Сьогодні Юрію Мартинову виповнюється 59 років. Він був унікальним футболістом. Запрошення до збірної України 29-річний нападник Зірки отримав, коли його команда виступала в першій лізі. 25 березня 1995 року Мартинов навіть зіграв 45 хвилин першого тайму матчу з Хорватією і це стало його єдиним виступом за “синьо-жовтих”.
Джерело – ЧЕМПІОН
Після завершення ігрової кар’єри Юрій Петрович працював тренером, очолював херсонський Кристал, а напередодні повномасштабного вторгнення місцеву команду Херсон-АТО. В Херсоні і зустрів 24 лютого 2022 року. Пережив окупацію, а 17 травня 2023 року й удар балістичної російської ракети по власному будинку. Чемпіон розпитав 58-річного Мартинова, як він не загинув під час ракетного удару та що з його будинком зараз. І куди ж без футбольних історій — герой нашої розповіді пригадав, як свого часу він опинився в Польщі та в яку німецьку команду його запрошували на заміну Ігорю Беланову.
Приліт
– Пане Юрію, давайте пригадаємо дуже неприємну для вас історію з прильотом ракети. Як це трапилося?
– Під час прильоту я був у хаті. Минуло буквально 3 секунди, як підвівся з дивану. Хотів піти на кухню. Тільки повернув в коридор і… потрапив під ударну хвилю. Відлетів до батареї. Спочатку не зрозумів, що сталося. Адже не було ні сирени, ні жодних сповіщень. Не розуміємо, як цей приліт прийшов. Є припущення, що наше ППО збило цю ракету. Нам з дружиною відверто пощастило — майже весь свій бойовий заряд ракета випустила ще до того, яка потрапила в будинок. Але все одно шкоди наробила багато. У сусіда машина стояла в гаражі, так у неї кермо вирвало. Хоча гараж було закрито. Постраждали 17 будинків. Комусь шифер побило, комусь машину зачепило осколками. Також осколками поранило дівчину — в ногу. У мене була невеличка контузія від ударної хвилі — два-три дні після цього взагалі нічого робити не міг. Не було сил. Рвав. Друзі прийшли допомогти розібрати завали, так я не міг навіть нахилитися. За кілька тижнів тільки зрозумів, що сталося.
– Наскільки постраждав будинок?
– Дві кімнати були повністю зруйновані. Третя луснула “бумерангом”. На підлозі була дирка-лунка на 40 см глибини та в діаметрі півтора метра. Ракета пробила балку. Ні кола, ні дверей, ні стелі, ні стін. Це була одна з перших російських балістичних ракет, що прилетіли до Херсона після деокупації.
– Чи варто розраховувати у такому випадку на допомогу від держави?
– Приїжджали поліцейські, зафіксувала руйнування. Забрали два крила та болванку від ракети. Мали надію, що допоможуть будівельними матеріалами. Нам дійсно надали 20 рейок та дві плівки. Через 6 з половиною місяців після ракетного удару зрозуміли, що ніхто не прийде на допомогу. Комісію так і не побачили. Самі зробили, що змогли. Поставили два вікна, відремонтували стелю. Решту вікон забили фанерою. Фактично вже понад рік живемо в одній кімнаті. Ресурсів відновити наступні кімнати не маємо. Зараз в Херсоні важко знайти нормальну роботу. Стріляють і вдень, і вночі. Деякі знайомі загинули.
– Були якісь рекомендації від місцевої влади?
– Пропонували виїхати. Але куди ми поїдемо? Де я у свої 58 років та з інвалідністю знайду роботу? Також немає на кого залишити 75-річну маму дружини, у якої цукровий діабет.
Окупація
– Ігрову кар’єру ви завершили у 2000 році, після чого 22 роки відпрацювали тренером. Під час російської окупації Херсона не було пропозицій працювати на російський окупаційний режим?
– Були. Пропонували працювати тренером у Фрегаті (команда була створена окупаційним російським режимом на базі херсонського Кристалу, її очолював Сергій Шевченко — прим. М.Р.). Звісно, відмовився. Старався максимально дистанціюватися від цього. Якби гостро не потребував грошей, але на цей крок точно б не пішов. Сам би себе після цього б не зрозумів. Про отримання російського паспорта теж не могло бути і мови. Хоча в окупації було важко виживати — виникали проблеми з продуктами, водою та електрикою.
Не варто забувати, що до повномасштабної війни я тренував команду Херсон-АТО. Тож до мене теж могли прийти. А біля нас знаходиться Чорнобаївка. Багато хлопців з моєї команди служили там — в українському військовому підрозділі.
