В ексклюзивному інтервʼю ФАКТАМ Олексій поділився, чому продовжує опікуватись колишніми учасниками, як знімає стрес і що у житті поставив на паузу.
«Мені вона подобається більше»
— Олексію, ви вже вдруге стали тренером «Зважених». Чи легше було працювати цього сезону, коли вже знали, чого очікувати?
— І так, і ні. Технічно — легше, бо я вже розумію формат, ритм зйомок, як побудувати роботу з людиною за обмежений час. Але кожна група — це нові історії, характери, і готових рішень тут не буває. Скоріше я б сказав так: минулого разу я звикав до проєкту, цього разу проєкт звикає до мене. Це трохи інша позиція, і мені вона подобається більше.
— Після першого досвіду ви щось змінили у своєму підході до учасників?
— Так, і суттєво. Першого сезону я, мабуть, більше діяв як спортсмен — ставив високу планку, вимагав результату. Зараз я більше слухаю. Перш ніж давати навантаження, важливо зрозуміти, чому людина взагалі дійшла до такої ваги, що в неї болить насправді. Фізична частина — це наслідок. Я навчився працювати з причиною.
— Вже виявили якість, найважливішу в учасників — фізична витривалість, дисципліна чи сила характеру?
— Витривалість напрацьовується, техніку можна поставити за кілька тижнів. А от сила характеру — це те, з чим людина або приходить, або ні. Дисципліна, до речі, з неї й народжується. Тому якщо чесно — характер. Все інше додається.
«Не кожен до цього готовий»
— Чи здивував вас хтось у новому сезоні? Чи був момент на зйомках, який особливо зворушив?
— Пригадую «день краси» — коли до одного з учасників приїхав рідний брат. Дорослий чоловік, який, здавалося б, бачив свого брата не раз за цей час, побачив його зміни — і не стримав сліз. Ось це і є найкраща частина моєї роботи: не цифра на вагах, а момент, коли найближча людина не одразу впізнає — у хорошому сенсі.
— Що найскладніше для людей, які приходять на цей проєкт?
— Визнати, що вони несуть відповідальність за свій стан і ніхто, крім них, це не виправить. Це складна межа. Плюс — камери, публічність, оцінка з боку. У залі під навантаженням ти вразливий, а тут ще й на очах у країни. Не кожен до цього готовий, і це нормально.
— Чи залишаються у вас спортивні мрії, яких ще хочеться досягти?
— Мрій у мене немає — є плани, і я їх не афішую наперед, доки не зроблю. Але скажу чесно: рекорди для мене ще не закриті, і в стронгу я ще не сказав останнього слова.
— Велика війна триває вже понад чотири роки. Як вона змінила вас як людину?
— Навчила цінувати прості речі — тишу, посмішки, можливість просто побути з близькими без тривоги. Раніше я цього навіть не помічав. Ще навчила ділити великі, майже непідйомні цілі на маленькі кроки — і в спорті це працює, і в житті: коли не бачиш кінця шляху, треба просто зосередитись на наступному кроці.
— Що поставили на стоп за цей час?
— Багато особистих планів довелося переглянути чи відкласти. Але головне — я перестав відкладати важливі розмови й вчинки на «колись». Часу може не бути.
«Слово має важити стільки ж, скільки штанга в залі»
— Що допомагає не втрачати мотивацію в умовах постійного стресу?
— Родина, близькі, друзі, тренування — вони мене буквально тримають на плаву. І ще — конкретика. Коли є ціль, яку можна розкласти на дії, з’являється сенс. Абстрактна тривога виснажує, а конкретний план — навпаки, дає опору.
— Ви здаєтеся дуже спокійною людиною. Що може вивести з рівноваги?
— Байдужість. Коли людина має можливість щось змінити на краще — для себе, для команди, для когось поруч — і свідомо цього не робить. Фізична втома мене не лякає, я до неї звик. А от відсутність відповідальності — дратує.
— Чи є правило, якого ніколи не порушуєте?
— Не обіцяй того, чого не можу виконати. Ні учасникам проєкту, ні собі, ні в спорті. Слово має важити стільки ж, скільки штанга в залі.
— Що для вас сьогодні означає бути щасливим?
— Прокидатися й розуміти, що ти на своєму місці й робиш те, що має сенс — для себе, для команди, для країни. Що твої рідні та близькі люди живі, здорові. Все інше — бонус.
— У соцмережах багато відео ваших тренувань із фіналісткою минулого сезону Маґдалиною Димид. А чи підтримуєте ви зв’язок з іншими учасниками після завершення проєкту?
— Так, і не тільки з Маґдою, також з Андрієм, з Азатом. В цілому я завжди відкритий до спілкування. Для мене проєкт не закінчується титрами. Якщо людина хоче продовжувати — я залишаюся на зв’язку, це частина відповідальності тренера. З Магдою в нас якраз показовий приклад: нормальні дружні стосунки тренера й підопічної, засновані на довірі й спільній роботі. Просто з кимось цей процес більш публічний, бо люди самі знімають і викладають тренування, з кимось — більш приватний.
— Схуднення Маґди досі під вашим контролем?
— Загалом так, ми продовжуємо працювати. Вона звітує про вагу й прогрес, я коригую навантаження. Це нормальна практика — результат, досягнутий на проєкті, треба вміти утримати, а це окрема, часто складніша робота, ніж сам процес схуднення.
— Як змінилися ваші тренування за останні кілька років?
— Змінилась їх частота. Зйомки проєкту займають достатньо часу, плюс планування тренувань з ситуацією в Києві трохи складніше, тому на це залишається мало часу та енергії. Але я планую надолужити після закінчення проєкту.