“Під час вибуху перебував у бліндажі”: спортсмен, який воював 12 років, створив полігон на своїй землі і отримав Героя України

Для родини Поповичів війна почалася 21 квітня 2014 року. Саме того дня, у день 50-річчя Валентини Іванівни, матері Дениса, родинне святкування перервав телефонний дзвінок. Синові наказали терміново прибути на збір. Невдовзі він вирушив на Донеччину – у район Слов’янська та Краматорська, де саме розгорталися перші бойові зіткнення російсько-української війни.

Відтоді фронт став частиною життя Дениса Поповича – майстра спорту з плавання та практичної стрільби й сина відомого в країні веслувальника. Спочатку – ротації в зоні АТО, згодом – найгарячіші напрямки повномасштабної війни. Бахмут, Покровськ, Ізюм, Курщина, інші ділянки фронту. Денис щоразу вирушав туди, де був потрібен.

23 травня 2026 року полковник Центру спеціальних операцій “А” СБУ Денис Попович загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Йому було 42 роки. 22 червня, через місяць після загибелі, Денису Поповичу посмертно було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

 

Але за військовим званням, нагородами й посадами – людина, якою для своїх близьких, друзів та побратимів він був задовго до війни. Син, чоловік, батько двох доньок, спортсмен, друг, наставник. І той хлопець, якого мама пам’ятала усміхненим майже на кожній світлині. “У нас немає, напевно, жодної фотографії, де він не посміхається”, – розповіла мама Валентина Іванівна.

Хлопчик, який почав плавати ще немовлям

Денис народився 1 липня 1983 року в Луцьку. Його батько, Микола Іванович Попович, був майстром спорту міжнародного класу з веслування на байдарках і каное та входив до складу збірної України. Спорт у цій родині не був випадковим захопленням. Він був частиною життя.

Мама згадує, що плавати Денис почав фактично з першого місяця, коли з’явився на світ. Тоді вона багато уваги приділяла загартовуванню сина: “Мені дуже хотілося, щоб він ріс здоровим, загартованим. Він народився з вагою 4,5 кілограма – сильним, гарним, таким міцним хлопчиком”.

У маленькій домашній ванні Валентина Іванівна поступово знижувала температуру води, привчала сина до занурення. Денис міг затримувати дихання майже на 40 секунд. Коли став підростати, ванни вже було замало. Згодом були дитячий басейн, шкільні тренування, ранкові та вечірні заняття. У сьомому класі його наставник навіть запропонував родині віддати хлопця до спортивного інтернату в Києві, де він міг би серйозно займатися плаванням. Не віддали. Денис був єдиною дитиною в родині.

Спорт, однак, нікуди не зник. Навіть коли через переїзд стало складніше діставатися до басейну і тренування довелося скоротити, він не полишив плавання остаточно. А після вступу до Луцького державного технічного університету знову повернувся до басейну. “В нього воно було завжди – це бажання. Він з першого курсу одразу пішов у басейн, одразу захотів тренуватися”, – згадує мама.

Почалися студентські змагання. Потім – чемпіонати України. У 2001 році на Універсіаді в Дніпрі Денис виконав норматив майстра спорту України з плавання. Його результатами зацікавилася Дніпропетровська збірна, розглядалося навіть питання про його переїзд. Він тренувався разом із командою, виїжджав на збори у високогір’я. Але тоді родина не могла забезпечити проживання в іншому місті, і задум не здійснився.

Згодом спорт на певний час відійшов на другий план. Денис закінчив університет, працював у Волинській торгово-промисловій палаті. У службовій характеристиці, яка збереглася в мами, серед іншого написано: фізично розвинений, комунікабельний, ерудований, займався плаванням, має різнобічні інтереси, користується авторитетом серед колег.

Те, що в офіційному документі звучить сухо, для матері має просте пояснення: Денис завжди був людиною, яка не могла залишатися осторонь.

Від спорту – до служби

Після університету Денис Попович пішов до армії. Служив у спеціальній роті окремого полку Президента України. У характеристиці з військової частини його назвали дисциплінованим військовослужбовцем, фізично розвиненим, вимогливим до себе. Там само зазначено, що він добре володів зброєю, підтримував високу фізичну форму, користувався авторитетом серед товаришів по службі та мав багато друзів.

Надалі Денис вирішив спробувати себе у Службі безпеки України. Пройшов психологічний відбір і став співробітником спецпідрозділу “Альфа”. Для нього це було не просто престижне місце роботи. За словами матері, він відчував, що це його справа. Згодом Попович став офіцером, дослужився до звання полковника і обійняв посаду заступника начальника відділу Центру спеціальних операцій “А” СБУ на Волині.

Та паралельно з професійним зростанням розвивалася ще одна риса Дениса – спортивна дисципліна. Якщо плавання навчило його витривалості, то служба і війна вимагали іншого рівня фізичної та психологічної готовності. Попович почав серйозно займатися практичною стрільбою, брав участь у змаганнях, організовував спортивні заходи.

У лютому 2024 року він виконав норматив майстра спорту України з практичної стрільби. Тобто звання майстра спорту він мав не в одному виді спорту. Денис залишався спортсменом і тоді, коли його основним життям уже давно була служба і захист України.

Полігон, який Денис створив для інших

Після початку війни Денис особливо гостро розумів, наскільки важливою є підготовка військових. На Волині не було сучасного облаштованого місця, де б військовослужбовці та ветерани могли системно тренуватися зі стрілецької підготовки. Попович вирішив створити його.

Разом із чотирма побратимами вони об’єднали земельні ділянки, які отримали як учасники бойових дій. Саме там і було створено стрілецький полігон. І вже на його базі виникла громадська організація – спортивно-стрілецький клуб “Оператор”, який очолив Денис Попович.

