Чемпіонка й мультимедалістка Паралімпійських ігор з легкої атлетики Оксана Ботурчук, за історією якої зняли фільм “Пульс”, у 2024 році поновила кар’єру після народження третьої дитини, щоб завадити росіянам перемагати й нести свою пропаганду на Паралімпіаді-2024 у Парижі. І після 2,5 років перерви, у свої 39, титулована атлетка стала срібною призеркою на 100-метрівці, де змагалися спортсменки з порушенням зору. Хоча представниця РФ намагалась її провокувати.
У розмові з OBOZ.UA володарка 12 медалей із пʼяти Паралімпійських ігор згадала, як народила третю дитину під час війни, чому наважилась повернутися на доріжку і як саме її намагалась зачепити російська бігунка, яку, на жаль, допустили до змагань у Франції.
– Не тільки в моєму виді, а й узагалі у паралімпійському спорті, на жаль, під тиском Росії було допущено команди. На жаль, наш президент федерації Валерій Сушкевич не зміг домогтися відсторонення цих атлетів і не мав доказів, що був вплив під час голосування, тому їх і було допущено.
І до того ж для наших українських спортсменів написали листа, в якому повідомляли правила поведінки з нашого боку щодо “нейтральних” атлетів. І ви розумієте, наскільки це впливало на наших паралімпійців під час виступу в Парижі.
Особисто я розуміла, що мої троє дітей і чоловік перебувають у Дніпрі, летять 80 ракет, а ми не можемо у негативній формі звертатися до “нейтральних” атлетів. Тому цей тиск був дуже великим, але, попри це, українці показали неймовірний результат.
Особисто я змагалася з росіянкою і дуже пишаюсь тим, що перемогла її у півфінальних забігах і не допустила до фіналу. У цій дисципліні я привезла з Парижа “бронзу” до України. І дуже цим пишаюсь. А вона – поїхала ні з чим. І ми усі розуміємо, куди б могли поїхати ці медалі та в яку країну-агресорку вони б потрапили.
Тому дуже важливо повідомляти світу, в яких умовах ми тренуємося, яких жертв зазнаємо у цій війні. У Дніпрі я проводила виставку “Янголи спорту”, яку започаткував Спортивний комітет, і казала: якби це керівництво, яке ухвалює рішення щодо допуску російських спортсменів, зачинити у кімнаті з нашими загиблими атлетами, думаю, у них були б зовсім інші вердикти.
І вони б зрозуміли ту ціну, коли безліч чорно-білих портретів найкращих спортсменів і тренерів усміхаються зі стін… І стоїть ось ця тиша, ти розумієш усю ціну. Наші спортсмени, тренери, наше суспільство це розуміє, але це має розуміти і світ.
– Чи змагалися ви ще десь після паризької Паралімпіади і чи не знаєте, чи змагалися десь після цього російські атлети?
– Ні, не змагалась, після Паралімпійських ігор у нас у легкій атлетиці вже цього року буде чемпіонат світу, який проходитиме в Індії. І вважаю, що вони братимуть там участь. Але поки я не відстежувала, чи змагаються вони. Думаю, що готуються до зимових Паралімпійських ігор 2026 року. Вони намагаються проникнути у відбіркові змагання.
Але я припускаю, що Валерій Михайлович Сушкевич буде зараз знову порушувати це питання і вимагати відсторонення російських атлетів хоча б від зимової Паралімпіади. І я б хотіла, щоб це стосувалося не тільки паралімпійців, а взагалі всіх видів спорту. Тому що коли ми сидимо у бомбосховищах, коли особисто по моєму місту запускають ракети, то я не можу гідно тренуватися, а вони готуються в нормальних умовах. Це просто не чесно.
– Як узагалі надумали повернутися на доріжку після перерви та народження третьої дитини? Чому вирішили, що Париж-2024 має бути у вашому житті? Адже ви вже й до того часу здобули чимало титулів. А тут треба було залишити дітей і країну, яка перебуває під постійними обстрілами.
– Так, насправді це було дуже важко. Спочатку я завагітніла третьою дитиною, народила під час війни. Я думала тоді, що спорт не на часі, кому він узагалі потрібен? Але я дізналась, що розглядають допуск росіян на Паралімпіаду, та усвідомлювала, що у мене в класі є росіянка, яка хотіла перемогти у мене ще в Токіо-2020. Вона навіть озвучувала це мені, мовляв, не залишай спорт, поки я у тебе не виграю.
Чотири роки тому в нас із нею відбувся діалог, коли ми їхали на фінальний забіг на 200 метрів у Токіо. І вона почула, як я кажу своєму гайду (хлопцю, з яким я біжу), що планую завершувати кар’єру через травми, вік тощо. І вона звернулася до мене: “Оксано, ти не закінчуй спорт, поки я в тебе не виграю”. Я відповіла: “Ну, в тебе, мабуть, останній шанс зараз у фіналі на 200 метрів, тому що я планую завершувати”.
Ми тоді пробігли фінал, я у неї виграла, взявши “срібло”, а вона – “бронзу”. І я розуміла, що вона готувалася усі ці роки і, якщо їх допустять до Парижа-2024, вона має усі шанси взяти медаль. І це мій фронт. Я зрозуміла, що спорт це все ж таки на часі, і якщо я можу захистити наш прапор там, у Франції…
Так, це був ризик, бо у мене був лише один рік на підготовку. І розуміла: якщо нас зведе доля, і я її не переможу, мені буде дуже важко це пережити, це буде програш.
У Парижі доля звела нас у півфіналі і, сидячи перед виходом на старт, вона до мене звернулась і запитала: “Можна я тебе привітаю після забігу?” А нас попереджали, що будуть провокації, типу вони не розуміють, що відбувається і яке лихо вони роблять.
І максимально підбираючи слова, щоб мене не дискваліфікували, я сказала, що мені з нею навіть під одним дахом перебувати противно. А не те щоб вона мене торкалась чи якось зверталась. Ми просто взагалі намагалися їх не помічати, нам так порадило керівництво. На що росіянка мені відповіла: “Вітаю з народженням третього сина”.
У цю мить мені, як і всім матерям нашої країни, стало дуже боляче, бо мій маленький син ще жодного дня не жив під спокійним, мирним небом. Уся вагітність і його народження пройшли під обстрілами. Він не знає, що таке вільна Україна, але знає, що таке ракети й вибухи.
Мені стало дуже боляче, але я собі сказала: “Усе на доріжці”. Ось там виплеснеш усю цю лють – за Дніпро, за загиблих дітей, за загиблих спортсменів, за безсонні ночі, за те, що моєму синові було тільки 5 днів – і стався перший масований ракетний удар. Я пробігла, виграла у неї – і це була така моя особиста перемога. І, думаю, перемога для України”.
