Вже далекий 2008 рік – в кіноконцертному залі «Україна» президент України Віктор Ющенко вручає ордени і медалі героям XIII Паралімпійських ігор в Пекіні. Серед них і симпатична блондинка в інвалідному візку. Це Олена Акопян. Одна з найзнаменитіших спортсменок паралімпійського спорту. Олена, або Оленка, як звикли називати всі її знайомі, володарка всіх титулів і нагород, які є в паралімпійському спорті. Рекордсменка Європи та світу з плавання, неодноразовий призер та чемпіон Паралімпійських ігор, заслужений майстер спорту. Акопян брала участь у чотирьох Паралімпіадах з плавання, а у п’ятій, в Нагано (Японія), навіть виступала як лижниця і змогла завоювати бронзову медаль.
Це сталося майже півжиття тому, коли 15-річна дівчинка приїхала нічним поїздом з маленького Єнакієве, що на Донеччині, в Білгород. Першокурсниця музичного училища поспішала на заняття. 3 грудня. Промерзлий вокзал. Сонні особи. Брудні бомжі. Олена з сумом подумала, що обіцяла мамі вистояти тут до початку роботи міського транспорту. Ще дві години стояти і чекати?… А пішки можна дійти до своєї квартирки, що зняли їй батьки, за 30 хвилин. До речі, а он той дядечко вже пішов. Олена схопила свій дипломат і впевнено пішла з незнайомим чоловіком. Тепер їй не страшно. Ось і музучилище. Тепер треба зрізати кут, перебігти через парк і все! Не вийшло. Важкий тупий удар у спину. Брудний бомж схилився над нею, яка впала в сніг. «Не дам!» – відчайдушно закричала Оленка, інстинктивно притискаючи до грудей маленьку сумочку. Той перерізав ножем обидві ручки і втік.
Відчай. Біль. Образа. Злість на себе. Все що завгодно, тільки не сльози. Олена спробувала встати. Не вийшло. Ще одна спроба. Без толку. Вона стала повзти. Ось він, будинок. І ліхтар поруч. А мороз дужчав. І вона стала кричати: «Міліція!». Нарешті, в одному з вікон з’явилася чоловіча голова. Олена назавжди запам’ятала ту фразу: «Кричи. У тебе ще є час. Міліцію я вже викликав». Дядьки з «бобика» взяли Олену за руки-ноги і закинули в машину. І хоча від неї не виходив алкогольний запах, як вони спочатку припускали, все одно відвезли в райвідділ, а вранці, після приходу начальства, викликали «швидку». Але і в лікарні з нею не церемонилися. Поклали в коридорі. І лише після того, як медсестра, готуючи до медогляду, зняла з неї верхній одяг, раптом ойкнула: «Так, у тебе, дитино, вся спина в крові…» Олену прооперували. А її першим питанням хірурга було: «Коли я зможу встати?» Той відвів очі вбік: «Потерпи дівчинка. Років через десять все зміниться…»
На сцені та сама виросла дівчинка, яка не захотіла чекати так довго. Та сама Лена, яка стала слухняною пацієнткою лікаря Стинського, учня знаменитого професора Ілізарова, і всупереч всім вказівкам сиділа по 12 годин на добу за фортепіано і блискуче закінчила музичне училище. Те саме. Білгородське. Це була та сама Оленка Акопян, що здивувала свого першого хірурга, зробивши три кроки самостійно, ставши для нього Мересьевым у спідниці.
Олена Акопян завжди не любила програвати. Після того фатального випадку, особливо. Зрозумівши, що лежати вона більше не буде, Олена вирішила приймати участь в змаганнях на візках.
Тоді ентузіасти організували супер-марафон Москва-Київ-Кривий Ріг. В тій команді була одна дівчина – Світлана Трифонова. І Лена для себе чітко вирішила, що вона теж змогла б повторити цей шлях. «Циганською поштою» вона дізналася, що щорічно в Києві проводяться марафони для інвалідів, і захотіла взяти в ньому участь. Приїхала. Спробувала. Розбила кров долоні (в Єнакієвому їй ніхто не підказав, що потрібні особливі рукавички), але стала другою. Познайомилася з Валерієм Сушкевичем, і він запросив її в Дніпропетровськ, розповів, що у неї є шанс стати студенткою фізкультурного інституту. Приїхала. Здала іспити і стала вчитися. Вона вибрала для себе плавання. Може тому, що в ньому є вільний стиль? А в неї завжди були воля і свій стиль. Доріжка басейну стала її головною дорогою, якою вона пройшла дуже важкий шлях перетворення бридкого каченяти в білого лебедя паралімпійського спорту.
Її першим тренером був Юрій Вдовиченко. Це від нього вона приховувала, що продовжує «ганяти» на візку по Набережній і ще вірить, що все-таки коляска переможе плавання. Не вийшло. Навантаження постійно зростали. Вільного часу залишалося все менше, та й в інституті знижок на інвалідність не робили. Ці перші щаблі були найскладнішими. Але у неї вже був досвід подолання себе, була віра в перемогу. В інституті сформувалась команда. Світлана Трифонова приїхала з Кривого Рогу, Юрій Андрюшин з Кіровограда, Валя Резніченко та Іра Кириченко з Дніпропетровська. У кожного своя доля. Свої проблеми. Але ідея була одна. І мета одна. За кожним кроком спортсменів-інвалідів уважно стежили Валерій Сушкевич та Олена Зайцева. За віком, майже ровесники, але для всіх вони стали названими «татом» і «мамою». Величезною була допомога Обласного центру «Інваспорт» та асоціації фізкультури і спорту «Оптиміст». Вони були завжди поруч. І під час перемог, і під час невдач. Її дебют на міжнародній арені відбувся 1995 року на Чемпіонаті Європи у Франції. Олена виборола медалі на Параолімпійських іграх в Атланті-1996, Нагано-1998 і Сіднеї-2000. На Чемпіонаті світу в Берліні в 2003 році вона завоювала чотири золоті медалі та встановила два світові рекорди у плаванні. Здобула медалі на Параолімпійських іграх в Афінах у 2004 та в Пекіні у 2008 роках. Олена Акопян є кавалером ордена Президента «За заслуги» І, ІІ і ІІІ ступеня, орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Перед самою поїздкою в Пекін Олена вийшла заміж. І весілля у Броварах, куди вона переїхала, була чудовою. Їй дуже хотілося виграти золоту медаль в китайській столиці, але не вийшло. Вік бере своє. Її одвічна суперниця з Франції Беатріс Хесс вже закінчила виступати, а з молодими і сильними боротися складно. Але трьома своїми медалями Олена задоволена. Вона не стала «туристом» у команді збірної України. них.
Після Пекінської Олімпіади Олена Акопян народила двійню – хлопчика і дівчинку. Їх назвали Єгором і Мар’яною. У молодої матусі на першому плані малюки. Весь свій вільний час вона присвячує їм. Блакитні доріжки басейну вже позаду. Головне, щоб дітки росли здоровими і щасливими. Постійно підтримує спортивну форму та частий гість на змаганнях в своєму тепер вже рідному місті Бровари. Можна дати пораду тим, хто на початку шляху? Звичайно. І він буде дуже коротким – треба дуже сильно захотіти. І тоді все вийде. Обов’язково. Як у Олени Акопян.
