Швейцарський ультрамарафонець і колишній пожежник Фредерік Сплендоре у вересні 2026 року привернув значну увагу світової спільноти та українських медіа своїм масштабним благодійним забігом на підтримку України. За 60 днів він подолав понад 4200 кілометрів, перетнувши кордони 13 країн, щоб нагадати європейцям: війна триває.
В інтерв’ю OBOZ.UA Фредерік Сплендоре розповів, що підштовхнуло його зважитися на такий непростий виклик, які моменти подорожі виявилися найважчими та чи виникало в нього бажання все покинути. Також він поділився враженнями від побаченого в Україні, розповів, коли саме зрозумів, чому українці відчувають себе окремою нацією, та висловився про двох “божевільних”, яких обрали президентами.
– Фредеріку, як почуваєтеся після марафону?
– Після завершення марафону я взяв близько десяти днів на відпочинок: спав, їв і просто трохи гуляв. Зараз почуваюся добре. Наприкінці дня трохи втомлююся, але загалом усе нормально. Я вже повернувся до тренувань: сьогодні вранці бігав, хоча ногам поки що важкувато.
Але я дуже радий, що зробив це. Отримав безліч повідомлень від українців з усього світу – вони дякували мені за те, що я це зробив. Власне, у цьому й полягала мета: показати українцям, що вони не самі, що люди у Швейцарії, Франції та інших країнах думають про те, що відбувається в Україні.
Головною метою марафонця було продемонструвати солідарність з українським народом.
– Ви фінішували у Львові на Полі почесних поховань у Міжнародний день миру. Відео, на якому ви розплакалися під час промови, зворушило багатьох. Як на вас вплинуло побачене в Україні?
– Спочатку було важко, адже у Швейцарії, знаєте, панує справжній спокій: люди живуть своїм життям, зосереджені на власних справах. Я запитував їх: “Друзі, ви взагалі знаєте, що зараз відбувається у Східній Європі?” Люди просто не замислюються над складними подіями – вони живуть далі. Іноді мені здавалося, що лише я про це думаю. Але виявилося, що це не зовсім так: багато людей підтримали цей проєкт, тож я не самотній.
Проте люди не люблять говорити про війну, смерть та інші негативні речі. Але це частина життя, це відбувається просто зараз. Тому я вважаю, що важливо говорити про це – можливо, не щодня і не щогодини, але все ж не замовчувати.
Знаєте, іноді я кажу: коли президенти розв’язують війни, це означає, що вони не впоралися зі своєю роботою. Це найпростіший спосіб чинити зло, до того ж він коштує величезних грошей і людських життів. Вони мають владу ухвалювати такі рішення, і якщо обирають цей шлях, то це свідчить лише про те, що вони провалилися у своїй політичній ролі.
– Ви бігли в середньому по 70–80 кілометрів щодня впродовж двох місяців. Як ваше тіло витримало таке навантаження? Чи були моменти, коли хотілося все кинути через травми чи виснаження?
– Бували дні, коли було справді важко. Я дуже втомлювався, але ніколи не хотів здаватися, адже готувався до цієї подорожі цілий рік: багато тренувався і ретельно все планував. Мене підтримало чимало людей, які допомогли профінансувати цей проєкт. Тому я відчував відповідальність і хотів зробити все можливе, щоб досягти своєї мети – дістатися України.
Попри втому, я залишався зосередженим і не збирався зупинятися. Якщо відчував біль, робив масаж, пив багато води, добре харчувався. Іноді наступного дня біль зникав, тож я міг продовжувати шлях. Бували дуже напружені й довгі дні. Наприклад, коли я перетинав Альпи, іноді доводилося долати шлях протягом 20 годин поспіль, а часу на сон майже не залишалося. Але я сам цього хотів і зрештою зробив.
Від самого початку проєкту рідні казали мені: “Так, ти втомився – це нормально. Ми розуміємо, що ти виснажений, але крок за кроком продовжуй рухатися вперед”. Саме так я й чинив – і зрештою дістався України.
Іноді доводилося долати шлях протягом 20 годин поспіль, розповідає швейцарець.
– Скільки калорій доводилося споживати щодня?
