Ексклюзивне інтерв’ю Спорт 24 з чемпіонками Європи Мариною Гладун і Тетяною Лазаренко, які здобули для України перше в історії золото з пляжного волейболу.
“Під час тайм-ауту думали, що більше такого моменту в житті може не бути”
– Як виглядав день, коли ви стали чемпіонками Європи? Відчували, що може статися щось особливе у вашій кар’єрі?
Тетяна: Зазвичай перед іграми ми прокидаємося, йдемо на зарядку – потягнутися, порухатися, поспілкуватися з тренером, поснідати і знову ж таки побалакати з тренером: але вже на вільні теми, щоб зняти напругу. І коли їдемо на гру, намагаємося думати, ніби ми їдемо просто на тренування, щоб не було зайвого тиску. Але з великою відповідальністю, звісно. На період змагань майже не заходимо в соцмережі і спілкуємося лише з дуже близькими людьми.
Марина: Намагаємося абстрагуватися і більшість часу проводити з партнером, тренером і м’ячем.
– У фіналі чемпіонату Європи ви програли першу партію з француженками, але потім оформили яскравий камбек. Завдяки чому вдалося переламати хід гри?
Марина: Мабуть, переломним моментом був тайм-аут після першої партії. Ми трішки посиділи в тиші. Я про себе думала, що більше такого моменту може не бути в житті. Тому треба зібратися докупи, зібрати всю волю в кулак і грати далі, незважаючи ні на що. Тож я забула ту першу партію, усвідомила, що попереду є ще дві, які потрібно виграти. І нічого нас не має зупинити. Я це все розповіла Тані. Вона сказала: “Все, пішли, let’s go!”. Ми пішли на корт. І слава Богу, все так і здійснилося.
– Чи швидко прийшло усвідомлення, що ви здобули історичний для України титул чемпіонок Європи?
Тетяна: До мене, мабуть, воно досі не прийшло.
Марина: Те саме хотіла сказати. Досі не віриться, що здійснилася наша мрія. Ми так довго до цього йшли. І Слава Богу, здійснили її.
“Коли Марина злиться, я знаю, що треба підтримати. А вона розуміє, коли я закипаю”
– Марино, ви зробили дуже зворушливу присвяту своїм синам після перемоги. Вони були з вами на ЧЄ?
Марина: Іноді я беру синів зі собою на змагання, коли вдається. Але в цей момент залишила їх у бабусі з дідусем. Вони дивилися ЧЄ, вболівали. Мій старший – Максвелл дивився, писав, телефонував. Бабуся казала, що він після першої партії вибіг із кімнати. Я навіть на тайм-ауті трохи про нього думала. Уявляла, що в нього зараз про мене дуже “хороші” думки (Сміється). Тому треба зібратися і показати зовсім інше. А молодшенький, може, ще не так добре розуміє волейбол. Просто бачить, що мама грає. А ще також він дуже любить Таню і постійно до неї тягнеться, каже: “Таню, пішли зі мною сюди, пішли зі мною туди”. Тому для нього це теж теплі емоції. Вони всі тримають мене на плаву.
– Ще один дуже драматичний момент – це коли на честь українських спортсменів лунає наш гімн. Що ви відчували тоді?
Тетяна: Я відчувала велику гордість за те, що наш гімн лунав на весь стадіон. Тим паче, це місто (австрійський Баден, – ред.), яке прийняло волейболістів під час повномасштабної війни. Щоправда, ми там були перший раз. Але люди нас дуже класно підтримували, і ми відчували, що ми не самі.
Марина: Там було дуже багато українців, які нас підтримували. Завжди, коли ми стоїмо на п’єдесталі і лунає гімн, я плачу дуже сильно. Цього разу теж були сльози. Але я плакала з гордістю. З думкою, що всі мають почути, що ми є, що ми сильні, незалежні, ми боремося, і в нас рано чи пізно все буде добре!
