В Ісландії місцева влада допомагає родинам оплачувати спортивні заняття дітей, а спортивні клуби відіграють важливу роль у житті громад. Чому цей досвід актуальний для України та які зміни передбачає новий законопроєкт “Про спорт”?
Давайте уявимо, що в невеликому українському містечку батьки хочуть записати дитину на футбол, плавання чи гімнастику. Поруч є спортивний клуб, хороший тренер і група однолітків. Але заняття платні, а родина не може дозволити собі щомісячні внески. Чим в цій ситуації може допомогти держава?
Держава фінансує спортивні установи, оплачує роботу тренерів, фінансово підтримує збірні, які готуються до офіційних змагань, будує або підтримує в належному стані спортивні споруди. Так, все це важливо. Проте жоден із цих заходів сам по собі не гарантує, що конкретна дитина з незаможної сімʼї отримає можливість займатися спортом.
Можна поставити питання інакше: як використати бюджетні кошти так, щоб якомога більше дітей могли регулярно тренуватися? Саме через призму цього питання фінансують спорт у низці європейських країн. Один із найцікавіших прикладів – Ісландія. Ця невелика північноєвропейська держава відома не лише футбольними успіхами. Вона продемонструвала, як організований спорт може стати частиною політики підтримки дітей, зміцнення здоров’я нації та розвитку місцевих громад. Сьогодні цей досвід особливо актуальний для України, де обговорюється новий законопроєкт “Про спорт”, покликаний кардинально змінити підходи до управління та фінансування спортивної сфери.
Як Ісландія перетворила спорт на інструмент соціальної політики
Одна з найважливіших особливостей ісландської моделі – систематичне вивчення того, як змінюється життя дітей і підлітків. Упродовж десятиліть в Ісландії проводили масштабні соціологічні опитування, досліджуючи участь молоді у спортивних клубах, організоване дозвілля, сімейне середовище та ризиковану поведінку.
Наприкінці 1990-х років Ісландія мала серйозну проблему з уживанням алкоголю серед підлітків. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у той період 42% ісландських підлітків віком 15–16 років повідомляли, що перебували у стані алкогольного сп’яніння протягом попереднього місяця. Проблема вимагала системного рішення.
Замість того щоб обмежуватися лекціями про шкоду алкоголю, ісландські дослідники, органи влади, школи та громадські організації почали змінювати саме середовище, у якому зростали діти. Так сформувалася Ісландська модель профілактики (Icelandic Prevention Model). Її основою стала співпраця батьків, шкіл, місцевої влади та громадських організацій. Важливе місце в цій системі посіли організоване дозвілля, творчі заняття та спорт.
Логіка була простою: якщо дитина має можливість регулярно займатися у спортивному клубі, спілкуватися з однолітками, розвивати здібності та відчувати підтримку дорослих, це створює додаткові захисні чинники проти ризикованої поведінки. І результати виявилися переконливими. За даними ВООЗ, приблизно через два десятиліття частка підлітків, які повідомляли про алкогольне сп’яніння протягом попереднього місяця, скоротилася приблизно до 5%. Водночас частка десятикласників, які займалися спортом у клубах щонайменше чотири рази на тиждень, зросла приблизно з 26% у 2000 році до 37% у 2016-му, за даними дослідження, що охопило понад 50 тисяч школярів.
Звичайно, було б неправильно приписувати це досягнення виключно розвитку спорту. Ісландська модель включала також посилення ролі батьків, зміни в регулюванні продажу алкоголю, обмеження нічного перебування неповнолітніх поза домом та інші профілактичні заходи. Однак організований спорт став важливою складовою цієї політики, а регулярні дослідження дозволяли громадам бачити зміни, визначати проблеми й коригувати власні програми. Ісландія продемонструвала: державні інвестиції у спортивну активність дітей можуть бути частиною ширшої політики, спрямованої на здоров’я та добробут суспільства.
І це принциповий урок для України. Ефективність державної спортивної політики варто оцінювати не лише за кількістю профінансованих установ чи проведених змагань. Не менш важливо знати, скільки дітей регулярно займаються спортом, чи доступні їм спортивні клуби, які сім’ї не можуть дозволити собі оплату занять і чи зменшується ця нерівність завдяки державній підтримці.
Адже справжня мета фінансування масового спорту – не утримання спортивної системи як такої, а збільшення кількості людей, для яких спорт стає доступною частиною повсякденного життя.