– Кажуть, що теоретично в такі дні, як у мене, організм витрачає близько 8000 калорій. Точно сказати важко. За перші кілька тижнів я, мабуть, схуд на три кілограми, адже просто не міг їсти більше, хоча спалював величезну кількість калорій. Зараз я вже повернув свою вагу.
– Якою була ваша щоденна рутина під час забігу від Монако до Львова? Де ви зупинялися на ночівлю?
– Протягом усього шляху мене супроводжувала команда на автофургоні (кемпері). Майже всі ночі ми проводили в ньому. Звісно, іноді зупинялися в готелях – загалом п’ять-шість разів за всі 60 днів.
Щодня все було приблизно однаково. На першому етапі, коли я проходив маршрут Via Alpina (унікальну мережу з п’яти міжнародних пішохідних маршрутів далекого прямування, що пролягають через альпійські регіони восьми європейських країн: Словенії, Австрії, Німеччини, Ліхтенштейну, Швейцарії, Італії, Франції та Монако), прокидався дуже рано – о четвертій чи п’ятій годині, адже попереду було багато кілометрів. А от на ділянці через Східну Європу вставав приблизно о 6:30, оскільки дистанції були коротшими. Після сніданку одразу вирушав у дорогу. Спочатку йшов пішки, бо ноги ще були втомлені. Приблизно дві години долав маршрут кроком, а потім починав бігти. Коли знову відчував втому, переходив на ходьбу.
Туристи йдуть пішохідним маршрутом Via Alpina (ілюстрація)
Протягом дня зустрічався зі своєю командою: вони клали мені в рюкзак їжу або воду, адже іноді з нею виникали проблеми. Також ми бачилися під час обідньої перерви, щоб я міг трохи перекусити. Я прагнув закінчувати день якомога раніше, тому намагався не затримуватися на зупинках: швидко поїв – і в дорогу. Якщо дистанція була не надто довгою, завершував забіг о 17:00–18:00. А от на маршруті Via Alpina фінішував лише опівночі. Після цього – вечеря, душ і сон. І так щодня (усміхається).
– Що було найважчим у вашій подорожі?
– Найважче фізично було на маршруті Via Alpina, коли я долав дистанцію по 20 годин на добу за спекотної погоди. До того ж мало спав і був дуже виснажений. Але емоційно найважче було в Україні – у Львові та Києві. Бачити війну. Це справді було важко.
– Ви – чемпіон Швейцарії з бігу на 100 кілометрів. Що складніше: змагатися за медалі на офіційних стартах чи тижнями бігти наодинці дикою природою?
– 100 кілометрів – це важко, але на таку дистанцію потрібно лише сім годин. Тож це не так складно, як те, що я робив щодня протягом двох місяців. Коли йдеш і біжиш від 12 до 20 годин на добу, часом починаєш про щось думати: про свою сім’ю, собаку, дівчину чи друзів. Іноді думав про Україну, про те, як завершити проєкт. Часом зосереджувався на болю – у ступнях чи ногах. Іноді просто хотілося пити або їсти. Або думав: коли я знову побачу свою команду? Бувало, що в голові взагалі не було жодних думок – я просто рухався далі.
Фредерік є чемпіоном Швейцарії з бігу на 100 кілометрів.
– Ви довгий час працювали професійним пожежником. Досвід роботи в екстремальних умовах допоміг вам долати кризи?
– Так, допоміг, оскільки робота пожежника вимагає швидко ухвалювати рішення. Під час моєї подорожі мені також часто доводилося діяти самостійно, адже інколи я залишався один у лісі. Бувало, що води чи їжі було обмаль, і я мав вирішувати, що робити далі: продовжувати шлях чи зупинитися й спробувати знайти воду.
Іноді рухатися далі обраним маршрутом було неможливо – на шляху виникала висока перешкода або рослинність ставала надто густою. Тоді доводилося шукати інший шлях. У таких умовах постійно потрібно ухвалювати рішення: якщо зволікати й довго роздумувати, втрачаєш час. У роботі пожежника теж бувають ситуації, коли доводиться діяти наодинці, хоча зазвичай поруч є команда. А під час цієї подорожі я був зовсім сам. Часом у мене навіть не було мобільного зв’язку, тож я не міг покликати на допомогу.