– Ви у тандемі виступаєте з 2023 року. У вашому виді спорту дуже важливе взаєморозуміння. Чи одразу вдалося його знайти?
Тетяна: Ми трішки схожі за характерами: обидві спокійні, врівноважені. Вміємо знайти баланс. Коли Марина злиться, я знаю, що треба підтримати. А Марина розуміє, коли я закипаю, і вміє заспокоїти.
Марина: Це вже як сімейні стосунки.
Тетяна: Звісно, не буває без якохось непорозумінь. Але ми вміємо їх швидко залагодити.
Марина: Думаю, нам ще дуже допомагає, що ми працюємо зі спортивним психологом. Ну і тренери, звісно, допомагають.
– Розкажіть про ваше дитинство, бо це час, який закладає фундамент нашого майбутнього. Ви завжди були такими активними. Знаю, що у Марини батько – тренер з волейболу, брат також займався цим видом спорту.
Марина: Дуже довго можна розповідати про дитинство. Пам’ятаю, як спершу ходила з братом на тренування просто “причепом”, щоб посидіти на лавочці. Тато іноді, коли бачив непарну кількість людей на майданчику, то залучав і мене. Інколи не вдавалося, я плакала, але все одно продовжувала і старалася. Мені почало подобатися. Батько зрозумів, що я не просто так вже ходжу, і треба мене кудись віддавати. Так він віддав мене до тренерки Лариси Олександрівни, згодом до В’ячеслава Федоровича – теж хороший наставник, який досі тренує дівчат у Сумах. Дуже вдячна за те, що він мені в перші роки дав.
А потім я повернулася до свого тата, який почав тренувати дівчат. Бо до того він тренував лише хлопців, серед його вихованців було багато чемпіонів Європи і світу, але серед дітей. А тепер вже має й серед дорослих. Тож зараз наших двоє тренерів ходять мегащасливі. Нарешті бачимо їхні усмішки. Це вартує дуже багато! (Сміються).
Тетяна: Я була дуже закрита дитина, дуже скромна. Мені нічим не хотілося займатися. Батьки завжди багато всього пропонували: танці, малювання тощо. Я пробувала всього потрошку. Потім якимось чином з’явився волейбол. Спершу теж не дуже хотіла на нього ходити. Та потім мене вже забрали в спортивний інтернат. До кінця не знала, куди мені йти вчитися після школи. Та коли пішли юніорські чемпіонати Європи і тренер сказав, що в нас є велике майбутнє, і ми все ж йому довірились.
– А які спогади з вашого дитинства найщасливіші?
Марина: У нас в садочку була ялинка, свято, і я була сніжинкою. Мені дуже подобався мій образ. Ходила і світилася від радості, що в мене така гарна сукня. Розповідала віршик – були мої батьки, старший брат, я просто насолоджувалася моментом.
Тетяна: Пам’ятаю свій День народження, був дуже сонячний день, комфортна погода, я гуляла на вулиці, а тато йшов з роботи і ніс мені букет квітів. Мабуть, на все життя цей момент запам’ятала. Тоді все було якось так яскраво, запам’яталося.
“Коли коментатор каже: “Це чемпіонки Європи”, суперниці більше хочуть нас перемогти”
– Чи налаштовуються якось по-іншому ваші суперниці після того, як ви стали чемпіонками Європи?
Тетяна: Звичайно, коли коментатор каже: “Це чемпіонки Європи”, суперниці більше хочуть нас перемогти.
Марина: І ти розумієш, що на нас лежить ще більше тиску. Але це класно! Це підколює. І ми такі: “А спробуйте-но нас перемогти” (Сміються).
– Що допомагає вам перезавантажитися, скинути з себе цю емоційну напругу?
Тетяна: Для мене найкращий відпочинок – це поїхати на 2-3 дні в рідне Запоріжжя, побачитися з рідними – чудове перезавантаження.
Марина: У мене те ж саме. Коли проводжу час із рідними, близькими, вони мене перезавантажують, набираюся від них сил і енергії.