75 тисяч крон на дитину: як Рейк’явік підтримує спортивні заняття
Але закликати дітей займатися спортом недостатньо. Потрібно зробити так, щоб родини могли дозволити собі ці заняття. У столиці Ісландії Рейк’явіку діє муніципальна програма Recreation Card. У 2026 році вона передбачає підтримку в розмірі 75 тисяч ісландських крон на рік на дитину віком від 6 до 18 років, яка відповідає умовам програми. Ці кошти можна використати для часткової оплати організованих спортивних, мистецьких та інших позашкільних занять.
Фактично муніципалітет допомагає родині оплатити участь дитини у вибраній програмі. Наприклад, дитина хоче займатися футболом. Батьки обирають спортивний клуб, який бере участь у програмі, а частину вартості занять покриває муніципальна підтримка. При цьому гроші не видаються батькам готівкою. Оплата здійснюється через спеціальну електронну систему.
Такий підхід має декілька важливих переваг. По-перше, він зменшує фінансові бар’єри для родин. По-друге, дозволяє підтримувати не лише окремі спортивні установи, а й участь дітей у спортивних програмах. По-третє, створює додатковий попит на послуги спортивних клубів, які працюють із місцевими громадами. І, нарешті, дає родинам можливість обирати заняття відповідно до інтересів дитини.
Це не означає, що в Ісландії всі спортивні заняття безкоштовні. Навіть за наявності муніципальної підтримки частину витрат нерідко оплачують батьки. Однак принцип є надзвичайно важливим: публічне фінансування може бути спрямоване безпосередньо на забезпечення доступності спортивних занять для конкретної людини. Саме така логіка закладена в основу ідеї “гроші йдуть за спортсменом”, яка обговорюється в Україні.
Чому спортивні клуби стали основою ісландської системи
Ісландська модель неможлива без розвиненої мережі спортивних клубів. За даними ВООЗ за 2019 рік, ісландський спортивний рух об’єднував приблизно 430 спортивних клубів і понад 800 спортивних секцій. У той період близько 80% дванадцятирічних дітей брали участь в організованих позашкільних спортивних заняттях у клубах. Це історичні дані, однак вони демонструють важливу особливість системи.
Спортивний клуб в Ісландії – не обов’язково комерційна структура, яка надає послуги виключно заради прибутку. Багато клубів працюють як місцеві об’єднання, залучають волонтерів, співпрацюють із муніципалітетами та об’єднують навколо себе дітей, батьків і тренерів. Вони не лише готують спортсменів до змагань. Вони створюють можливості для регулярної фізичної активності, спілкування та участі у житті громади.
Держава підтримує спортивний рух і через інші інструменти. Зокрема, Ісландський спортивний фонд фінансує окремі проєкти розвитку спорту, спортивної інфраструктури, навчання тренерів та залучення населення до спортивної діяльності. Таким чином, у системі співіснують різні механізми підтримки: фінансування спортивних організацій, гранти на конкретні проєкти та муніципальна допомога родинам для оплати занять дітей. І саме поєднання цих інструментів допомагає створювати широку мережу спортивних можливостей.
Україна: спортивні традиції є, але чи достатньо можливостей для кожного?
Україна має потужні традиції професійного та олімпійського спорту. Наші спортсмени здобувають нагороди на міжнародних змаганнях навіть в умовах повномасштабної війни. В Україні функціонує мережа дитячо-юнацьких спортивних шкіл, спортивних закладів, федерацій та громадських організацій. Однак значна частина системи державної підтримки спорту історично сформувалася навколо бюджетних установ і централізованого розподілу фінансових ресурсів.
Ця модель дозволяє забезпечувати роботу спортивних шкіл, підготовку спортсменів і проведення змагань. Проте вона не завжди достатньо враховує потреби людей, які хочуть займатися спортом для здоров’я, активного дозвілля або соціальної інтеграції. Особливо це стосується мешканців невеликих громад, дітей із малозабезпечених родин, людей з інвалідністю та ветеранів.
Уявімо, що в громаді працює спортивний клуб, створений батьками та тренерами як громадська організація. Він організовує заняття для дітей, залучає волонтерів, проводить змагання та розвиває спортивну інфраструктуру. Проте отримати регулярну бюджетну підтримку такому клубу зазвичай значно складніше, ніж комунальному спортивному закладу, фінансування якого вже передбачене місцевим бюджетом.