– Що вас найбільше вразило, коли ви нарешті дісталися України?
– Приємні люди. Я зустрів багатьох українців, зокрема військових. Одного разу намагався зайти в ліс, але не зміг, бо там проходили навчання. Військові просто сказали: “Вибачте, туди не можна”. Вони були дуже привітними. Також ми познайомилися з жінками в пекарні – вони теж були дуже милі. Я був радий познайомитися з українцями, адже раніше ніколи тут не бував. До того ж, в Україні дуже гарно: багато лісів, озер і чудових міст. Львів дуже красивий, Київ теж – із великими ошатними церквами та гарними будівлями. Шкода, що зараз триває війна. Якби не вона, гадаю, багато людей приїжджали б в Україну.
Щоправда, їздити українськими дорогами було трохи складно – на них багато вибоїн. Нам доводилося бути дуже обережними з нашим будинком на колесах, адже ми не хотіли, щоб із ним щось трапилося (усміхається). Але ми розуміємо, що через війну та події останніх років підтримувати дороги в належному стані непросто. Є набагато важливіші речі, ніж ремонт доріг. Утім, головні дороги в хорошому стані, а от другорядні – ні.
Є набагато важливіші речі, ніж ремонт доріг, каже Фредерік.
– Як ви реагували на повітряні тривоги? Чи шукали укриття?
– Коли ми були в Києві, я біг разом із трьома українцями. Йшов дощ, було багато машин, тому я не почув сирени. Українці, які були зі мною, почули її, але просто продовжили бігти. Наскільки я розумію, тоді не було загрози атаки дронів чи ракет, інакше вони сказали б. Наступного разу сирена пролунала, коли ми виїжджали з Києва. Моя команда тоді сховалася на станції метро.
– Як довго ви були в Україні?
– Ми пробули в Україні три дні, бо моїй команді потрібно було повертатися до Швейцарії – на роботу та у власних справах. Тож нам довелося вирушати назад, і дорога зайняла ще три дні.
– Що ви можете сказати про ціни в Україні?
– Мені здається, що тут було недорого.
– Можливо, для швейцарця і недорого, але от два роки тому португалець, який приїхав до нас на велосипеді, був вражений, як українці виживають із такими цінами.
– За ті три дні ми майже нічого не купували, тож, по суті, не звертали уваги на ціни. Але помітили, що пальне дороге. Ми міркували так: в Україні воно дешевше, ніж у Швейцарії. Хоча для українців це, мабуть, дорого, адже у Швейцарії заробляють набагато більше, але й витрати там значно вищі. Цікаво, як же тоді живуть українці? Мені здається, поправте, якщо я помиляюся, що більшість людей, які живуть і працюють, скажімо, у Києві, не мають автомобілів, бо пальне надто дороге. Вони користуються громадським транспортом, оскільки утримувати машину занадто дорого. Принаймні, склалося таке враження.
Володимир Путін і Дональд Трамп
Я, звісно, політикою не займаюся, але Трамп справді дуже дурний! Не розумію, як його взагалі могли обрати президентом. Він же такий обмежений! Навіть те, що він говорить… Здається, він зовсім не думає над своїми словами. Буває, заявляє про “енергетичне перемир’я між Росією та Україною”, а вже через три години після цих слів Росія запускає дрони й руйнує енергетичну інфраструктуру України. Тобто він просто говорить речі, які не відповідають дійсності. Це суцільна брехня.
Як можна стати президентом, будучи настільки дурним? Те саме можу сказати й про Путіна. Вони обидва такі дурні!
– Що ви знали про Україну раніше?
– Я багато чого не знав про Україну, наприклад, що тут жило чимало євреїв і велика частина з них загинула під час Другої світової війни. Зокрема, у Львові, де є меморіал Голокосту. Також мене вразила історія відносин України з Росією. Тепер розумію, чому ситуація така складна і чому вона залишається такою вже багато років. Я дізнався про Голодомор і про те, як Сталін забрав в українців усю їжу, прирікши їх на смерть.
Мені подобається відкривати для себе нові народи, спілкуватися з людьми, дізнаватися, як вони живуть, як мислять і яка в них історія. І я зрозумів, чому українці відчувають себе саме українцями, а не росіянами.
