У 1969-му Сальвадор та Гондурас 100 годин шматував збройний конфлікт, який забрав 5 тисяч життів. А розпочався він із надмірних пристрастей на футбольному полі.
Попри те, що приводом до війни стали футбольні матчі, причини конфлікту, звісно, були значно глибшими.
Джерело – https://sport24.ua
У 1960-х уряд США активно формував Центральноамериканський Спільний Ринок. Тобто зону вільної торгівлі, яка включала Коста-Рику, Нікарагуа, Гватемалу, Сальвадор і Гондурас. Цим п’ятьом країнам Штати надавали привілейовані торгові умови. А натомість американські корпорації отримували великі земельні ділянки для обробітку і дешеву робочу силу. Водночас названим країнам давали хорошу нагоду значно покращити рівень розвитку сільського господарства.
Сальвадорська селянка, фото 1960-х років / Susan Meiselas / Magnum Photos
Втім, американські інвестори воліли створювати плантації там, де вже був певний рівень технологічного розвитку. У цьому аспекті Сальвадор перебував на першому місці, а Гондурас плентався у хвості. Тож Сальвадор отримав значно більші інвестиції та переживав велике економічне піднесення. Як наслідок – зростання рівня життя, розвиток медицини, зниження смертності і демографічний вибух. Ці фактори в сукупності швидко перетворили Сальвадор на найбільш заселену країну в Центральній Америці після Мексики. Перенаселення спричинило масове безробіття. Натомість у сусідньому Гондурасі було ще чимало необроблених земель.
Гондурас перевищував площу Сальвадору у 5 разів і мав населення лише 2,6 млн людей на противагу 3,7 мільйонам, які мешкали в сусідній країні.
Відтак уряд Сальвадору, боячись протестів зубожілих селян, звернувся до Гондурасу і у 1967-му країни підписали двосторонню конвенцію про імміграцію. Після цього тисячі сальвадорців кинулися перетинати кордон (і легально, і незаконно), обробляти ще незайняті землі та зводити цілі поселення.
Мешканцям Гондурасу це дуже швидко набридло. З кінця 1967 року країною прокотилася хвиля протестів з вимогою підвищення зарплат, аграрної реформи, захисту прав гондураських селян. У зниженні рівня життя звинувачували “сальвадорську експансію”.
Врешті у 1969-му уряд Гондурасу ухвалив радикальне рішення: конфіскувати землі тих сальвадорців, які емігрували незаконно, та роздати їх соціально незахищеним верствам своїх громадян. А іноземців репатріювати без майнових прав. Водночас сальвадорців, які переїхали законно, реформа не мала торкатися. Втім, дипломатичні відносини між сусідами загострилися вкрай, у Сальвадорі стартувала потужна інформаційна кампанія проти Гондурасу. На тлі цього відновилися старі суперечки щодо сухопутних і морських кордонів. Зокрема, щодо кількох островів у затоці Фонсека.
Суперечності закипали до максимуму і мали колись вибухнути. Трапилося це у червні 1969-го під час відбору на чемпіонат світу-1970. Сальвадор і Гондурас вийшли з груп і у плей-офф боролися за путівку у фінальний раунд Мундіалю. Перший матч 6 червня у Тегусігальпі (Гондурас) завершився мінімальною перемогою господарів (1:0). Єдиний гол драматично забили вже у компенсований час.
Вісімнадцятирічна вболівальниця Сальвадору Амелія Боланьйос не змогла стерпіти поразки. Дівчина потягнулася у шухляду, де лежав батьківський пістолет, і випустила кулю в серце. Наступного ранку провідна сальвадорська газета “Ель Насьйональ” помістила новину про трагедію на першу шпальту. І дала гучний заголовок “Вона не витримала ганьби своєї країни”.
В останню дорогу Боланьйос проводжали всією країною. На похорон прибув навіть президент та члени кабінету міністрів. Люди несли портрети Амелії та пошматовані прапори ненависного їм Гондурасу. Усі вбачали символізм у цій трагедії. Сальвадор прагнув помсти. Звісно, не лише через поразку на футбольному полі.