Мама пригадує їхню розмову: “Я кажу: сину, двоє дітей росте, можливо, десь треба буде про них подбати”. А він відповідає: “Мамо, ти розумієш, що це зараз так важливо? Нам треба тренуватися у гарних, відповідних умовах. Бо за цим стоїть життя”.

На полігоні тренувалися військові, ветерани, члени клубу. Для Дениса це було не просто захоплення. Він постійно вдосконалював його, вкладав час і власні кошти. І продовжував тренуватися сам. Займався практичною стрільбою, офіцерським триборством, брав участь у змаганнях серед ветеранів.

За плечима Поповича залишилося чимало дипломів, грамот і нагород. Серед державних відзнак – орден Богдана Хмельницького III ступеня та численні відомчі нагороди. Двічі його нагороджували вогнепальною зброєю. А 22 червня 2026 року Президент України посмертно присвоїв Денису Поповичу звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.

Воїн, командир і наставник

Валентина Іванівна особливо відзначає ставлення Дениса до людей, з якими він служив. Попович не сприймав командування як дистанцію між начальником і підлеглими. Навіть маючи високе звання, хотів залишатися поруч із тими, за кого відповідав. “Він нам казав: “Я ніколи цього не зроблю. Я буду завжди разом з ними”, – згадує мама.

Навіть під час ротацій, коли Денис фізично не міг бути поруч із усіма, контролював ситуацію телефоном, через інтернет, цікавився хлопцями, переживав за них. Для нього відповідальність за підлеглих не закінчувалася разом із робочим днем.

У підрозділі Денис намагався розвивати не тільки фізичну, а й інтелектуальну підготовку. Сам читав військову літературу, цікавився стоїцизмом, радив книжки іншим. А потім міг запитати, що саме вони прочитали, попросити переказати, обговорити. Фактично вчив їх тому, що сила військового – не лише у фізичній витривалості та вмінні користуватися зброєю.

“Він дуже віддавався цій громадській організації, цьому стрілецькому клубу “Оператор”. Він створив там таке братство”, – відзначила Валентина Іванівна.

Війна, що тривала 12 років

У квітні 2014-го Денис уперше вирушив на схід України. Відтоді ротації стали постійною частиною його життя. Слов’янськ, Краматорськ, Волноваха та інші напрямки. Після початку повномасштабного вторгнення – нові бойові завдання, нові локації й нові небезпечні ділянки фронту. Він не залишав службу. Не залишав і спорт. І не залишав своїх людей.

Останнє бойове завдання Денис виконував на Донеччині. 23 травня 2026 року поблизу селища Золотий Колодязь Покровського району російський ударний безпілотник атакував позиції українських оборонців. Мати розповідає, що Денис разом із побратимом перебував у бліндажі, коли стався вибух. Почалася пожежа, здетонували боєприпаси. Через інтенсивні обстріли тіла загиблих кілька днів не могли евакуювати.

Після ідентифікації Дениса поховали у Луцьку. Спочатку з ним прощалися в Києві, потім – у рідному місті, у Свято-Троїцькому кафедральному соборі. На прощання прийшло багато людей. На Луцькому кладовищі він тепер спочиває споруч з іншими українськими захисниками.

Чоловік, якого чекали вдома

За межами служби й спорту Денис мав ще один світ – родину. Разом з дружиною Мариною виховували двох доньок. Валентина Іванівна розповідає про їхні стосунки майже пошепки, ніби боїться необережним словом торкнутися чогось дуже особистого: “Надзвичайно вони любили один одного. Двоє дівчаток у них, він їх просто обожнював”.

Денис любив читати, цікавився фотографією, автомобілями, програмуванням. Любив музику, особливо класичну. А за рік до загибелі несподівано зізнався мамі, що колись він хотів навчатися в музичній школі – грати на гітарі, а ще дуже любив скрипку. У дитинстві не потрапив до музичної школи, зніяковів і не сказав про це батькам. Мама дізналася про це лише через багато років.

Уже дорослий, успішний спортсмен, захисник і полковник, він зберіг у собі того хлопчика, який колись хотів навчитися музиці. Можливо, саме ця деталь найбільше повертає Дениса з офіційних характеристик і військових нагород у звичайне людське життя, де він був хорошим сином, люблячим батьком, коханим чоловіком та надійним другом.

“Головне наше завдання – щоб вони не були забуті”

Після смерті Дениса Валентина Іванівна говорить не лише про сина. Вона говорить про тих, хто воював поруч із ним і хто також не повернувся. Каже, що їй важливо дивитися людям в очі й розповідати про них. Не дозволити, щоб їхні імена поступово розчинилися у статистиці війни. “Це головне наше завдання, завдання живих, щоб не були вони забуті”, – говорить вона.

Денис залишив після себе багато документів, медалей, дипломів, фотографій, спогадів. Але, мабуть, найважливішим є те, що він залишив у людях. У спортсменах, з якими тренувався і змагався. У військових, для яких створював умови для підготовки. У побратимах, які брали з нього приклад. У родині, для якої його відсутність тепер назавжди стала частиною життя. І в двох доньках, які колись, напевно, згадуватимуть і запитуватимуть про свого батька не лише за світлинами та нагородами.

Їм розповідатимуть про людину, яка вміла перемагати себе – у спорті, у службі, у щоденній роботі. Про чоловіка, який не вважав власні знання й можливості лише своїм особистим ресурсом. Якщо можна було створити полігон – він створював. Якщо можна було навчити – навчав. Якщо потрібно було їхати на фронт – їхав.

І, можливо, саме тому слова мами Дениса звучать так просто і так щемливо: “За життя, якби йому ще було подаровано це життя, він би зробив дуже-дуже багато гарних справ. Це точно”.