Олімпійська чемпіонка, багаторазова переможниця чемпіонатів світу та Європи з фехтування на шаблях Ольга Харлан плакала і три дні не могла повірити, що вона з подругами по збірній здобула олімпійську ліцензію в Париж-2024. Адже сезон дівчата починали на 19 місці в рейтингу, а в рідній країні йде війна і кожен день гинуть люди, що сильно вибиває із колії.
Після відбору на ОІ-2024 Харлан приїхала до Києва і виграла національний чемпіонат, після чого планує відвідати батьків, які залишаються у рідному Миколаєві.
У розмові з OBOZ.UA Ольга згадала мить, коли дізналася, що вона з командою змогла відібратися на Олімпіаду, розповіла про власну боротьбу за життя та ставлення до росіян на Іграх у Франції.
– Скандал на чемпіонаті світу минулого року, коли після перемоги ви не потиснули руку росіянці, несправедливо отримали дискваліфікацію, але потім довели свою правоту, вплинув на подальше ставлення до вас, до української команди і на відбір до Олімпійських ігор-2024?
– Особисто нам це дало якийсь поштовх, мовляв, що ми це можемо зробити. Адже в команді ми посіли четверте місце на чемпіонаті світу. Це для нас був колосальний результат, ми дуже на нього чекали. Взяли важливі очки, які нам були потрібні для кваліфікації на Олімпійські ігри. І тоді ми зрозуміли, що у Париж можливо відібратися саме командою.
Сказати, що якесь ставлення до нас інше стало після Мілана, – ні. Але, думаю, що наші суперники, судді та й усі почали розуміти: українська команда так просто не здається. Нас не задавити і нічого з нами не зробити. Ми дійсно дуже сильний народ і в нас сильне фехтування.
Стало краще і в тому плані, що росіяни більше не приїжджають у нашому виді зброї.
– Я так розумію, що історія з вами їх чогось та й навчила.
– Я вважаю, що таких людей не можна нічого навчити. Якщо чесно, я взагалі не хочу про це думати. Я їх не бачу, вони з нами не змагаються. І це добре.
– Ви сказали, що четверте місце на чемпіонаті світі стало для збірної поштовхом. А коли зрозуміли, що все буде добре і ви візьмете ту командну ліцензію?
– Ми не знали до останнього. Коли вже кваліфікувалися достроково, ще до закінчення відбору, це були Афіни. Там ми стали другими. А попереду в нас ще були одні змагання в Сант-Ніклас. І коли ми виграли поєдинок за вхід до фіналу, тільки тоді нам тренер розповів, що ми кваліфікувалися. На що я сказала, що не вірю. Взагалі не вірю. Він такий: “Так, ми кваліфікувалися, і неважливо, який буде результат на наступних змаганнях”.
Тоді я почала плакати, впала на коліна. Тому що я реально не повірила, що ми це зробили, бо були дуже важкі моменти і в плані фехтування, і через новини з дому, адже це вибиває дуже сильно. І якщо зазирнути назад, то ми проходимо дуже важкий, але крутий шлях, враховуючи те, що починали сезон з 19 місця в рейтингу.
А після нагородження я просто так сіла собі з кепкою… Тоді ще був обстріл Одеси – чи саме в той день, чи за день до цього. А у нас Олена Кравацька з Одеси, і її син був там. Такі моменти ми всі переживаємо разом, і нам треба опанувати свої емоції і якось ще й фехтувати.
Тому під кінець, коли все вже було зроблено, стався оцей виплеск накопичених емоцій, і я сіла й плакала. Я не вірила, що з тим, що відбувається у нашій країні, скільки людей гине, ми ще робимо такі речі. Це дуже багато каже про нас як про особистостей.
Взагалі на початку змагань в Афінах тренери не сказали нам, що якщо ми будемо у фіналі, то ми вже точно проходимо на Олімпіаду. І це була дуже класна ідея, оскільки ми б відчували тиск і було б дуже важко. Але після цього я ще три дні не вірила, що ми вибороли цю ліцензію. Запитую, може, вони неправильно порахували?
