25 квітня 2023 року. День, коли згасла ще одна олімпійська зірка нашої країни – Віра Крепкіна. Вона стала справжньою сенсацією на Олімпіаді-1960, встановила рекорд зі стрибків у довжину та вистояла після ударів долі.
Шістнадцятого квітня Віра Самуїлівна відсвяткувала ювілей – 90 років. Через дев’ять днів легендарна спортсменка померла, але назавжди залишила своє імʼя в історії українського спорту. Перипетії життя Крепкіної варті окремого фільму, а її вчинки та ставлення до навколишніх – заслуговують пошани.
Спорт 24 розповідає про шлях Віри до олімпійської вершини та досягнення, яке спортсменка цінувала більше за золоту медаль і всесвітнє визнання.
Донечка Віра: дитинство у бідності, трагедія у сімʼї та зародження визначного таланту
Квітень 1933-го. Маленька Віра зʼявилася на цей світ, як усі, з плачем та криками. А вже далі кожен пише свою історію. Доля вирішила, що дівчинка стане донечкою подружжя Самуїла та Марії Калашникових, які на той час проживали у Кіровській області (росія). Батько працював на залізниці, а мати була прибиральницею у лікарні. Заробітку обох не вистачало, щоб прогодувати пʼятеро дітей. Родина жила бідно, а ситуація стала ще гіршою після втрати батька, який пішов на війну і там загинув. Віра і в дитинстві, і в старості пізнала жахливі наслідки збройної агресії. Тільки тоді були нацисти, а нині рашисти.
Ще з ранніх літ маленька Віра любила бігати. У 1949-му вона спробувала себе у справжніх змаганнях: “Якось прийшов учитель набирати спортивну команду за честь школи виступати. Я в сьомому класі, товста така, незграбна. Приїхали у Вологду. Дали мені широкі шаровари, майку з довгим рукавом. Стою перед забігом на 100 метрів, хвилююся. Дивлюся: дівчина, яка має бігти зі мною, нагнулася й у землі копається. Думаю: “Чого це вона раком стала?” Я теж нагнулася в низький старт. Крикнули “Марш!” – я як рвону! Добігаю до бинта медичного натягнутого і шмиг під нього. Хоч прибігла першою, а результат не зарахували, бо бинта треба було грудьми торкнутися”.
Талант дівчини помітила тренерка Валентина Дорогова та запропонувала вступити до Вологодського залізничного технікуму, а також займатися в дитячо-юнацькій спортивній школі. Так і почалася історія української легенди.
Спортсменка Віра: важка хвороба, недовіра тренера та олімпійське диво у Римі
Карʼєра розвивалася стрімко. 1951-го потрапила до збірної СРСР. Частину своєї стипендії надсилала мамі, щоб дати можливість чотирьом братам навчатися. Сама ж мешкала вже у Києві. У 20 років Віра поїхала на свою першу Олімпіаду та фінішувала четвертою у спринті, а ще через чотири роки повторила цей результат. Складно бути за крок до омріяної медалі. Крепкіна не зупинилася і таки завоювала своє золото. Проте до сенсаційної перемоги довелося пройти тернистий шлях.
У спортсменки діагностували гепатит А (хвороба Боткіна). Віра відновилася після важкої хвороби та повернулася ще сильнішою. Вирішила спробувати себе не лише у бігу, а й стрибках у довжину. Проте старший тренер збірної з легкої атлетики Леонід Хоменков не хотів давати й шансу. На щастя, за Крепкіну було кому заступитися.
“У стрибках у довжину я ніколи не виступала. Ще й мене зі списків спортсменів викреслили, бо перехворіла на хворобу Боткіна. Але міністр спорту список не затвердив без мене. Наказав везти мене в Рим, щоби виступала на 100-метрівці й запасним номером у стрибках у довжину. Перший раз стрибнула на 6,22 метра. Викликають знов стрибати. Розбіглася – судді заміряють: “Світовий рекорд – 6,37 метра!” Моя мама дивилася трансляцію по телевізору. Стала хату кроками міряти, аж на двір вийшла. Усе дивувалася: “Як Віра сіганула – хату перестрибнула”, – розповідала Крепкіна.
