Гонорари, виступи за кордоном і ризики: інтерв’ю з українським боксером Арамом Фаніяном

Кожен шлях до вершини сповнений труднощів, перемог і поразок. Але що насправді стоїть за блиском чемпіонських титулів? Що мотивує спортсменів продовжувати боротьбу, незважаючи на всі виклики?

«Вечірній Київ» заглянув за лаштунки професійного боксу та поспілкувався з одним з талановитих українських боксерів — 27-річним Арамом Фаніяном (24−2, 6 КО) з Броварів. Він вперше прийшов до боксу в 11 років і з того часу зумів досягти значних успіхів у першій напівсередній вазі. 

Про реалії українського боксу, підтримку держави та особисті переживання і плани на майбутнє — далі.

ПРО СТАРТ БОКСЕРСЬКОЇ КАР’ЄРИ

— Коли ти вперше зацікавився боксом? Чи пам’ятаєш той момент?

— Так. Мій брат (Ігор Фаніян, нині засновник промоутерської компанії Spartabox Faniian Promotions, яка опікується Арамом — ред.) займався боксом і якось запросив мене поїхати з його командою на тренувальні збори, на море. Я поїхав просто відпочити, а у результаті сам зацікавився боксом.

Крім того, у мене тато майстер спорту СРСР з боксу, брат — боксер. Не дивно, що мене також потягнуло у цю сферу.

— Тема спорту активно «популяризувалася» у твоїй сім`ї. Тебе з дитинства привчали до спорту?

Скажу так: ніхто мене за вухо на ринг не тягнув. Я сам зацікавився, сам поставив собі мету.

Коли мені було 11 років, я став підопічним Володимира Богатиренка. В нього я тренувався до 15 років.

— Скільки часу ти тоді приділяв боксу?

— Кожен день. Найважче було добиратися з Броварів у Київ. Півтори години на маршрутці та метро — це вимагало значних зусиль. Після школи я відразу біг додому, схоплював сумку і на тренування. Важко було прокидатися рано і відбути двогодинне тренування. Але якщо ти повністю не віддаєшся справі, то нічого й не вийде.

— Пам’ятаєш свій перший виступ?

— Звісно. Так, це було у місті Білогородка. Мені було 12 років, вага — 41 чи 42 кілограми. Я погано відбоксував перший раунд, мені розбили ніс. Але далі я взяв себе в руки, добре продовжив і виграв бій.

— Знаю, до профі-рингу ти прийшов через Броварське училище фізичної культури. Це легендарне місце, де свій шлях починали і брати Клички, і багато інших легенд нашого спорту і боксу. Важко було туди потрапити?

— Та ні. Важко не було, бо на той момент я вже був КМС. Я там провчився півтора року. Це по суті була як звичайна школа, в якій велику увагу приділяли спорту.

— Що ти можеш сказати про своє училище? Що воно тобі дало і який рівень підготовки забезпечило?

— Там були дуже сильні боксери, з якими я боксував, і відповідно, покращував свій рівень. Це і Влад Баранов, і Ярик Самофанов, і багато інших талановитих боксерів. Я тренувався і зростав разом з ними. Часто після тренувань я повертався додому з головним болем від тренувань і отриманих ударів. Але я продовжував займатися та вдосконалюватися як спортсмен.

— Я знаю, що ти тренувався з Віктором Постолом (український професійний боксер. Колишній чемпіон світу в першій напівсередній вазі за версією WBC (2015—2016) — ред).

— О, так, Віктор — це не тільки мій друг, а й мій партнер по рингу. Ми завжди підтримуємо один одного.

Ми познайомилися, коли я ще не займався боксом. Він приїжджав з Димерки до нас додому, в Бровари. Виходив мій брат, ми сідали в одну машину, скидалися на 50 гривень, щоб купити 10 літрів бензину і їхали на Борщагівку в боксерський зал. Ну і я разом з ними.

Це випадкове знайомство привело до довгих годин тренувань разом.

— З ким ще з боксерів ти зараз тісно спілкуєшся?

— Артем Далакян, Карен Чухаджян… і багато інших. З борцями багато спілкуюся. Ми всі як одна сім’я.

