Ексклюзивне інтерв’ю Спорт 24 з призеркою Олімпіади в Парижі, борчинею вільного стилю Іриною Коляденко.
“Я не думаю: “Боже, я їй програла, значить, і зараз поступлюся”
– Коли у півфіналі вам випало зустрітися з киргизкою Айсулу Тиненбековою, якій на Олімпіаді в Токіо ви поступилися теж на цій стадії, у вас були неприємні флешбеки? Чи, навпаки, було більше азарту?
– Насправді я взагалі цього не брала до уваги. Я ж їй не тільки на Олімпіаді в Токіо програла, а три останні рази поступилася: на чемпіонаті світу за вихід у фінал, на рейтинговому турнірі. Але коли я виходжу, то не думаю: “Боже, я їй програла, значить, і зараз поступлюся”.
– Ви сказали, що у вас була домовленість із тренером про те, що ви відповідаєте за дві перші сутички, а він – за вихід у фінал. Що це означає?
– Я сама не розуміла, як це мало відбуватися. Але я сказала тренеру: “Ну все, я зробила те, про що ми домовлялися. Тепер ваш вихід”. І, бачите, справді все вдалося. Я не можу сказати, що він себе якось по-іншому вів, але я вийшла і доволі впевнено перемогла киргизку. Це все велика робота тренера. Значить, він все правильно зробив.
– Але якісь особливі слова були від нього перед фіналом?
– Особливих слів не було. Бо мені навпаки було потрібно те, що я роблю завжди.
– Напевно, якби наставник наголошував на особливості моменту, то це могло зіграти погану роль?
– Так. Знаєте, я днями побачила пост від колишньої спортсменки. Вона писала про те, що якщо ти новачок, мав шанс здобути олімпійську медаль, але програв, то нічого. Ти молодець. Зробив все можливе. Але якщо ти досвідчений спортсмен, і на тебе покладали надію, а ти її не виправдав, то на тебе несеться неймовірний хейт. Що ти не бився за медаль, не віддав усі сили.
“У ті хвилини я думала: “Чому так довго, і що вони там роблять?”
– У вашій фінальній сутичці була дуже довга пауза через те, що секундомір не працював. Мабуть, це було більш вигідно вашій суперниці, бо вона вела у рахунку. Як це вплинуло на вас? Про що думали у ті хвилини?
– У ті хвилини я думала: “Чому так довго, і що вони там роблять? Що у них не так?”. Це не дуже нормально. Адже це фінал Олімпійських ігор, і щось стається з табло на такий довгий період під час сутички. Мій настрій цей епізод точно збив. І я не змогла вже зібратися на те, щоб відігратися.
– Після фінальної сутички ви виглядали засмученою, але вже під час нагородження ваш настрій був значно кращим. Що за цей час встигли переосмислити?
– Першими емоціями були розпач і розчарування, безсилля, сльози. Я свої емоції не тримаю в собі. Не граю на публіку. Після фінальної сутички я виплакалася, трішки заспокоїли мене і повели до журналістів. А вони вже перебили цей мій стан. Бо море запитань – треба перемкнутися на це. Не бачила сенсу в тому, щоб виходити на п’єдестал і плакати. Побачили трішки, як я плачу – і досить!
А ще я подумала: “Чому у легкій атлетиці той, хто прибіг другим, теж сприймається як переможець? А у боротьбі, якщо ти другий, то ти програв”.
– Ще хочу повернутися до вашого тренера Володимира Яременка. Після Олімпіади в Токіо ви зворушили всю країну тим, що віддали йому свою квартиру в Ірпені, яку подарувало місто. Що ця людина означає у вашому житті?
– Він вже мені, мабуть, не як тренер, а людина з моєї сім’ї. Рідна людина. Працюю з ним більше 10 років. У нас склалися дуже теплі стосунки. Я йому дуже вдячна, що привів мене до такого рівня. Я не шкодую, що тоді віддала квартиру. Я б і зараз зробила так само!
