Інтерв’ю СПОРТ 24 з Андрієм Скваруком, зіркою буремних 90-х.
Протягом тривалого часу Андрій Скварук перебував у світовій еліті метальників молота. Тому одна срібна медаль чемпіонату світу-1997 блідо відображає статус і рівень українця. Йому постійно не вистачало якоїсь дещиці. Коли Скварук робив усе залежне від себе, у справу втручалися другорядні обставини. Як наслідок, замість двох медалей на Олімпіадах – тільки образливі четверте та десяте місця.
Зрештою, Андрій Богданович ставиться до своєї кар’єри по-філософськи. Хлопець із невеличкого села на Бродівщині, який тренувався в замерзлих стінах рівненського спорткомплексу – інші в його ситуації зупинилися б напівдорозі.
“Близькі застерігали – куди ти їдеш?”
– Пане Андрію, донедавна ви тренували у Кувейті. Коли повернулися додому?
– Там я працював у два етапи. Спочатку був відрізок довжиною у чотири роки, потім пауза на чотири роки і ще один період, що тривав шість років. Очолював у Кувейті тамтешню збірну з метання молота. Повернувся звідти півтора роки тому.
– Тобто вже після повномасштабного російського вторгнення?
– Звісно. Політика кувейтської федерації змінилася. Їхня ціль – замінити усіх тренерів-іноземців на своїх фахівців. І нехай вони будуть гіршої кваліфікації, але головне, щоб місцеві. Якби я дуже хотів, то залишився б там. Проте я не так вихований. Усі мої близькі застерігали, мовляв, куди ти їдеш. Я до цього ставлюся простіше – все станеться так, як написано там, зверху.
– І не шкодували про повернення?
– Жодного разу. Постійно жити у Катарі чи Бахрейні я ніколи не хотів. Адаптувався до реальності в Україні, все гаразд. Сумую лише за Перською затокою та її природою. Взагалі в Кувейті дуже спекотно. Я на власні очі бачив показник – 57 градусів за Цельсієм на термометрі. Це практично лазня посеред вулиці. А людям ще й доводиться тренуватися за таких умов. Я щасливий кожному прожитому дню вдома з сім’єю. Особливо, коли у мене немає відряджень.
– Після повернення в Україну ви не працювали за фахом?
– Зайнявся хатньою роботою – відремонтував усі крани, змастив усі завіси… Через два місяці після повернення мені пропонували стати одним з очільників збірної України з метання молота. На той час я мав інші плани. Якщо зараз такі пропозиції надійдуть – обдумуватиму.
“Риби мовчазні. Не вступають у діалог, не сперечаються”
– Наслідки професійної кар’єри метальників молота, ядра чи списа завжди відображаються на здоров’ї. Штовхальник ядра Олександр Багач скаржився на біль у колінах. Вас щось турбує?
– У мене є хобі – підводне полювання. Це навантаження без гравітації. Воно надає тонус і це чудово. Нечасто, але бачу своїх колег, знаю про їхні проблеми. І можу сказати, що почуваюся навіть краще, ніж задовільно.
– Плаваєте у басейні?
– Ні, жодних басейнів. Пірнаю увесь рік на відкритій воді, поки немає криги. Використовую кілька костюмів різної товщини.
– На яких саме водоймах?
– Я маю свої секретні місця. Наприклад, річка Горинь. На жаль, подекуди вода там непрозора, брудна. Люблю водосховище у Хрінниках неподалік Рівного. До великого вторгнення займався підводним полюванням у Нетішині на водосховищі. Словом, цікавих місць вистачає. Мені подобається в Україні, тут все своє, рідне.
– Вас приваблює підводний світ?
– Знаєте, чим приваблює? Риби мовчазні. Вони не вступають у діалог, не сперечаються, не обговорюють буденність. Це час для релаксу. Вдих, видих, затримка. І так три годинки щонайменше. Риба трапляється різна: карпи, соми… Я не ганяюся за трофеями. Якщо щось вполюю, то це чудово.
– Цікаві знахідки були?
– Ой, скільки я сіток браконьєрських бачу. Намагаюся їх самотужки порізати, у рибоохорону не телефоную. Це при тому, що у сусідній Словаччині ти заїжджаєш на квадроциклі в ліс і можеш до в’язниці потрапити, адже ти козульок лякаєш. У нас це так не працює.
“Що таке скарга українця проти американця у США?”
– Мабуть, для вас існують речі, які не дають спокою усе життя. Головне розчарування – це втрачена медаль на Олімпіаді-1996 в Атланті?
