Володимир Войтюк – про один із найстрашніших терактів в історії спорту. Частина друга.
…В олімпійське селище прибула німецька поліція, а за нею журналісти, фоторепортери та телевізійники. Вони не хотіли проґавити жодної секунди цієї драми. Уперше в історії весь світ спостерігав за терактом наживо.
Початок: Розстріляли та підірвали заручників: теракт на Олімпіаді у Мюнхені, який шокував світ
В обмін на життя заручників палестинці вимагали звільнити не лише 234-х палестинців та бойовиків, що сиділи в ізраїльських в’язницях, а й місцевих “зірок” Андреаса Баадера та Ульріку Майнгоф, які здобули собі славу терористів у лавах Фракції червоної армії. “Чорний вересень” встановив дедлайн – дев’ята година. Отже, на роздуми у Ізраїлю та поліції було якихось 4 години. Коли вимоги терористів передали прем’єрці Голді Меїр, та вкотре довела, що була справжньою залізною леді: “Ні про яку угоду не може бути мови. Якщо ми піддамося, то жоден ізраїльтянин, де б він не перебував, не зможе почуватися у безпеці. Наша слабкість надихатиме бойовиків на нові теракти”.
Голда чудово усвідомлювала, що має зв’язані руки. Адже теракт відбувся у дружній країні (після Другої світової війни німці та євреї намагалися підтримувати максимально хороші відносини, бо хотіли довести, що жахи Голокосту залишилися у минулому). Уродженка Києва все ж зробила пропозицію господарям Ігор, хоча знала, що з цього нічого не вийде. Голда запропонувала відправити у Мюнхен найкращий ізраїльський спецпідрозділ “Саєрет Маткаль”. І отримала очікувану відмову. Керівництво Баварії відповіло прем’єрці: “Дякуємо, але не турбуйтеся, ми впораємося самі. Ми пошлемо своїх найкращих спеціалістів та невдовзі ваші атлети опиняться на волі”.
Прем’єрка передчувала найгірше і, на жаль, не помилилася. Німці не врахували, що їм протистоятимуть не якісь звичайні грабіжники, а досвідчені, треновані і мотивовані терористи. Поліція не мала жодного шансу провести операцію чисто. А ось “Саєрет Маткаль” – інша справа. Однак єврейські командос, як і Голда Меїр, могли лише безсило спостерігати за подіями по телевізору.
Переговори велися Бруно Мерком, міністром внутрішніх справ Баварії, його федеральним колегою Гансом-Дітріхом Геншером і начальником поліції Мюнхена Манфредом Шрайбером. Також вони залучили до процесу поліцейську, присутність якої начебто мала позитивно вплинути на терористів (ну так, палестинці вкрай “шанобливо” ставляться до жінок). Ні до психологів, ні до фахівців з переговорів щодо заручників Бруно і Ко не зверталися. Незважаючи на те, що на ФРН протягом кількох років наводила жах Фракція червоної армії, в країні не було жодного антитерористичного загону. А ось за якихось кілька тижнів після Мюнхена його негайно створять. Щоправда, це зовсім не той випадок, коли пізно краще, ніж ніколи.
О шостій годині президенту МОК Ейвері Брендеджу доповіли про захоплення “Чорним вереснем” представників ізраїльської делегації. Як не дивно, він практично ніяк не відреагував. Президент наказав продовжувати Ігри, як ні в чому не бувало. І о 8:15, коли два трупи єврейських атлетів лежали в олімпійському селищі, перша подія дня стартувала, згідно з розкладом. Ейвері пресував німецьких чиновників, щоб терористи та заручники покинули територію селища: “Ігри мають продовжуватися. Навіть будь-якою ціною”.
Виступає Ейвері Брендедж
Чимало мешканців селища нічого не знали про трагічні події тієї ночі. Вони безтурботно засмагали та грали у настільний теніс. Щоправда, німці вжили додаткових засобів безпеки. Тепер на територію олімпійського селища можна було потрапити лише після суворої перевірки документів. Але баварська поліція вкотре підтвердила свою безпорадність. Так, кореспондент The Guardian Джон Родда, щоб потрапити у заборонену зону, просто одягнув спортивний костюм та промчав повз копів.