“Квартиру в Ірпені відновили до передремонтного стану”
– Після вашого благородного вчинку вам надали ще одну квартиру. Але знаю, що під час російської окупації вона згоріла. У якому стані житло зараз? Чи можливо його відновити?
– Наразі її відновили до передремонтного стану. Тобто стіни і комунікації відновили, але більше всередині нічого немає. Треба робити ремонт.
– Ви зворушливо присвятили медаль ОІ Ірпеню. Хоч ви там не народилися, але місто стало для вас рідним?
– Так, бо я тут вже довше мешкаю, ніж у місті, де народилася. Ірпінь дійсно став для мене рідним, багато для мене означає. Люди, які тут живуть, багато мене підтримували упродовж всього шляху. Тож мені хотілося присвятити це срібло людям, які пережили дуже тяжкі часи!
– Повертаючись до Олімпіади, хочеться більше дізнатися про побут в олімпійському селищі. Багато спортсменів скаржилися на неякісну їжу, спеку, брак кондиціонерів. Що ви скажете з цього приводу?
– Я теж читала багато таких відгуків. Але щодо їдальні, наприклад, то їжа була смачною. Так, вона була одноманітною, але доволі апетитною. Її було багато і постійно. Ми приходили туди навіть о третій ночі, наприклад. Працювала цілодобово. Щодо кімнат, то справді було спекотно, але стояли вентилятори (кондиціонерів не було). Але потом теж не обливалися. Для мене особисто сильного дискомфорту не було. Можливо, через те, що я була дуже сконцентрована на змаганнях. Зосереджувалася на вазі, на тому, як правильно потренуватися, як себе краще підвести.
– До речі, про концентрацію. Ви дружите з Аліною Грушиною, але не їздили дивитися її сутичку, бо не любите розпилюватися на змаганнях. А чим себе займали в олімпійському селищі перед своїми виступами: книжки, фільми, музика тощо?
– Коли Аліна боролася, то я залишилася одна в селищі з наших. Спочатку прикинула вагу, чи можна мені снідати. Поснідала. Тоді вже Аліна почала боротися, я говорила зі своєю сестрою по відеозв’язку, а сестра мені коментувала, як вона бореться.
Поки інші повернулися, я встигла потренуватися, а потім сіла в парку слухати подкаст із психології.
– Французи розробили гарний дизайн медалі. Сподобався вам? І кажуть, вона дуже важка.
– Дійсно важка. Коли одягаю на шию, відчуваю, що вона тяжка. Коли ми були на вокзалі, Оля Харлан казала: “Мені так тяжко, але ні-ні-ні, я не жаліюся. Все добре” (Сміється). Класно, звісно, придумали, що помістили в медаль шматок Ейфелевої вежі.
– Як поверталися додому? З ким у компанії? Який був настрій?
– Поверталася з Жаном Беленюком, Парвізом Насібовим, Людою Лузан і Олею Харлан. Нас дуже багато людей зустрічало. Я навіть сказала своїм рідним, щоб вони не їхали. Я пробула на вокзалі ще чотири години після того, як приїхала: офіційна частина, інтерв’ю, фото, автографи.
– Як зараз хочете відпочити? Скільки собі часу дасте, щоб перевести подих?
– Наразі не виходить повноцінно відпочити, відключитися від усього. Бо потрібно з усіма поспілкуватися. Трохи пізніше, можливо, відімкну телефон і трохи відмежуюся від спілкування. Але щодо тренувань, то їх проводити потрібно. Просто буду проводити їх у підтримувальному режимі. Бо для організму це великий стрес, коли були великі навантаження, а потім все зникло. Це погано для серцево-судинної системи, суглобів, м’язів. На відновлення конкретних термінів собі не ставлю. Місця, два, рік – скільки мені потрібно, стільки і буду відновлюватися.