– У мене не було ілюзій. Так трапилося, що американцю допомогли на домашній Олімпіаді. Маю на увазі Ланса Діла, який обійшов правила і був допущений до фіналу. У підсумку він здобув срібло. Я подавав скаргу, але що таке скарга українця проти американця на Олімпіаді, яка відбувається у США?
– Її хоча б розглядали?
– Мені дуже допоміг Юрій Тамм, легендарний олімпійський медаліст з метання молота. “У тебе шанси – 50 на 50”, – казав він мені. На жаль, скаргу відхилили. Осад? Звичайно він залишається. Однак я не живу минулим і не скаржуся на свою кар’єру.
– Ви фінішували четвертим, зате бронзу здобув інший українець – Олександр Крикун.
– То був день Сашка. Розумієте? Таке трапляється, коли все вдається. Насправді ж в України просто мало бути дві медалі. І не так важливо, якого ґатунку.
– Ви втратили усе під час заключних спроб суперників?
– Американець Діл після третьої спроби зняв рукавичку, своє взуття і у сльозах покинув сектор із сумкою в руках. Він сам все розумів – для нього змагання мали закінчитися. І це було б справедливо. Що вдієш? Америка – для американців… Зрештою, я ту невдачу використав у якості мотивації та поштовху на майбутнє. Вже через рік здобув срібну медаль на чемпіонаті світу.
– Цього разу ви дали максимум в останній спробі. Як і ваш опонент.
– Німець Хайнц Вайс проводив найкращий сезон у кар’єрі. Йому цей показник доволі легко вдався і він здобув золото. Я ж мучився зі спиною. Для метальників будь-якого виду – ядра чи диска – такі речі є небажаними. До того ж я пережив серйозну травму коліна. Тому почувався щасливим навіть зі сріблом в кишені.
“Витирав бетонний сектор після дощу рушником чи курткою”
– Кваліфікацію на Олімпіаді в Сіднеї ви закінчили на другій сходинці. Але наступного дня все пішло шкереберть. Низьке для вас 10 місце – наслідок дощу?
– Це моя Ахіллесова п’ята. Фактично лише двоє метальників робили ставку на техніку, а не на силу: японець Кодзі Мурофусі та я. Коли виникали проблеми з покриттям метального сектору, наші результати могли провалюватися. У фіналі представників Австралії не було, тому організаторам Олімпіади було байдуже, як і хто метатиме. Як доказ моєї хорошої форми – перемога через три тижні у Катарі на фіналі Гран-прі з результатом 81,43 метри. Проте це не Олімпіада – було надто пізно.
– Це за умови, що у Катарі ви мали проблеми з очима?
– Я мешкав у номері з Романом Вірастюком, який мав інфекційне захворювання. Ми летіли через Сінгапур. Очевидно, він там щось підхопив. Лікар нас не розселив, оскільки не вбачав у цьому проблеми. У підсумку Роман швидко одужав, а я у фіналі Гран-прі бачив на одне око. Але все одно переміг.
– Близькі та знайомі одностайні у своїх спогадах про Романа Вірастюка.
– Ми були дуже близькими, дружили сім’ями. Зараз підтримуємо стосунки з Романовою дружиною – Ірою. Мені Романа дуже не вистачає.
Крикун, Вірастюк, Скварук (1996 рік)
– Коли ви закінчували зі спортом, Роман написав для вас вірша.
– Роман навіть видав збірник віршів. Він у мене лежить на поличці. Роман – людина, котра залишила по собі лише позитив і добро. Відкритий, позитивний, готовий прийти на допомогу – це все про Вірастюка.
– Повертаючись до драми Сіднея – кажуть, бетонний сектор для метання молота ви протирали власною курткою, щоб хоч якось зменшити наслідки дощу. Дійсно таке було?
– Не пригадую точно – рушником чи курткою. Але так, витирав, це правда. Відштовхнутися для мене завжди було дуже важливо. А коли слизька поверхня, ти цього не можеш якісно зробити. На жаль, я завершив змагання на десятому місці.
“Боротьба метальників – це наче бої гладіаторів”
– Кількість медалей у колекції не повністю відображає ваш рівень. Маєте пояснення, чому ви періодично зупинялися за крок від п’єдесталу?
– Знаєте, яке правило існувало у метальників перед поїздкою на змагання? Щоб завоювати медаль, для початку треба було виграти у Скварука. У моїй кар’єрі дійсно було багато четвертих-п’ятих місць. Не раз угорець Адріан Аннуш втручався, який грав не за правилами – перебігав дорогу і блокував місце на п’єдесталі.
– Як саме?
