалі були плани стати на сноуборд у Буковелі?
— Так. Втім, мені відмовили інструктори. Сказали, що для цього мають бути тренування, і якщо щось станеться, то це під їхню відповідальність.
— А що ще цікавого побачили під час тієї подорожі?
— Сподобалась прогулянка у «Гуцул Ленд». До речі, ми забронювали попередньо у готелі адаптивний номер — з пандусом та всіма зручностями, адже я ввечері знімаю протези і пересуваюсь на кріслі колісному. Тому ніяких незручностей не було.
— Ще б хотіли в цьому сезоні стати на лижі?
— Обов’язково, але роботи багато, аби все встигнути. Крім того, багато ветеранів з протезами цікавляться зимовими видами спорту, то хочу працювати у цьому напрямку й давати їм таку можливість теж. А ще чекаю весни, бо дуже хочу сісти на велосипед.
“Багато ветеранів з протезами цікавляться зимовими видами спорту, то хочу працювати у цьому напрямку й давати їм таку можливість”, – говорить Микола
«Після першого поранення мене могли списати за станом здоров’я, але я повернувся на фронт»
— Пане Миколо, а чим до великої війни займалися?
— Будівельними роботами. Працював в Україні, їздив за кордон. А повномасштабне вторгнення застало мене у столиці. Пішов добровольцем. Воював у складі 93-ї бригади «Холодний Яр». За два роки були Чернігівщина, Харківщина, Донбас… Перше поранення дістав 2023 року, руку та ногу врятували, поставили метал, далі були три місяці реабілітації. Мене могли списати за станом здоров’я, але повернувся на фронт. В лютому 2024 року під час мінометного обстрілу не було де сховатись. Отримав мінно-вибухову травму на Бахмутському напрямку. Впав у кому десь на місяць, був у Дніпрі, прокинувся вже у шпиталі в Києві. Руки та ноги ампутували. Рідні спершу нічого не знали, шукали мене по медичних закладах. Далі було протезування в Америці, тоді дещо переробили тут, в Україні. І тут була реабілітація. В листопаді вже був рік, як я на протезах. Беру участь у бігових марафонах на короткі відстані. Маю декілька медалей.
— Знаю, що, маючи чотири протези, ви повернулись до їзди на машині. Як вдалося це?
— Обожнював їзду змалку, мав 20 років досвіду. Навіть після чотирьох ампутацій не хотів покидати це діло. Тому протезист допоміг мені переобладнати автівку з коробкою автомат під нові потреби. Ми трохи кермо вдосконалили, перемикання передач, є кріплення, аби відчиняти двері. Все зручно й безпечно. Я від липня вже понад 10 тисяч кілометрів наїздив. Не лише по Львівщині, а й по багатьох містах України.
“Протезист допоміг мені переобладнати автівку з коробкою автомат під нові потреби”, – пояснив Микола
— Що порадите іншим, хто, наприклад, після важкого поранення зневірився?
— Тим пацієнтам, які знаходяться у нашому центрі, ми не даємо це зробити, завжди підтримуємо, заохочуємо. Бачимо по можливостях. Наприклад, людина ніколи в житті не малювала. А ти її зацікавив, повів у майстерню, й вона навіть не думала, що може таку картину намалювати. І в житті пензлика не тримала… Чи ветеран не був у театрі, а ти його повів — і він вже не уявляє себе без цього. Треба підштовхнути. Або часто буває, що людина отримала перші протези й хоче вже так бігати, як я. Та не виходить, бо болить, натирає. Пояснюю, що не все відразу, я теж мучився, плакав, хотів бути незалежним від крісла колісного. Всьому свій час. Хоча, зізнаюсь, досі страждаю від фантомних болів. Бачу, що побратиму важко, веду його у спортзал, на тренажери, рано чи пізно буде прогрес. До кожного свій підхід, бо в кожного свій характер. Із різними хлопцями працюю. Деколи й сам приклад з них беру, я їх надихаю, а вони — мене.
— А що у побуті вам дається найважче?
— Це прибратись, випрати, приготувати. Була б одна рука, я би дав собі раду сам. Але в мене є людина, яка за власним бажанням мені допомагає.
— Про що сьогодні найбільше мрієтеі?
— Я щодня ходжу у центр на роботу й тішусь успіхами хлопців, аж сльози щастя на очах. Хочеться, щоб таких історій було більше, щоби після поранень вони не здавались і продовжували повноцінне життя. Вдячний за можливість ділитись своїми знаннями, досвідом, викладаюсь на всі сто, щоб приносити користь.
