До роковин повномасштабного вторгнення ми звернулися до українських та іноземних фотографів-документалістів із проханням поділитися одним знімком, зробленим за ці чотири роки, — кадром, що з тих чи інших причин став для них значущим. Цей матеріал показує російську агресію через людські історії. Кожна фотографія — окрема оптика, окрема точка болю й досвіду. Разом вони складаються в багатоголосий портрет війни: втрати й спротиву, руйнування й любові, страху й відповідальності. Ці знімки — свідчення часу і водночас ракурс, що дає змогу побачити, якою є ця війна та що вона несе із собою.
Залізничний вокзал у Львові, 24 лютого 2022 року
Головний залізничний вокзал у Львові, 24 лютого 2022 року. Фото: Jędrzej Nowicki
“19:31, 24 лютого 2022 року. Шістнадцять годин тому Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Над пероном червоніє електронне табло — два, чотири, нуль, два. На львівському вокзалі стоїть потяг до польсько-українського кордону. Усередині — сотні людей, які чекають на відправлення. Попереду — 70 кілометрів і півтори години дороги до першої відносно безпечної станції. Позаду — дім, родина, друзі, робота, звичне життя. У новій реальності їхні домівки знищують російські ракети й бомби. О 03:40 24 лютого 2022 року світ, який здавався стабільним і зрозумілим, перестав існувати”, — Єнджей Новіцький, @jnowickiphoto.
Чоловік плаче над тілом загиблого члена сімʼї, 24 лютого 2022 року
Чоловік плаче над тілом родича — однієї з перших жертв війни — після ракетного удару Росії по житловому кварталу в Чугуєві, 24 лютого 2022 року. Фото: Wolfgang Schwan
“Вранці першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну я разом із двома колегами задокументував наслідки ракетного удару по житловому району Чугуєва. Цей знімок зроблено незадовго до восьмої ранку. На ньому — одна з перших цивільних жертв цієї війни. Ця фотографія найточніше передає суть російської агресії проти України. Вона показує, яку ціну щодня платять мирні жителі. Навіть далеко від лінії фронту люди живуть під постійною загрозою ракетних атак. Такою є реальність від перших годин вторгнення й донині. Заради чого? Щоб Росія могла заявити права на Донбас або розширити свої кордони? За ці чотири роки мені довелося бачити подібні сцени сотні разів — і кінця цьому досі не видно”, — Вольфганг Шван, @wolfgang_schwan.
Рятувальники евакуюють жінку зі зруйнованого будинку, 14 березня 2022 року
Евакуація мешканки зруйнованого будинку в Оболонському районі Києва, 14 березня 2022 року. Фото: Павло Петров
“Фото зроблено на початку повномасштабного вторгнення — після одного з перших масованих ударів по житловій забудові столиці. Тоді надзвичайникам вдалося врятувати понад 20 людей. Більшість із них не могли самостійно залишити свої квартири: вибух зруйнував сходову клітину, а дим від пожежі, що охопила близько десяти помешкань, стрімко заповнював коридори. Для мене цей день став точкою відліку масштабних руйнувань у Києві й тієї нової реальності, з якою відтоді щодня працюють вогнеборці та рятувальники. Сьогодні наслідки таких ударів стали для них звичною частиною служби, а розбір завалів і ліквідація пошкоджень — повсякденною роботою”, — Павло Петров, @petrovp.photo.
Евакуйовані з окупованих територій, 2 травня 2022 року
Родина прибуває з окупованих російськими військами територій до Запоріжжя, 2 травня 2022 року. Фото: Lynsey Addario
“У період, коли російські війська посилювали контроль над населеними пунктами сходу й півдня України, люди там місяцями жили в постійному страху. Дні й ночі вони проводили в підвалах та укриттях, часто без денного світла. Одні перебували під безперервними обстрілами, інші знову й знову намагалися вирватися з окупації, щоб дістатися реєстраційного пункту в підконтрольному Україні Запоріжжі. Коли це нарешті вдавалося, на їхніх обличчях читалися виснаження й глибока травма. Ці погляди назавжди закарбувалися в моїй пам’яті — у них без слів було видно все пережите”, — Лінсі Аддаріо, @lynseyaddario.
“Донбас, крихітко”, літо 2022 року
Молодий боєць на позиціях на Донбасі, Донецька область, літо 2022 року. Фото: Albert Lores
“Молодий український військовий, дев’ятнадцятирічний боксер із Троєщини, якого я сфотографував на Донбасі. На тлі заходу сонця він виконує акробатичне колесо просто в пилюці. Знімок зроблено влітку 2022 року, коли я кілька тижнів працював разом із підрозділом “Гонор”. Одного вечора двоє бійців жартували й пустували. Раптом один із них підстрибнув, зробив колесо і вигукнув: “Донбас, крихітко!” Я обрав цю фотографію, бо вона влучно передає характер цієї війни: у хлопцеві поєдналися юнацька безтурботність і відповідальність за час, у якому довелося дорослішати. У цьому жесті я побачив не лише військового, а й підлітка, який не мав би опинитися тут, але свідомо взяв на себе цей обов’язок. Цей кадр нагадує, хто сьогодні воює: юнаки, батьки, звичайні люди, чиє життя мало б скластися зовсім інакше”, — Альберт Лорес, @albertlores.