Чоловік і далі планує допомагати Україні. Джерело: Департамент спорту, молоді та туризму Львівської ОДА
– Що вам найбільше запам’яталося в Україні? Чи хотіли б ви колись знову повернутися сюди?
– Так, я справді хочу повернутися. Сподіваюся, що, коли війна закінчиться, Україна залишиться Україною. Мені хотілося б побачити більше вашої країни. На жаль, назавжди в моїй пам’яті залишиться Поле почесних поховань. Я знав, що їду в країну, де триває війна, але коли опинився на військовому кладовищі й побачив стільки молодих людей, це розбило мені серце. Я ніколи цього не забуду. Мені справді дуже шкода українців. Це жахливо – вести таку війну без жодної причини. За чотири роки людина нічого не досягла, а лише вбиває власних людей та українців. Це справді дуже сумно.
І я дуже хочу колись повернутися до Києва, адже провів там лише чотири години й, по суті, нічого не встиг побачити. Побував у двох церквах, на Майдані, відвідав меморіал “Бабин Яр”. Але, гадаю, у Києві є ще дуже багато місць, вартих уваги.
– А чим ви займаєтеся зараз? Які плани на майбутнє?
– О, гарне запитання! (усміхається). Навіть не знаю, що відповісти. Торік я звільнився з роботи, адже саме тоді працював над цим проєктом. Розумів, що не зможу здійснити цю подорож, якщо залишуся пожежником. До того ж на роботі в мене справи йшли не дуже добре. Тож я вирішив, що не хочу залишатися там, де почуваюся некомфортно.
Одна з моїх мрій – хто знає, чи здійсниться вона, – стати професійним бігуном. Це справді непросто, адже для початку потрібно знайти бренд, який захоче бачити мене у своїй команді. Я непоганий бігун, але сьогодні є чимало справді сильних атлетів. У будь-якому разі я спробую. Також хочу й надалі реалізовувати проєкти, подібні до тих, які вже втілював. Можливо, це буде не 4200 кілометрів, а, скажімо, спроба встановити світовий рекорд із набору висоти за 24 або 48 годин. Тобто протягом цілої доби рухатися вгору й униз, знову і знову. І все це – заради збору коштів на допомогу людям: хворим дітям або тим, хто живе в бідності в інших країнах. Я справді хочу бігати й використовувати свої спортивні можливості, щоб допомагати іншим.
Фредерік Сплендоре: “Мені дуже шкода українців. Це жахливо – вести таку війну без жодної причини”.
Протягом двох місяців я збирав кошти для України. Продовжуватиму збір і наступного місяця, а потім передам зібрані кошти фонду, який допомагає Україні. Тож так, я намагатимуся й надалі займатися цією справою.
– Якось ви сказали: “У мене немає ані політичного впливу, ані величезних статків. Є лише мої ноги й моє серце”. Дякую вам, Фредеріку, за небайдужість і підтримку України! Можливо, ви хотіли б щось сказати українцям?
– Знаєте, я вважаю, що людина приходить у цей світ не лише для того, щоб прожити власне життя й дбати тільки про себе. Мені здається, якщо в тебе все добре – і я зараз не маю на увазі багатство чи щось подібне, а просто безпечний дім і міцне здоров’я, – ти можеш допомагати іншим, робити так, щоб вони теж почувалися добре й у них усе було гаразд.
Я вважаю, що українці – сильний народ. Хоча їм доводиться бути сильними, бо іншого вибору просто немає, вони справді демонструють неймовірну силу. Вони борються за свою країну, свої сім’ї, свої ідеали, за Україну та синьо-жовтий прапор. Вони змушені продовжувати боротьбу, адже це, мабуть, єдиний спосіб зупинити цього божевільного, покласти край війні та врятувати свої родини.
Тож так, я вже доклав певних зусиль, але намагаюся зробити ще більше. Я хочу надати вагомішу допомогу: зі Швейцарії прагну підтримати цивільних, щоб вони змогли пережити наступну зиму. Тримайтеся! Багато людей у Західній Європі з вами! Навіть якщо ви цього не бачите, вони думають про вас, сподіваються на швидке завершення війни та перемогу України.
Швейцарський марафонець біля стели Незалежності на Майдані.