Виникає принципове питання: чому підтримка спорту має залежати насамперед від того, хто створив спортивну організацію, а не від того, скільком людям вона допомагає займатися спортом? Саме на це питання намагається відповісти новий законопроєкт “Про спорт”. Він передбачає суттєву зміну підходів до організації та фінансування спортивної сфери. Його головна ідея полягає в тому, щоб зробити спорт доступнішим і ближчим до людей, посилити роль громад і спортивних клубів та створити прозоріші механізми розподілу бюджетних коштів. Йдеться про зміну самої філософії управління галуззю спорту.
Важливо, що законопроєкт “Про спорт” вже на рівні базових понять містить правильні формулювання. Так, в документі прямо визначено, що пріоритетом державної політики у галузі спорту є залучення всіх груп населення до спорту з метою зміцнення фізичного та психічного здоров’я є. Це принципово важливе положення. Адже йдеться про зміну самого розуміння завдань держави у спортивній сфері. Спорт розглядається не лише як система підготовки спортсменів до змагань, а й як суспільне благо, доступ до якого повинні мати різні групи населення.
Крім того, законопроєкт закріплює принципи людиноцентризму, доступності, інклюзивності, безбар’єрності та участі громадськості у формуванні спортивної політики. Фактично це означає, що інтереси людей мають стати одним із головних орієнтирів державної політики у сфері спорту.
Спортивні клуби – основа спортивної системи
Ще одне важливе положення міститься у статті 11 законопроєкту. Вона визначає спортивні клуби основою організації та розвитку спорту в Україні. Це не просто декларація. Законопроєкт передбачає, що спортивні клуби можуть створюватися в різних організаційно-правових формах, об’єднувати людей для занять спортом, проводити тренування, організовувати змагання та надавати спортивні послуги.
Особливо важливо, що спортивні клуби, зареєстровані як громадські організації, зможуть претендувати на бюджетні гранти на конкурсній основі. Тобто громадський спортивний клуб, створений мешканцями громади, потенційно зможе отримувати публічну підтримку для реалізації спортивних проєктів. Це створює передумови для розвитку мережі місцевих спортивних клубів, які безпосередньо працюватимуть із населенням. І саме такий підхід є одним із важливих елементів європейських спортивних моделей, зокрема ісландської.
Громади отримують більше можливостей впливати на розвиток спорту
Законопроєкт передбачає участь органів місцевого самоврядування у підтримці спортивних організацій та визначенні пріоритетів використання коштів місцевих бюджетів. Зокрема, місцева влада зможе визначати порядок і умови надання бюджетних грантів у сфері спорту. Це означає, що громади отримають можливість підтримувати ті спортивні ініціативи, які найбільше відповідають потребам їхніх мешканців.
Наприклад, одна громада може визначити пріоритетом розвиток дитячого футболу, інша – підтримку адаптивного спорту, третя – створення доступних спортивних програм для людей старшого віку. Звичайно, реалізація таких можливостей залежатиме від наявності бюджетних ресурсів, прозорості конкурсних процедур та ефективності місцевого управління.
Але сам принцип є важливим: рішення про підтримку спорту мають ухвалюватися ближче до людей, чиї потреби вони покликані задовольняти.
Бюджетні кошти – в обмін на прозорість і підзвітність
Важливою складовою реформи є також запровадження принципів належного врядування у спорті. Стаття 10 законопроєкту передбачає вимоги до спортивних організацій, які претендують на фінансування з державного та місцевих бюджетів. Серед них – демократичність управління, прозорість фінансової звітності, підзвітність керівних органів, запобігання конфліктам інтересів та дотримання встановлених процедур. Інакше кажучи, спортивні організації, які отримують бюджетну підтримку, повинні забезпечувати прозорість своєї діяльності.
Це особливо важливо в умовах, коли держава прагне розширити коло організацій, які можуть претендувати на публічне фінансування. Адже розвиток клубної системи має супроводжуватися не лише новими можливостями отримання коштів, а й чіткими правилами їх використання. Чи означає це, що Україна запровадить ісландську систему фінансування? Не зовсім.
Ісландська програма Recreation Card передбачає муніципальну підтримку конкретної дитини для оплати організованих позашкільних занять. Натомість український законопроєкт “Про спорт” насамперед створює правові механізми підтримки спортивних організацій, зокрема через конкурсні бюджетні гранти. Це різні інструменти. Проте вони можуть доповнювати один одного. Розвиток мережі спортивних клубів створює організаційну основу для розширення доступності спорту. А наступним кроком можуть стати місцеві програми, які допомагатимуть конкретним родинам оплачувати спортивні заняття дітей.