– Коли дізнались, що все-таки кваліфікувались на Олімпіаду, відчули полегшення, відлягло?
– Я не можу сказати, що камінь впав з плеч, адже зараз ми зробили те, що повинні були зробити. А тепер йде підготовка саме до Парижа, у нас нова мета – це Олімпіада і олімпійська медаль. А там ще й особисте змагання… Тиск? Це вже мої п’яті Ігри, і на кожних від мене щось чекають. Я все розумію і це нормально, адже це невід’ємна частина того, що я роблю, і дуже класна підтримка. І зараз вона інша, ніж була перед Токіо та іншими Олімпіадами.
– Можна сказати, що цей сезон став для вас певним перезавантаженням? Бо після “пустої” Олімпіади в Токіо вам було важко, виникали різні думки, навіть завершити кар’єру. Потім почалась повномасштабна війна. І ось у цьому сезоні ви знову з нагородами і в особистих змаганнях, і в командах. Відчуваєте, що пройшли якийсь певний критичний етап?
– Ні. Я вважаю, що зараз взагалі всі спортсмени і люди України вже третій рік проходять якийсь етап. Тому ми, спортсмени, не є винятком, ми також люди і громадяни своєї країни. Я можу сказати, що ці два роки дуже важкі, але водночас ці два роки показують нашу силу. Наскільки ми стійкі, і наскільки ми хочемо жити, і ми боремося за життя.
Тому можу сказати, що в спорті от у такий спосіб ми боремося за життя – бути на п’єдесталах, бути на міжнародних аренах, розповідати про Україну і нагадувати всім, що відбувається у нашій країні.
– Збірної РФ не буде на Олімпіаді-2024 в Парижі, але чи немає у вас відчуття, що спокійно виступити у Франції українцям, зокрема вам, росіяни не дадуть? Що вони ще готують якийсь підступ?
– Ні, у мене немає такого відчуття. Я бачу, що їх навіть не буде на відкритті, і це вже добре. Я, звісно, вважаю, що їх взагалі там не повинно бути. Вони для мене не існують. І сам факт, що вони поїдуть, буде погано впливати, але все буде добре.
– Як часто вдається бувати дома, у Миколаєві?
– От поїду наступного тижня на кілька днів. А до цього була в грудні. І для мене це дуже важливо. Незважаючи на те, скільки днів я проводжу в Україні, я все одно їду до Миколаєва – мені це дуже потрібно. Найімовірніше, до Олімпіади ми більше не будемо приїжджати до України, і перед Парижем я побачу рідних востаннє.
– Пам’ятаєте свій перший візит до Миколаєва після початку повномасштабного вторгнення РФ?
– Так, це був січень 2023-го року. Важко. Звісно, важко бачити місто, яке було сонячним, живим і геть іншим, ніж зараз. Не все, звісно, розбомблене, але є місця, які постраждали дуже сильно через обстріли. І вони так і стоять, нагадуючи про те, що відбувається, нагадуючи, що сусід нас просто вбиває. Тому, так, це було дуже важко. Але зараз вже люди повертаються в Миколаїв. У мене там батьки, вони не виїжджали.
– Доводилось розмовляти з нашим титулованим стрибуном у воду Олексієм Середою, і він розповідав, що окупанти якось поцілили у їхній будинок, і татові доводилось ремонтувати дах.
– Він просто живе в такому районі – називається Жовтневий, і ось туди прилітає, оскільки це ближче до Херсона. А мої батьки, на щастя, живуть з боку Києва. І в такій ситуації ти все ж таки бачиш щось добре.
– Я розумію, що ми зараз не можемо нічого загадувати, навіть не знаємо, що буде завтра. Але, можливо, думали, що буде на Олімпіаді?
– Зараз ще не думаю про це і навіть не знаю, коли ми там фехтуємо. У мене ще три змагання. Важливі змагання. А там вже буду думати.