Організатори побоювалися, що наступною мішенню бойовиків стане головна зірка тих Ігор, американський плавець єврейського походження Марк Спітц (у Мюнхені він встановить вражаюче досягнення – взявши 7 золотих медалей, лише через 36 років “вічний” рекорд поб’є Майкл Фелпс). Тож його відправили першим же рейсом до Лондона. Існує версія, що Марка вивезли з Мюнхена морські піхотинці США, які дислокувалися у ФРН.
Учасники переговорів пропонували палестинцям астрономічні суми грошей. На що терористи відповідали їм: “Ви нас приймаєте за когось іншого. Гроші для нас не мають жодного значення, так само, як і наші життя. Ми тут зовсім не заради якихось папірців. Ми лише хочемо допомогти нашим братам, яких незаконно утримують за ґратами, вийти на волю”. Переговірники хотіли будь-якою ціною уникнути подальшого кровопролиття єврейської крові на території Німеччини. Тож запропонували “Чорному вересню” відпустити євреїв, а натомість взяти у заручники їх самих. Ті очікувано відмовилися. Терористи неодноразово продовжували дедлайн. Спершу до полудня, потім до 13, 15, і зрештою до 17 години. О 15:51 Олімпіаду нарешті призупинили (це трапилося вперше і, сподіваємося, востаннє в історії Ігор).
Американський легкоатлет Френк Шортер, який спостерігав за драмою з балкона сусіднього помешкання, так описував власні переживання: “Уявіть собі бідних хлопців, які були там. Кожні п’ять хвилин псих із автоматом каже: “Давайте вб’ємо їх негайно!” На що інший відповідав: “Ні, давайте ще трішки зачекаємо”. Як довго ви б могли це терпіти?”
Тим часом німецькі “стратеги” планували спецоперації з визволення заручників. У чиюсь світлу голову прийшла ідея через систему кондиціонування подати газ, який мав би нейтралізувати терористів. Просто “геніально”. Євреї, газ, Німеччина. Від ідеї відмовилися лише тому, що не знайшлося необхідного газу. Існував план завести у будівлю двох командос, переодягнених кухарями, які мали доставити їжу бойовикам. Однак терористи не купилися на такі примітивні трюки. Вони вирішили готувати їжу власноруч.
Зрештою поліція наважилася на штурм. 38 копів, одягнених у яскраві спортивні костюми, з шоломами на головах піднялися на дах і чекали умовного сигналу. Мабуть, не варто казати, що нічого путнього з цього не вийшло. Всі таємні рухи поліцейських фіксувалися десятками камер і транслювалися у прямому ефірі на весь світ. У бойовиків у кімнаті також був телевізор і вони все чудово бачили. Після того, як лідер бойовиків Ісса пригрозив вбити двох заручників, поліцейські відмовилися від штурму. Рамсад (директор) “Моссаду” Цві Замір, дивлячись на такі “професійні” дії німців, передчував найгірше. І, на жаль, не помилився.
Цві Замір
Терористи погодилися впустити у кімнату Геншера та Вальтера Трьогера, мера олімпійського селища, щоб ті пересвідчилися, що із заручниками все гаразд. Останній розповідав, що був дуже зворушений тієї гідністю, з якою трималися євреї. “Видавалося, що вони змирилися зі своєю долею і чекали смерті”, – розповідав Вальтер. Також він помітив на заручниках сліди насильства. У декого з них були зламані кості, а Давід Бергер мав поранене плече. Найбільше дісталося Гутфройнду. Його, як найбільш атлетичного, палестинці, мабуть, сильно остерігалися. Коли поліція попросила Геншера та Трьогера надати критично важливу для успіху операції інформацію, ті схибили. Вони сказали, що бачили чотирьох чи п’ятьох терористів.