Стабілізаційний пункт і військовий, який вижив, квітень 2023 року
Стабілізаційний пункт 93-ї бригади біля Бахмута і Денис, який вижив, квітень 2023 року. Фото: Юлія Кочетова
“Це фотографія про те, що мою свободу тримають у руках звичайні — й водночас незвичайні — люди. Про те, що плакати можуть усі; що не існує супергероїв чи “залізних” людей, а чоловіки мають право на вразливість. І ще — про відповідальність розділити чиїсь сльози й залишатися поруч”, — Юлія Кочетова, @seameer.
Поранений військовий у траншеї, 5 вересня 2023 року
Поранений військовий у траншеї в Донецькій області, 5 вересня 2023 року. Фото: Влада та Костянтин Ліберови“Нульові позиції піхоти Третьої штурмової бригади в Донецькій області. Під час обстрілу військовий забігає в окоп до пораненого побратима. Перед артилерійським ударом російські сили застосували скиди з газом”, — Влада та Костянтин Ліберови, @libkos.
“Білий янгол”, жовтень 2023 року
Евакуація пораненої жінки групою “Білий янгол”, село Авдіївське, Донецька область, жовтень 2023 року. Фото: Conall Kearney
“Члени евакуаційної групи поліції “Білий янгол” допомагають вивезти поранену літню жінку, чий сільський будинок уразила російська ракета “Град” за мить до того, як було зроблено цей знімок. Я обрав це фото, бо воно водночас демонструє жорстокість і стійкість цієї війни. Попри поранення уламками та свист снарядів над головою, жінка наполягла на тому, щоб спершу привести себе до ладу — акуратно заправити волосся під хустку — і лише після цього погодилася на евакуацію до лікарні”, — Коналл Кірні, @cocobongo666.
Два брати в Кураховому, Донецька область, лютий 2024 року
Двоє братів у своєму домі в Кураховому напередодні евакуації, Донецька область, лютий 2024 року. Фото: Josh Olley
“На фото — двоє братів, які граються у своєму домі. Вони разом із родиною з восьми осіб мешкали поблизу Курахового на Донеччині у 2024 році. Тоді місто перебувало під постійними обстрілами, а російські війська стрімко просувалися вперед. Я допомагав друзям із громадської організації Base UA. Разом із приватним донором вони придбали для цієї сім’ї будинок у значно безпечнішому місці на Київщини. Ми приїхали, щоб посприяти з останніми приготуваннями до від’їзду — родина, ймовірно, назавжди залишала свій дім. До середини січня 2025 року Курахове було повністю окуповане російськими військами. Та ніч назавжди закарбувалася в пам’яті. Холодний, темний лютневий вечір на Донеччині. Удалині безперервно лунали вибухи — глухий і невідступний фон війни, що точилася зовсім поруч. Проте діти майже не зважали на це. Як це часто буває, коли з’являються нові люди, вони влаштували імпровізовану виставу, перетворивши кімнату на сцену, а напружену мить — на щось світліше”, — Джошуа Оллі, @joshua.olley.
Військовослужбовці перед відрядженням на штурм, червень 2024 року
Військовослужбовці 3-ї окремої штурмової бригади перед виходом на штурм, Борівський напрямок, Харківська область, червень 2024 року. Фото: Alex Babenko
“Військовослужбовці 2-го механізованого батальйону 3-ї окремої штурмової бригади курять на сходах командного пункту перед виходом на штурм. Усередині майже немає повітря. Десятки бійців проводять дні й ночі під землею, адже будь-який рух удень може бути помічений ворожими дронами. Тут пахне потом, сирістю й землею. Групи вирушають на завдання одна за одною. Я намагаюся не зближуватися з новачками, не запам’ятовувати їхніх облич, щоб знову не переживати втрату когось із тих, кого знав особисто. Згодом дізнаюся, що один із бійців зник безвісти. Мої знімки стали останніми, де він зафіксований живим. Я обрав цю фотографію, бо внесок піхоти є визначальним, а документувати їхню роботу стає дедалі складніше. У річницю повномасштабного вторгнення я згадую всіх, кого втратив у цій війні”, — Алекс Бабенко, @alexxbabenko.
Аліса в дитячому садку, Полтавська область, 2024 рік
Аліса (у центрі) в дитячому садку в перший день нового навчального року. Полтавська область, 2024 рік. Фото: Anastasia Taylor-Lind
“Це фото з серії “5 км від фронту” (5K from the Frontline) — довготривалого спільного проєкту з українською антропологинею та письменницею Алісою Сопової. Я фотографую велику родину Аліси з 2018 року. До 2022-го вони жили в Авдіївці, а з початком повномасштабного вторгнення Росії переїхали до центральної частини Полтавської області. Батько Аліси служить у Збройних Силах України, як і всі чоловіки призовного віку в їхній родині. Це фото особливо близьке мені — через уважність до деталей у її святковій сукні та черевичках, обраних для Першого дзвоника, і ту зосередженість, з якою маленькі діти смакують частування. Я фотографувала Алісу ще немовлям, і бачити, як вона дорослішає та вже ходить до дитячого садка, — справжня радість”, — Анастасія Тейлор-Лінд, @anastasiatl, @5kfromthefrontline.