Перед наступним поєдинком сальвадорські фани влаштували пекельний прийом збірній Гондурасу. “Цей прийом був схожий на той, який влаштовували людям леви у римському Колізеї. Мовляв, ми дуже раді, що ви тут, і скоро ви дізнаєтеся, чому”, – писав очевидець тих подій, американський економіст Лоренцо ді Белвел.
Під вікнами готелю, де поселилися гравці ворожої команди, всю ніч палили фаєри, щоб не дати їм виспатися. У хід також летіла брудна лайка і каміння у вікна.
У день матчу, 15 червня, збірна Гондурасу була змушена добиратися до стадіону на бронетехніці з міркувань безпеки. Гості розгромно поступилася сальвадорцям – 0:3. “Якби ми не програли, то живими не залишилися б”, – казав згодом тренер збірної Гондурасу Маріо Ґріффін.
Відтак, щоб визначити володаря путівки на чемпіонат світу, треба було провести третій матч. За тогочасним регламентом рахунок попередніх зустрічей не мав значення. Команди здобули по одній перемозі, отже слід зіграти третій поєдинок.
Збірна Сальвадору, 1969 рік, PA
Після матчу у Сальвадорі на вулицях обох країн спалахнули масові сутички. Були загиблі.
Вирішальний поєдинок вирішили проводити на нейтральній території – у Мехіко. Але конфлікту це ніяк не послабило. 27 червня Сальвадор переміг з рахунком 3:2 у компенсований час. Того ж дня країни розірвали дипломатичні відносини. А 14 липня о 5:50 офіційно оголосили про початок війни.
Одинадцять сальвадорських гвинтових літаків часів Другої світової і п’ять двомоторних бомбардувальників завдали удару по аеропорту в Тегусігальпі. Однак атака мала радше психологічне значення, бо не завдала значної шкоди об’єкту. У відповідь гондурасці перекинули через кордон п’ять піхотних батальйонів і дев’ять рот Національної гвардії. Вони теж використовували американські літаки часів Другої світової. Авіація, яку мали у розпорядженні обидві країни, була настільки застарілою, що бомби іноді доводилося скидати вручну з ілюмінаторів.
До вечора 15 липня сальвадорці просунулися на 8 кілометрів вглиб Гондурасу, захопили столиці двох департаментів і навіть встигли призначити там своїх губернаторів.
Сальвадорські війська майорять прапором своєї країни над окупованими казармами Нуева-Окотепеке в перший день вторгнення / Фото EDH
Наступного дня гондурасці контратакували ворога – цей бій став найкривавішим у ході Футбольної війни, яка тривала 104 години. Тож часом її ще називають Стогодинною. У ході конфлікту загинуло 5 тисяч людей, 10 тисяч отримали поранення.
США виступили з дипломатичною місією та змогли примирити дві сторони. Вісімнадцятого липня о 10-й вечора набула чинності угода про припинення вогню. До слова, першими на примирення пішли гондурасці. А президент Сальвадору Ернандес Санчес заявляв, що виведе війська лише тоді, коли його землякам гарантують безпеку на території сусіда. “Як так вийшло, що людина цілком безпечно може ходити по Місяцю, а в сусідньому Гондурасі це – неможливо?”, – заявляв він. Річ у тім, що 16 липня з мису Кеннеді якраз стартувала місія Аполлон-11.
Тріумфальний вступ до Сан-Сальвадору сальвадорських військ, які повернулися з Гондурасу/ Фото EDH
Сальвадорський генерал Хосе Альберто Медрано верхи на мулі в горах Гондурасу / Фото EDH
Сальвадорські солдати в Гондурасі / Фото EDH
Футболіст збірної Гондурасу Марко Авато Мідоса резюмував трагічні події так: “Ми все проаналізували і зрозуміли. Думаю, що політики та військові просто скористалися ситуацією. Це ганьба”.
Але спорт – це завжди політика. Неважливо, яка країна чи століття за вікном.