– Чув історію, що тоді на тренування команди ви приходили на милицях.
– Так, в той час футбольна громада допомогла мені зібрати на протез — поміняв правий тазостегновий суглоб. Фінансову підтримку отримав від Віктора Коваленка, Артема Федецького та обласної федерації за сприянням Олексія Кручера. 20 тисяч гривень надала місцева футзальна команда. Зірка теж брала участь, але в той час у неї самої були серйозні фінансові проблеми. Тільки протез коштував 79 тисяч гривень. Плюс операція та реабілітація. Для мене це стало приємною несподіванкою. Не вірив, що люді зберуть таку суму. 7 років ходив з цією проблемою.
– Як збираєтесь вирішувати ситуацію з будинком? Можливо варто організувати збір, як було 6 років тому з вашим протезом?
– Можливо. Не дуже приємно усвідомлювати, що в моєму житті продовжується час випробувань. Спочатку ставив протез, брав кредити на реабілітацію, з яких так і не виліз. Потім повномасштабна війна, окупація, проліт в будинок російської ракети…
З базару на тренування
– Щоб не закінчувати розмову на сумній ноті пригадаймо, як ви свого часу опинилися в польській Ватрі — такі історії зараз вже не почуєш.
– Так, коли в 1995 році опинився в таборі збірної України, парився з хлопцями в бані, розповідав її партнерам по національній команді. Вони дружньо сміялися. Літо 1991 року, розвал СРСР. Мені 26, виступаю за каховський Меліоратор. Футбольних гонорарів на життя не вистачає, тож старався десь підробляти. Отримав ваучер на поїздку в Польщу. Взяв товар — оптику, простирадла, алюмінієві каструлі. Продавав це на базарі у Познані. Адміністратор Меліоратора перед поїздкою до Польщі дав м’яч. Мовляв, продай, купиш щось моєму онукові. Після базару пішов на стадіон продавати м’яч. Там тренувалася якась місцева команда. Попросив дозволу потренуватися разом з ними. На той час мене запрошували в Таврію та Кривбас, тож був на ходу. Тренер погодився, вирішив мене перевірити. Дали м’яч, я прийняв, віддав. Потім в один дотик грали у квадрат. Я, хоча дві ночі не спав, виглядав, непогано.
– І цією місцевою командою виявилася Ватра, яка виступала в першій польській лізі?
– Так, але в Познані ще була Олімпія, яка грала в елітному дивізіоні. На тренуванні були присутні 20-30 місцевих фанів. Вони сказали, що з таким рівнем я можу грати за Олімпію. Незабаром вже провів тренування і з ними. Олімпія вирішила мене заявляти, попросили документи — зараз це трансфер називається. У мене його не було і гадки не мав, де його брати. Декілька ігор зіграв за їх дубль. Вже потім з’ясував, яким чином можна оформити документи. Майже сезон такі відіграв за Ватру. Але тягнуло додому.
Юрій Мартинов праворуч
– Також ви проходили перегляд в німецькому Айнтрахті з Брауншвейгу. Що там завадило підписати контракт?
– За Айнтрахт тоді виступав найкращий футболіст Європи-1986 Ігор Беланов, фіналіст Євро-1988 Віктор Пасулько з Закарпаття та олімпійський чемпіон Сергій Фокін, який народився в Киргизії. Мене німці бажали взяти на місце Беланова — Ігор мав намір йти з команди. В контрольних матчах виглядав непогано. Причому перевіряли мене серйозно — 10 хвилин міг віддавати передачі тільки вперед, потім 10 хвилин тільки назад. Пасулько мені перекладав всі тренерські настанови. Тренер Айнтрахта сказав, що все добре. Тому потім не тільки я, але й Пасулько з Фокіним дивувалися, чого зі мною не підписали контракт. Був ще один екзотичний варіант — запрошували в Китай. О 5 ранку телефонував агент з Пекіну. Приїжджав в Україну, стежив за мною на тренуваннях. Але тоді вже я не наважився на переїзд.
Максим Розенко, Чемпіон
P.S. Якщо виникло бажання допомогти Юрію Мартинову з відбудовою житла, фінансову допомогу можна перерахувати на його власну карту Приватбанку 5168 7451 1875 1350 (Мартинов Юрій Петрович). Якщо бажаєте допомогти з будівельними матеріалами або чимось іншим, це можна обговорити з Юрієм Мартиновим напряму, його контактний телефон 099 527 21 11