Зрештою палестинці погодилися, щоб їх відправили літаком до однієї з арабських країн (їм пообіцяли, що це буде Єгипет. Насправді керівництво цієї країни не хотіло мати нічого спільного з “Чорним вереснем” і одразу вмило руки), за умови, що німці та держава, в якій вони приземляться, нададуть гарантії безпеки. Злочинців та заручників перевезли до аеропорту “Фюрстенфельдбрук” під Мюнхеном. Німці пообіцяли “Чорному вересню”, що там вони зможуть сісти на літак, який доставить їх до Єгипту. Насправді німецькі копи влаштували злочинцям пастку. Проте вкотре не врахували силу опонентів. Маневри німців могли б обвести навколо пальця аматорів, з якими поліцейські мали справу на щодень, але не палестинських профі. На середину аеродрому витягли порожній літак Lufthansa без екіпажу. Коли Ісса зайшов оглянути небесне судно, він миттєво все зрозумів. Оця-то машина, без екіпажу, з холодними двигунами повинна була за кілька хвилин злетіти? Терористи не хотіли більше вступати у якісь переговори, а тому відкрили вогонь і почали сипати гранатами.
Замір безпорадно спостерігав за непрофесійними діями німецьких колег з диспетчерської вежі аеропорту. Голда Меїр відправила його у Мюнхен, але дала категоричний наказ не втручатися. Господарі постійно запевняли Цві, що їхні люди спроможні дати фору “Моссаду” й він може не турбуватися за життя єврейських атлетів. І він невдовзі сам переконається у кваліфікованості місцевої поліції. Рамсад побачив бійню. Він одразу зрозумів, що тепер Ізраїль має нового смертоносного ворога, якому “Моссад” повинен помститися.
Керівники спецоперації покладали великі надії на снайперів, яких розташували на дахах. Під час Другої світової німецькі снайпери здобули собі моторошну славу. Але тих, хто того чорного дня опинився у “Фюрстенфельдбруку”, смішно порівнювати з тими стрільцями. Їх можна назвати хіба що “снайперами”. Чому в лапках? Справа у тому, що, згідно з німецькою конституцією, армія не повинна була залучатися до подібних акцій. Кілька поліцейських отримали титул “снайпер” лише тому, що на вихідні ходили не в паб, а в тир, та інколи брали участь у змаганнях зі стрільби. Більшість цих копів також визнавали, що вони ніякі не снайпери. Їхня зброя аж ніяк не надавалася для подібних операцій. До того ж, вона не була пристріляна. Жодна з гвинтівок не була оснащена телескопічним або інфрачервоним прицілом. До того ж, стрільці не мали сталевих шоломів, бронежилетів і рацій.
І коли бойовики вивели з ладу прожектори, снайпери стали де-факто сліпими та глухими. Фінал вийшов достатньо прогнозованим. Попри те, що зловмисники розташовувалися лише за якихось 30 метрів від снайперів, ті змогли вразити лише двох палестинців. Натомість один із німецьких “снайперів” поранив іншого “снайпера”. Цві Заміру, мабуть, могло би бути смішно, якщо б це були якісь навчання. Але це зовсім не той випадок, адже гинули євреї. А якби на місці німецьких аматорів були ізраїльські командос… Якби. Ключову роль в успіху операції могли б відіграти бронетранспортери. Але німецькі поліцейські вкотре підтвердили свою “високу” кваліфікацію. Вони не здогадалися перекрити дороги, тож бронетранспортери застрягли у корках.
Під час перестрілки з поліцією палестинці вбили усіх заручників. Наймолодшою жертвою терористів став 18-річний Марк Славін, який емігрував з радянського союзу до Ізраїлю лише 4 місяці тому. До речі, Трьогер помилився, коли стверджував начебто заручники змирилися зі своєю долею. Після закінчення бійні на деяких мотузках, якими були зв’язані жертви, поліцейські виявили сліди від зубів. Під час перестрілки вони намагалися втекти, але не встигли. До пекла вирушили п’ять терористів, а трьох вдалося затримати. До речі, незабаром вони опиняться на волі. “Як?”, – запитаєте ви. Все просто. Терористи захопили літак Люфтганзи і в обмін на життя заручників попросили відпустити своїх братів, що німці і зробили.