Українка справді створила сенсацію на Іграх 1960-го у Римі. Стрибнути на 6,37 метра зі зростом 159 см у новій для себе дисципліні – це справжнє олімпійське диво. Цікаво, що спортсменка виступала під 159 номером. Символізм? Цей номер Віра зберегла і повісила у київській квартирі. Крепкіну після звитяги прозвали “Ангелом з крильцями”. Глядачі подарували українці багато уваги та аплодисментів. Не щодня вони мали можливість на власні очі бачити встановлення олімпійського рекорду.
Кохана Віра: доленосна “боржома”, істинна любов та трагічний кінець
Юній легкоатлетці пощастило зустріти справжнє кохання. Її чоловік Михайло Крепкін був військовим та фанатом спорту. Не дивно, що пара познайомилася на стадіоні. Одна випадкова зустріч перетворилася у довге подружнє життя та виховування сина – Андрія.
“Лежу на полі, бо спекотно. Підходить до мене хлопець і пропонує води попити, “боржому”. Я відігнала б його, бо мамі обіцяла: ніяких хлопців. Але ж пити страшно хотіла! Дав він мені води й армійську велику хустину свою, щоби піт витерла. У фіналі я посіла четверте місце. Тренер мене викликав і каже: “Не здумай виходити заміж або ще гірше – народжувати!”
Увечері якось ідемо із подругою Ніною по Мінську. Дивлюся: на іншому боці дороги хлопець, який мені “боржому” давав пити. Я подругу за руку і до нього. Він мене теж упізнав. Михайло Степанович після війни служив у Німеччині, а до Мінська у відпустку до сестри приїхав. Обмінялися адресами, але листів писала мало, бо ж малограмотна.
Повезла його до мами знайомитися. А то зима, мороз. Мама в бараку жила. Ліжок не було, на підлозі спали. Михайло мамі наче сподобався, лише запитала, чи він не єврей. Міша так сміявся: “Швидше ти єврейка, бо ж по батькові Самуїлівна”. А батько мій народився в день Самуїла, тому так і назвали. Розписалися в Москві. У свідки я взяла тренера Галину Пилипівну, від Міші був майор. Шлюбну ніч у готелі провели. Зранку Міша в Німеччину полетів служити, а я – на всесоюзний збір у Срібний Бір. Який був скандал, коли дізналися, що я вагітна!”, – пригадувала Віра.
Саме чоловік допомагав їй відновлюватися після хвороби. Готував дієтичні страви та складав план тренувань. На жаль, у красивій історії відсутній happy end. З роками Вірі Самуїлівні довелося перенести операцію на кульшовому суглобі та фактично вчитися заново ходити. Спочатку за нею доглядав чоловік, але у нього стався інсульт. Сім років Михайло Степанович був прикутий до ліжка, а потім помер. Через три роки Крепкіна поховала і сина.
Тренер Віра: робота з дітьми-сиротами та врятовані долі
Необхідно згадати про найважливішу справу для Віри. Після завершення професійної кар’єри атлетка почала працювати тренером дитячо-юнацької спортивної школи, куди приїжджали електричкою вихованці сирітського інтернату з Бучі. Крепкіна памʼятала про своє дитинство та вирішила допомогти тим, хто цього найбільше потребує. Вона віддала цій справі 30 років свого життя. Чоловік Михайло також був залучений: допомагав вихованцям шукати роботу та вступати до вузів. А ось син Андрій влаштовував спортивні змагання. Діти з інтернату були частими гостями у домі Крепкіних.
“Пропонували мені йти у спортивний комітет тренером. Але чоловік сказав: “Згадай, звідки ти вийшла. Краще допомагай сиротам”. У нас не було ні дач, ані машин. Усі казали, що ми дурні. А про успіхи… Те, що мною пишаються, я ще можу зрозуміти. А от чому я повинна сама собою пишатися – не розумію й досі. Моє найбільше досягнення у житті – не медалі, а допомога дітям-сиротам”, – підсумувала Крепкіна.
Світла памʼять “Ангелу з крильцями”…