Наприклад, громада могла б запровадити програму підтримки дітей із малозабезпечених сімей, надаючи можливість частково оплачувати заняття у спортивних клубах, що відповідають визначеним критеріям. Інша громада могла б розробити окрему програму підтримки адаптивного спорту для ветеранів та людей з інвалідністю. Такі механізми потребували б окремого нормативного врегулювання та бюджетного забезпечення. Але саме вони дозволили б поступово перейти від підтримки спортивної інфраструктури та організацій до комплексної системи, у центрі якої перебуває людина.
Це особливо важливо під час війни, адже повномасштабна війна створила для українського спорту безпрецедентні виклики. Зруйновані спортивні об’єкти, вимушене переселення дітей і тренерів, обмеження доступу до спортивної інфраструктури та фінансові труднощі громад негативно впливають на можливості людей займатися спортом. Водночас значно зросла потреба у фізичній та психологічній реабілітації, адаптивному спорті, підтримці ветеранів та соціальній інтеграції людей, які постраждали від війни.
У цих умовах масовий спорт має розглядатися не лише як сфера дозвілля. Він може стати важливим інструментом відновлення фізичного й психологічного здоров’я населення, зміцнення соціальних зв’язків і розвитку місцевих громад. Саме тому новий законопроєкт приділяє увагу доступності та інклюзивності спорту, розвитку спортивних клубів і залученню різних груп населення до спортивної діяльності. Це особливо актуально для громад, де місцевий спортивний клуб може стати не лише місцем тренувань, а й простором спілкування, взаємної підтримки та соціальної адаптації.
Чого Україна може навчитися в Ісландії
Ісландський досвід не варто ідеалізувати. Навіть там, де існує розвинена система підтримки спортивних клубів, залишаються проблеми доступності занять, зростання їхньої вартості та нерівності можливостей для різних родин. Крім того, Україна та Ісландія мають різні економічні можливості, чисельність населення й умови розвитку спорту. Проте є декілька принципів, які заслуговують на увагу.
По-перше, масовий спорт має бути самостійним пріоритетом державної політики, а не другорядним напрямом після фінансування професійного спорту. По-друге, спортивні клуби повинні розглядатися як важливі партнери держави та громад у забезпеченні доступності спортивних занять. По-третє, бюджетне фінансування має створювати реальні можливості для занять спортом, а не обмежуватися утриманням наявної мережі установ. По-четверте, місцева влада повинна мати достатньо інструментів для підтримки спортивних ініціатив, які відповідають потребам її мешканців. І, нарешті, система публічної підтримки спорту має бути прозорою, підзвітною та орієнтованою на результат.
Саме ці підходи значною мірою відображені в новому законопроєкті “Про спорт”. Його ухвалення саме по собі не вирішить усіх проблем спортивної сфери. Для реальних змін будуть потрібні фінансові ресурси, підзаконні акти, ефективні конкурсні механізми та активна участь територіальних громад. Проте закон може створити необхідну правову основу для поступової зміни системи.
Україна завжди пишалася своїми спортивними чемпіонами. І ми маємо всі підстави пишатися ними надалі. Але спортивна система повинна працювати не лише для тих, хто здатен досягти олімпійських висот. Вона має працювати для дитини, яка вперше приходить на тренування. Для батьків, які хочуть, щоб їхні діти зростали здоровими. Для ветерана, який повертається до активного життя після поранення. Для людини з інвалідністю, яка прагне займатися спортом. Для мешканців невеликої громади, які хочуть мати доступний спортивний клуб поруч із домом.
Ісландія показала, що розвиток масового спорту може стати важливою частиною соціальної політики держави. Україна має можливість використати цей досвід, адаптувавши його до власних умов. Справжній успіх спортивної реформи вимірюватиметься не лише кількістю медалей, спортивних споруд чи бюджетних установ. Він вимірюватиметься тим, скільки українців отримають реальну можливість регулярно займатися спортом.
Публікацію створено ГО ”Інститут інформаційної безпеки” за підтримки Фонду “Аскольд і Дір”, що адмініструється ІСАР Єднання за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Інститут інформаційної безпеки” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.