Після бійні на летовищі
Незадовго до кінця провальної операції речник федерального уряду Конрад Алерс розповів, що: “Все пройшло чудово. Усі терористи мертві, а спортсмени – живі”. Цю новину передали ізраїльському уряду, сім’ям заручників і 56 членам МОК, які проводили кризову нараду в готелі Four Seasons. Через годину прес-секретар Олімпіади визнав, що інформація, озвучена раніше, виявилася занадто оптимістичною. Через кілька хвилин з’ясувалося, що всі заручники загинули. Наступного ранку Шрайбер намагався виправдатися на майже 5-годинній прес-конференції: “Заручників прирекли на смерть, ми намагалися змусити терористів помилятися. Але вони виявилися справжніми профі”. На відміну від нас, – “забув” додати Шрайбер.
Деякі джерела повідомили про смерть легкоатлета Шауля Ладані. “Насправді я не почувався якось особливо через те, що мені пощастило вижити у Мюнхені. Усвідомлення цього трапилося лише в Ізраїлі. Тоді в аеропорту Лод нас зустрічав 20-тисячний натовп і кожен з тих, хто вижив, стояв біля однієї з трун на злітно-посадковій смузі. Кілька друзів, які вже встигли подумки оплакати та поховати мене, підійшли до мене, обійняли та поцілували. Для них я був, наче привид, який повернувся з того світу. Лише тоді емоції накрили мене”, – згадував Ладані. Тіла п’ятьох палестинців, вбитих в аеропорту, відправили до Лівії, де їх поховали як героїв, з усіма військовими почестями. Ізраїль, звісно ж, не став підставляти другу щоку, та вже 8 вересня здійснив масований авіаналіт на бази Організації визволення Палестини у Сирії та Лівані, вбивши 200 бойовиків та 11 мирних жителів.
Віллі Дауме, голова оргкомітету Олімпіади, хотів скасувати решту ігрової програми, але невдовзі втрутився Ейвері Брендедж і наполіг, що змагання повинні тривати. Він ще зробив якусь вкрай дивну заяву. “Ігри мають продовжуватися і ми повинні докласти всіх зусиль, щоб зберегти їх чистими, непорочними та чесними”. Шостого вересня на футбольному матчі між збірними ФРН та Угорщини 70 000 вболівальників, які вщерть заповнили Олімпійський стадіон, несамовито підтримували господарів. Могло скластися враження, що ніякої трагедії не трапилося. Але як тільки кілька фанатів розгорнули банер із написом “17 мертвих уже забуті?”, силовики одразу скрутили “мітингувальників”.
Уряд Ізраїлю також підтримав це рішення, але вже 6 вересня, після панахиди за загиблими, збірна Ізраїлю знялася з Ігор та полетіла додому. До літака її супроводжував чималенький військовий ескорт. Сьомого вересня збірна Єгипту також покинула Мюнхен, заявивши, що побоюється репресій. До них долучилися команди Філіппін і Алжиру та деякі атлети з Нідерландів та Норвегії. “Все досить просто. Нас запросили на вечірку і тут на неї приходить якийсь виродок і починає стріляти у гостей. Як ти можеш після цього залишатися на ній, так наче нічого не трапилося?”, – пояснював своє рішення повернутися додому нідерландський стаєр Йос Герменс. Його колега по команді Вілма ван ден Берг, що кваліфікувалася до півфіналу у забігу на 200-метрівці з часом швидшим, аніж у майбутньої переможниці Ренате Штехер з НДР, заявила: “Я знімаюся зі змагань на знак співчуття ізраїльським жертвам терористів. Також можете вважати моє рішення протестом проти непристойного рішення продовжити Ігри. Я не хочу брати участь в Олімпіаді на крові”.
Король Йорданії Хусейн став єдиним лідером арабської країни, який публічно засудив напад. Він назвав його “жорстоким злочином проти цивілізації, скоєним людьми з хворобливими мізками”. У цій заяві монарха немає нічого дивного. Адже він чудово знав, що собою являє “Чорний вересень”.
Вбивство ізраїльських атлетів стало одним із найважчих ударів у житті Голди Меїр. “І знову на німецькій землі вбивають євреїв зі зв’язаними руками”, – промовила вона. Голда була дуже сильною жінкою. Недарма її часто називали “єдиним чоловіком в ізраїльському уряді”. Голда не змирилися з тим, що накоїв “Чорний вересень”. Вона жадала кривавої вендети.