— Зараз у тебе є сформована команда. Зокрема, тобою опікується промоутерська компанія Spartabox Faniian Promotions, яку заснував і очолив твій брат Ігор. Скільки вже часу ти працюєш у такому форматі?

 

— Я вважаю, що команда у мене була завжди, тому що Ігор був з самого старту моєї кар’єри. Але, скажімо, офіційно команда сформувалася, мабуть, під час мого поєдинку з Юрієм Вишняковим (український професійний боксер (9-1,6 КO) — ред.) у 2020-му році.

 

 

— Скільки зараз людей у твоїй команді?

— Всього у мене в команді 8 людей. Це і масажист, і менеджер, і ще багато людей, які займаються мною: шукають суперників або бої, привозять форму, вітаміни. Я лише тренуюся, а все інше роблять для мене вони.

ПРО РЕАЛІЇ УКРАЇНСЬКОГО БОКСУ

— Араме, хочу поговорити про розвиток боксу в Україні. Як ти оцінюєш підтримку спортсменів з боку держави? Чого тобі не вистачає?

— Чесно, глобально ніяк не підтримують. Символічно щось є, але цього недостатньо. Професійні спортсмени віддають своє життя спорту без перебільшень. Я думаю, ви знаєте, що ресурс здоров’я у нас навіть менше, ніж у звичайних людей, які не залучені у професійний спорт. Особливо, якщо говорити про бойові мистецтва.

У професійному боксі ми живемо коштом спонсорів.

– Ти багато подорожуєш. В інших країнах схожа ситуація з державною підтримкою?

— Все дуже відносно. Наприклад, якщо говорити про Грузію, то за олімпійську медаль в Токіо давали щось більше, ніж 300 тисяч доларів (320 тисяч доларів за «золото» — ред.). В Україні у 2-3 рази менше (135 тисяч доларів за «золото» — ред.).

*Прим. Рекордсменами за виплатами можна назвати Сінгапур, де за «золото» свого спортсмена готові віддати 1 мільйон доларів, та Індонезію і Філіппіни, де за перемогу на Олімпіаді виплачують 745 та 600 тисяч доларів відповідно.

А, наприклад, Велика Британія, Швеція, Норвегія та Хорватія взагалі нічого не платять спортсменам, оскільки спортивні федерації цих країн не наскільки багаті.

— Чи можеш порівняти, як розвивався бокс у Києві 15-20 років тому, і яким він став зараз. Питаю це тому, що приблизно ті часи подарували Україні видатних спортсменів, які стали світовими легендами.

— 15 років тому було набагато більше спонсорів. Мабуть, після війни ситуація почала кардинально змінюватися. Спонсори поступово пішли, з’явилися інші пріоритети.

— Як за кордоном підтримують українських боксерів?

— Коли викликають на бої, повністю фінансують поїздку, харчування, проживання. Україна так само робить, коли запрошує іноземного боксера, коштом спонсорів.

— Який найбільший гонорар у боксерів в Україні та світі?

— В Україні найбільший гонорар, мабуть, в Усика. Наприклад, за бій з Тайсоном Ф’юрі він отримав приблизно 34 мільйонів доларів, це рекордна сума для України. У світі — це Флойд Мейвезер, його гонорари могли сягати 200 мільйонів доларів.

— Який гонорар у тебе, якщо не секрет?

— Конкретну суму не називатиму, але за один бій змінив одну BMW на іншу, кращу (посміхається).

— Скільки боїв у тебе за рік?

— Максимум два бої, тому що важко підготуватися і відновитися.

— Як українським боксерам вийти на великі гонорари?

— Важлива команда — менеджер, тренер. У нас багато хто намагається заробити на боксерах, нехтуючи їхнім здоров’ям і кар’єрою.

— Можливо, є приклади?

— Так, є такі приклади серед моїх товаришів. Їх «кидали під танк» заради швидких грошей, кажучи, що поразки не важливі. Потрібно правильно вести спортсмена.

Спортсмену я б порадив наполегливо працювати і в першу чергу цінувати себе. Тому що все обертається навколо спортсмена. Якщо не буде його, то жоден з членів команди нічого не заробить, це боксерам треба розуміти.

ПРО ДИСЦИПЛІНУ І ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ

— У січні ти став зіркою вечора боксу у Палаці спорту від Spartabox Faniian Promotions і виборов титул WBF в бою з мексиканцем. Чи важко було іноземця в Україну привезти?