– Заряджався дуже сильним допінгом. Вони шукали варіанти, як обійти контроль. І деколи це їм вдавалося.
– Уже без вас, на Олімпіаді в Афінах 2004-го, Аннуша дискваліфікували.
– Не пригадую історію його дискваліфікацій. Проте він часто вигравав медалі, яких його згодом позбавляли. Наприклад, так було у Парижі 2003-го, коли Аннуш фінішував другим, а я знову четвертим. Боротьба метальників – це наче бої гладіаторів. Усі чесні та благородні, але один – не зовсім нормальний.
– З росіянами та білорусами спілкувалися?
– У мене були хороші стосунки з білорусом Ігорем Астапковичем, який вигравав срібло та бронзу Олімпіад. Інший білорус Іван Тихон теж був адекватним чоловіком. Зараз він очолює тамтешню федерацію. Ой, не знаю, як би я себе повів при зустрічі з ним. Хоча для мене у питанні війни все завжди однозначно.
– Зазвичай метальники у секторі видають шалену експресію. Це, напевно, єдине місце, де ви могли продемонструвати справжні емоції?
– Від природи я є спокійною людиною. Це Роман Вірастюк емоції назовні показував. Я ж все тримав у собі, я – флегма. З часом навчився підводити себе до змагань у піковому стані. Маю на увазі не лише фізично, а й емоційно. Ти мав бути на висоті не за чотири дні до старту, а саме у цей день. Надмірне бажання часто перешкоджає технічному виконанню. Це теж важлива деталь будь-якого виступу.
“Екзаменатори банально зарубали мене”
– Ви народилися у селі Шнирів на Бродівщині. Що пригадуєте про дитинство?
– Класичне сільське дитинство. Не газове опалення, а піч, не фаст-фуд, а здорова їжа. А ще постійна допомога батькам у господарстві. Зазвичай сільські діти активніші за балконних. Можливо, ті види спорту, які потребують фінансових затрат, недоступні дітям з села. Та в усьому іншому – сільські перетруть, виплюнуть і не помітять балконних.
– Що саме стало основною причиною вашого потрапляння у професійний спорт?
– Мені пощастило, що у 7-му класі я поїхав у табір “Артек”. Саме у Криму познайомився з хорошим фізруком. Він так поганяв нас протягом місяця, що додому я приїхав у чудовому функціональному стані. Якраз напередодні районних змагань з легкої атлетики. Там, на чемпіонаті Бродівського району, мене помітив тренер Львівського спортінтернату Євгеній Васильович Сюч. Він запропонував батькам віддати мене в інтернат. Проте була одна умова – мені треба було ще раз навчатися у 7-му класі.
– Батьки, очевидно, відмовили?
– Безумовно. “Він що, двійочник?” – не погодилися тато з мамою. Та через рік я таки потрапив у спортінтернат, а через два роки отримав звання КМС з метання молота.
– Паралельно ви намагалися вступити у медінститут.
– Це одне з перших великих розчарувань в контексті бачення чесного життя. Знаєте, ці уявлення: кожному за його знання, кожному за його здібності… Я зрозумів, що це так не працює.
– Вас начебто відсіяли на етапі написання твору?
– Мені ж його не показали і не вказали на помилки. Навіть маминій сестрі, яка викладала у львівській школі, не показали. Я переконаний, що написав його добре. Екзаменатори банально зарубали мене.
– Можливо, все сталося навіть краще – інакше не було б успішної спортивної кар’єри?
– Ніхто не знає, як би склалося, але, мабуть, так. Звернув увагу на те, як зникали з горизонту ті, хто спочатку вважався суперперспективним. Люди просто згоріли і розчинилися. Якби я вступив у медінститут, навчання, напевно, відволікало б мене від професійного спорту. Я поїхав у Рівне, вступив там в інститут водного господарства.
– Як спортсмен, ви відбулися саме у Рівному. З тренувальними умовами ситуація там була нормальною?
– Не сказав би. Навіть після потрапляння у збірну України мені доводилося взимку тренуватися у залі, де не було опалення. Мороз та іній вкривали стіни. Коли розповідав про це колегам з Німеччини, вони казали, що за таких умов не вижили б. Зрештою, плакатися – це не моє. Я мав кілька візитів до мера Рівного: “Андрію, потерпи, все зробимо”. На жаль, віз і нині там.
– На початку нашої розмови ви розповідали про захоплення підводним полюванням. Колись у вас було ще одне хобі – бджолярство.
– Зараз маю дві пастки у лісі, які чекають на рої. Якщо попадуться, то візьмуся знову. Люблю я цю справу.