Далі процитуємо ґрунтовну працю Міхаеля Бар-Зохара і Ніссіма Мішаля “Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки”: “У жовтні 1972 року на прийом до Меїр попросилися Цві Замір та радник прем’єрки щодо боротьби з тероризмом Аарон Ярів. З вересня вони не сиділи склавши руки та зібрали топові розвіддані про мюнхенських убивць. Цві та Аарон доповіли: “Чорний вересень” має намір розпочати проти Ізраїлю повномасштабну “священну” війну. Ця група поклялася вбити стільки євреїв, скільки зможе. Військових, цивільних, і перед жінками та дітьми терористи також не зупиняться. Єдиний спосіб зупинити цих виродків – знищити лідерів організації, одного за одним. Відрубати голову змії. Давайте встановимо місцеперебування керівників “Чорного вересня” та вб’ємо їх усіх”, – запропонували вони Голді.
Голда Меїр
Прем’єрка довго вагалася. Це було вкрай непросте рішення, яке відправить молодих людей на дуже небезпечні ліквідаційні операції. Досі Ізраїль ніколи такого не робив. Вона довго сиділа мовчки. А тоді шальки терезів почали схилятися на користь відомого закону з Тори: око за око, зуб за зуб. Голда заговорила – ледь чутно, ніби сама до себе. Вона згадувала жахіття Голокосту і трагічний шлях єврейського народу крізь віки, з постійними утисками, цькуваннями і вбивствами. Нарешті прем’єрка підняла голову, подивилася на Заміра та Яріва і вимовила лише два слова: “Посилайте хлопців”. Так розпочалася, мабуть, найвідоміша операція “Моссаду” – “Гнів Божий”.
“Ваші імена інколи не будуть вписані в офіційну історію наших спецслужб, тому що даної операції не існує. Якщо вас схоплять, Ізраїль не буде боротися за ваше визволення і заперечуватиме будь-який стосунок до вас. Ви можете розраховувати лише на самих себе. Але в ім’я загиблих наших братів ми не можемо не провести акт помсти”, – звернулася Голда до керівників спецоперації. “Гнів Божий” був страшний. Протягом 20 років “Моссад” відправив до шайтана практично усіх, хто мав якийсь стосунок до “Чорного вересня” чи Мюнхенської різанини.
Звісно, Ізраїль згодом заперечуватиме, що це була просто помста всім тим причетним до вбивства єврейських атлетів. Так, в інтерв’ю 2006 року Цві Замір зазначить: “Ні, це зовсім не вендета. Нас звинувачують, що ми у своїх діях керувалися бажанням помсти. Це нісенітниця. Ми це зробили, щоб убезпечити себе від небезпеки з боку “Чорного вересня” у майбутньому. Ми діяли проти тих, хто думав, що й надалі безкарно продовжуватиме теракти. Так, звичайно ж, тим, хто мав стосунок до Мюнхена, ми винесли смертний вирок. Вони точно заслуговували на смерть. Але зрозумійте найголовніше. Під час операції “Гнів Божий” ми зосередилися не на минулому, а на майбутньому”.
“Вони не залишили нам вибору. Треба було змусити їх зупинитися. Звичайно, ми не дуже цим пишаємося, але іншого шляху просто не існувало. Під час більшості наших операцій ми оцінюємо, яка політична вигода у вбивстві цієї людини? Чи наблизить це нас до миру? Чи сприятиме це нашому порозумінню з палестинцями? У більшості випадків, ми даємо на них негативні відповіді. Але у випадку з “Чорним вереснем” у нас не було іншого вибору, і це спрацювало. Чи з точки зору моралі наші дії можна назвати прийнятними? Дискусійне питання. Але ми досягнули мети. Ми знищили “Чорний вересень”. І це – головний підсумок операції “Гнів Божий”, – стверджував Ярів.