“Софія та Ехо”, Харківська область, 24 жовтня 2024 року
Софія та Богдан “Ехо” під час тренування на полігоні, Харківська область, 24 жовтня 2024 року. Фото: Ніколетта Стоянова
“На фото — мої близькі друзі Софія та Богдан “Ехо”, які тренуються стріляти на полігоні. Вони — молода пара, служать разом у 3-й штурмовій бригаді. Їхня історія почалася давно. Вони пройшли через поранення Богдана, розлуку й фронтові будні. Попри все, їхнє бажання бути разом лише зміцніло. Софія залишила волонтерство в евакуаційній медицині та приєдналася до бригади, щоб бути поруч із коханим. Для мене цей кадр — свідчення того, що навіть у реальності війни молоді люди знаходять любов, підтримку й силу залишатися разом. Це фотографія про ніжність і свідомий вибір бути поруч — попри небезпеку, втому та невизначеність. Вона відкриває інший вимір війни — не лише втрати, а й здатність любити, дорослішати та зберігати зв’язок у найскладніших обставинах”, — Ніколетта Стоянова, @okumena.
Соломія повертається до мами з окупованих територій, червень 2025 року
Соломія повертається до мами з окупованих територій, червень 2025 року. Фото: Оксана Парафенюк
“На фото — дев’ятирічна Соломія (на момент знімання), яка заснула в автобусі дорогою до Києва, де після понад трирічної розлуки мала зустрітися з мамою. Від початку повномасштабного вторгнення вона перебувала в російській окупації разом із бабусею. Одразу після перетину кордону волонтери передали їй маленький український прапорець, і дівчинка самостійно приклеїла його до вікна автобуса. Бабуся згадувала, що вже за хвилину після повернення в Україну Соломія тихо запитала, чи вже можна розмовляти українською”, — Оксана Парафенюк, @oksana_par.
Морська газовидобувна платформа в акваторії Чорного моря, 2025 рік
Газовидобувна платформа в Чорному морі, яку сили ГУР повернули під контроль України, 2025 рік. Фото: Віталій Юрасов
“В акваторії Чорного моря розташована мережа газовидобувних платформ, окупованих Росією ще у 2014 році. До літа 2022-го ворог видобував там український газ і використовував об’єкти як військові спостережні пункти. Після початку повномасштабного вторгнення та звільнення острова Зміїний Сили оборони України розпочали системну операцію з їхнього повернення. Контроль над платформами означає контроль над частиною акваторії, безпекою судноплавства та роботою “зернового коридору”. Працюючи над фільмом Олександра Небиловича “Бої біля Криму”, я задокументував службу бійців “Спецпідрозділу Тимура” на цих об’єктах. Саме ГУР відіграв ключову роль у поверненні вишок “Таврида” та “Україна” і продовжує витісняти противника з інших платформ. Служба там — це постійний ризик: платформи розташовані за 100 км від берега, евакуація триває до 8 годин, над позиціями працюють ворожі дрони й авіація. Уже третій рік бійці утримують і зачищають ці об’єкти, не дозволяючи ворогу домінувати в Чорному морі. Безмежна повага всім, хто веде цю боротьбу”, — Віталій Юрасов, @yurasov.pro.
Квартира мами після російського обстрілу, липень 2025 року
Студентський квиток мами фотографа, який лежить на уламках у її пошкодженій квартирі після російського обстрілу, липень 2025 року. Фото: Саша Маслов
“Я заходив у багато зруйнованих квартир, але повернутися в ту, де пам’ятаєш кожен кут, — відчуття особливо моторошне. “Шахед” влучив у дев’ятий поверх сусіднього під’їзду будинку, де я виріс. Загинула літня жінка, два поверхи зруйновано. Цього разу будівля вистояла — вибух не спричинив повного обвалу. Жінка спала. Хочу вірити, що вона нічого не відчула. Мамина квартира вкрита склом. Вибиті вікна, пошкоджені двері, розкидані сімейні фото. Чую новий вибух — за кілька кілометрів здіймається чорний дим. Складаю речі в коробки, заберу кілька найважливіших до Києва — там безпечніше. Через відеозвʼязок показую мамі пошкодження, намагаючись швидко провести камерою повз найгірше. Думаю: “Можливо, тепер вона перестане хотіти повернутися до Харкова”. Прощаючись, вона питає, чи закінчиться все до вересня. Наступного ранку прокидаюся в поїзді, гортаю повідомлення про тривоги. Колега пише, що в Солом’янському районі Києва обвалився під’їзд — будинок, як наш, якому менше пощастило”, — Саша Маслов, @maslovsaslov.