 

— Так, складно. Хотіли француза. Французи погодилися, але президент Ліги профі-боксу Франції сказав ні.

 — А чому?

– Війна у країні, небезпечно.

— На які умови вам удалося іноземця сюди запросити?

 — Ну, хто зараз до нас приїжджає? Здебільшого це мексиканці, молдавани, грузини. Ті, хто безстрашний, мабуть. Вони мають можливість побитися. Якби він виграв, то він би забрав пояс і став би чемпіоном світу у WBF. Крім того, боксери отримують гонорар.

— Що дають спортсменам такі вечори боксу. Наскільки вони важливі зараз?

— Вони не стоять на місці, розвиваються, підіймаються в рейтингах, роблять свою кар’єру. Такі вечори важливо проводити навіть так для глядачів, а як для боксерів. Ми віддаємо спорту усе своє життя. Коли немає регулярних боїв, спортсмен просто поступово втрачає свої навички, «застоюється».

— Розкажи трохи про свій режим тренувань. Як ти готовишся до бою?

 — Три місяці у мене йде на підготовку. З них приблизно півтора місяця — фізична підготовка, а решта півтора місяця — спаринги та лапи (боксерські лапи — це тренажери для боксерів для відпрацювання ударів — ред.), боксерська робота. Скидаю вагу — 9 кілограмів за місяць. За місяць я не їм взагалі мучного та солодкого. Лягаю спати об 23, прокидаюся о 8.

— Скільки годин на день у тебе триває тренування, коли ти готовишся до бою?

— Вранці півтори години і ще дві години ввечері.

— Які тренування ти найбільше любиш?

— Лазню. Це також тренування (посміхається). Я завжди кажу, що на тренуванні ти можеш ти не бути, але у лазні — зобов`язаний (посміхається). Серед іншого — люблю на лапах працювати.

 

 

 

— Що не любиш?

— Не люблю найбільше, мабуть, забіг на 800 метрів. Потрібно за 3 хвилини пробігти 800 метрів і так 10 разів.

— Усі говорять про важливість дисципліни. Вона в тебе завжди була?

 — Ні.

— Коли вона в тебе сформувалася.

 — Я думаю, після 20 років. Раніше я міг заснути о 2-й годині ночі, а о 7-й ранку приїхати на тренування, не було режиму. Якби я повернув час назад, то я б так не робив.

 — Як ти себе привчив до дисципліни?

 — Я ніяк. Я просто якийсь день зрозумів. Я або цим займаюся і роблю все для того, щоб стати чемпіоном світу здебільшого у вазі, або я кидаю це та йду працювати.

— Чи вплинула відсутність дисципліни на твою кар’єру?

— Так, я програв перший бій з мексиканцем (бій з Рене Теллес Гіроном у 2018 році за титул WBC Youth Silver Super Light — ред.). Я не тренував дисципліну, я недооцінив суперника, мої думки були зайняті якимись життєвими проблемами, ситуаціями. І ось тобі результат.

— Після цього бою у тебе змінилося мислення?

— Так. По-перше, я зрозумів, що якщо ти взявся за якусь справу, то або викладайся на 100%, або не займайся цим взагалі. У професійному спорті можна тільки так. По-друге, потрібно намагатися менше вантажити себе сторонніми думками. Усі проблеми здебільшого у нас в голові. Як там кажуть: не можеш змінити ситуацію — зміни до неї ставлення.

— Яка в тебе спортивна ціль зараз?

— Стати чемпіоном світу в основній версії.

 — Що ти робиш, щоб її досягти?

 — Що я роблю? Встаю щоранку і їду у тренування

— Що ти можеш дати поради читачам для досягнення цілей своїх цілей: у спорті і в житті?

— Я б сказав, що алгоритми дій у спорті та житті дуже схожі. Потрібно просто йти вперед, з вірою у свої сили та цілі. Як кажуть, коли труднощі множаться, перемога чи результат вже близько. Тому варто не зупинятися, продовжувати працювати в усьому — у боксі, житті, бізнесі. В кожній перешкоді є сенс, і шлях до успіху прокладається саме через них.

Юлія ГОВАРД, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»