Найдовше “Моссад” ганявся за Червоним Принцом, якого Ізраїль називав архітектором мюнхенської бійні. А ось усі інші лідери “Чорного вересня” та й деякі авторитетні європейські джерела також заперечували причетність Алі Саламе до цього теракту. У липні 1973 року в Ліллегаммері “Моссад” вбив марокканського офіціанта Ахмеда Бушікі, якого прийняли за Саламе. Ходили чутки, що Червоний принц підставив агентів, саме тому ізраїльські спецпризначенці вбили не того та опинилися у норвезькій в’язниці. Саламе не звик бути простою жертвою. Він часто переходив в атаку. І Саламе задумає жахливий теракт. Алі планував викрасти літак, навантажити його вибухівкою й відправити до Ізраїлю під керуванням камікадзе. Машина мала впасти посеред Тель-Авіва і вбити сотні людей. Бен Ладен мав у кого вчитися. Недарма Червоний Принц був одним з кумирів цього монстра.
Червоний Принц
Ізраїльські спецпризначенці змогли ліквідувати Саламе лише 22 січня 1979 року. Червоного Принца разом з чотирма охоронцями вбили за допомогою автомобіля, начиненого 100 кілограмами вибухівки, яку активували, коли кортеж терориста наблизився до машини з сюрпризом. До речі, у результаті цього атентату загинули четверо випадкових перехожих та ще 18 отримали поранення. Вже згадувані нами історики “Моссаду” чомусь “забули” вказати про те, що операція пройшла не зовсім чисто. До речі, Саламе і тут довів, що він – справжній диявол. Він не помер одразу після вибуху. Червоний Принц ще близько 12 годин чіплявся за життя. Однак навіть найкращі лікарі Бейрута не змогли витягнути його з того світу. Довідавшись про смерть Саламе, Ясір Арафат зайшовся сльозами. Ходили чутки, що саме у Червоному Принці він бачив свого спадкоємця. На прощання з Саламе прийшли близько 20 000 палестинців на чолі з Арафатом.
Джамаль аль-Гаші, єдиний представник “Чорного вересня”, який брав безпосередню участь у мюнхенській різанині та до якого не дотягнулася ізраїльська спецслужба, жив у постійному страху та вічно курсував між Північною Африкою і Сирією (саме у цій країні навіть “Моссад” вкрай неохоче проводить спецоперації). У 1999 році Джамаль зрештою вийшов з укриття, однак його страх не вщух. Даючи інтерв’ю для оскароносної документалки “Один день у вересні”, Джамаль замаскувався, а його обличчя заблюрили. Ось що сказав терорист: “Я пишаюся тим, що зробив у Мюнхені. Тому що це суттєво допомогло палестинській справі. До тієї акції ніхто не мав уявлення про нашу боротьбу. А після Мюнхена про неї довідався весь світ”.
На думку більшості фахівців, теракт на Олімпіаді був ідеєю Абу Дауда. І він єдиний лідер “Чорного вересня”, що уникнув покарання. Хоча спроби усунути цього фанатика начебто були. Першого серпня 1981 року у Варшаві в нього випустили 5 куль. Однак Абу вижив. Дауд стверджував, що замах на його життя скоїв подвійний агент, завербований “Моссадом”, і ОВП згодом вивела того на чисту воду і стратила. Але жодних підтверджень цих слів немає. Чи можна вірити Дауду? Питання риторичне.
У 2006 році, невдовзі після виходу фільму Спілберга “Мюнхен”, Der Spiegel взяв інтерв’ю в Абу Дауда щодо тих трагічних подій. Він відповів: “Я ні про що не шкодую. Ви можете лише мріяти, щоб я вибачився”. Більше того, цей негідник гордився своєю участю в теракті, про що свідчить заголовок автобіографії злочинця “Від Єрусалима до Мюнхена”. Дауд помре 3 липня 2010 року у місті, в якому палестинські терористи могли почуватися у відносній безпеці, в Дамаску.
Під час операції “Гнів Божий” “Моссад” запровадив оригінальну традицію. За кілька годин до кожного вбивства сім’ї терористів мюнхенської трагедії отримували квіти з листівкою: “Нагадуємо, що ми не забуваємо та не пробачаємо”.