Валентина Шевченко народилася у селі Ганнівка Носівського району на Чернігівщині й спортом почала займатися за схожою для багатьох представників тієї епохи схемою. В дівчині, яка найбільше не любила уроків фізкультури, побачив непогані задатки сільський вчитель. Він взяв школярку з собою у Бровари. На змагання з бігу. П’ятикілометрову дистанцію дівчинка пробігла непогано й невдовзі її забрали від батьків у Броварський спортінтернат.
“Думала, мене беруть на легку атлетику, – згадує Валентина. – А тренери почали ставити мене на лижі. До Броварів я навіть не знала, що таке спортивна секція. Не знаю, що в мені побачила тренер Олена Лесникова, але лижами мене захопила саме вона”.
Валентина згадує, що спорт став сенсом її життя. Кожен старт був подією, який дівчинка переживала надзвичайно емоційно, часто в ніч напередодні гонки не могла заснути.
Таке трепетне ставлення до справи не було даремним. Уже в 16 років Шевченко почала їздити на міжнародні змагання, а до 20-ти стала повноцінним членом національної збірної.
Олімпійський дебют
У 90-ті роки лижні гонки в Україні асоціювалися з одним прізвищем – Ірини Тараненко-Терелі. Досвідчена харків’янка на початку 90-х входила поруч із Любов’ю Єґоровою, Ларисою Лазутіною, Раїсою Сметаніною, Єлєною Вяльбе та іншими зірковими лижницями в розширену обойму збірної СРСР, а зі здобуттям Україною незалежності нарешті отримали змогу боротися з видатними лижницями на міжнародних стартах.
Олімпіада-1998 у Нагано мала стати зірковим часом Тараненко-Терелі. У двох гонках від бронзи 31-річну українку відділяли лічені секунди. Два четвертих місця виглядали начебто успіхом, адже до старту Ігор ніхто такого вдалого виступу від Тараненко-Терелі не чекав. Однак дві четвертих позиції, які в спортивному середовищі заведено називати “дерев’яними” медалями, залишили радше осад.
Пізніше з Тараненко-Терелею часто порівнювали Шевченко. То в Нагано 22-річна дебютантка Олімпіад почувалася за спиною лідера доволі комфортно. З тієї точки зору, що основна увага була прикута до Ірини. Шевченко мала змогу виступати розкуто, без особливого тиску. Тому 11-му місцю в 15-кілометровій гонці раділа не лише сама спортсменка, а й чиновники. “Зростає талант!” – казали тоді.
Один за всіх
Талант справді ріс, але в реаліях українського спорту реалізовувати свій потенціал Валентині було складно. Постійне безгрошів’я, потреба викручуватися в умовах мінімальних ресурсів прогресові не сприяли. Тренер Валерій Лесников, з яким Валентина нерозлучно працює ще з Броварського спортінтернату, одночасно виконував роль і наставника, і менеджера, і сервісмена, і психолога. Функції, які у топ-збірних розподілені поміж групою вузькопрофільних спеціалістів, в українській збірній були покладені на одну людину. Валерій Лесников мізкував над тактикою на гонки, готував лижі, а на дистанції бігав за підопічною і подавав їй воду. За невеликими винятками, так було завжди, впродовж усієї кар’єри Валентини.
“Можемо з тренером посваритися, але в межах спортивного і це нормально, – каже спортсменка. – Втім, тренер залишається тренером і я йому повністю довіряю тренувальний план, підготовку лиж. У мене ніколи не виникало бажання змінювати тренера. Лесников залишається тренером, я його слухаюся, в нього більше досвіду і мудрості. Навіть стосовно тренувального плану, спершу говорить Валерій Сергійович, а вже потім ми обговорюємо нюанси й вносимо поправки”.
Біатлонні манівці
Однак то нині, коли за плечима п’ять Олімпіад і чимало перемог на різних змаганнях, глибину цих слів збагнути не важко. Проте поки ця ідилія створилася, дует тренер-спортсмен пережив справді важкі миттєвості. Лесников і Шевченко практично розірвали співпрацю.
До Олімпіади-2002 Валентина готувалася після народження сина Артема. Пропустивши сезон, вона витратила чимало часу на відновлення форми. В Солт-Лейк-Сіті-2002 була дуже близькою до нагороди, але гонку на 30-кілометрів класичним стилем завершила п’ятою.
“Ігри в Солт-Лейк-Сіті були для мене приємнішими, – згадує Валентина. – Хоча та Олімпіада теж починалася не дуже добре, з 12-х, з 20-х місць. Гонка на 30 км була завершальною”.
Так чи інакше, із США олімпійська збірна України вперше в історії повернулася без медалей. Вдома виступ визнали провальним і почали “полювання на відьом”. Найбільше дісталося тим, від кого медалей очікували найбільше – біатлоністкам і Тараненко-Терелі, найвищим досягненням якої було дев’яте місце на дистанції 15 км.
Підсумком баталій стало суттєво врізане фінансування, відставка тренерського штабу біатлонної збірної, переїзд найзірковішої біатлоністки Олени Зубрилової в Білорусь, завершення кар’єри Тараненко-Терелі й іншої представниці біатлону Тетяни Водоп’янової.
Шевченко залишилася. Але на запрошення президента Федерації біатлону України Володимира Бринзака спробувала себе в іншому виді спорту.
“Вирішила спробувати, бо в лижних гонках намітився певний застій, – згадує Валентина. – Працювала на стрільбищі впродовж місяця. Гвинтівка бігала в різні боки, розбивала сусідні установки. Не виключаю, що будь я тоді трохи терпеливішою, щось би вийшло. Однак тоді махнула рукою, подумала, що ліпше займатися тим, що виходить найліпше”.
Кубковий тріумф
При цьому умови перед собою Шевченко поставила суворі: “Вік був уже такий, що мала визначатися – або демонструю високі результати, або залишаю спорт”.
Валентина вважає, що їй тоді пощастило, що Федерацію лижних видів спорту України очолив майбутній міністр фінансів Ігор Мітюков. Вислухавши Валерія Лесникова і її вихованку, керівник створив найперспективнішій спортсменці і її тренерові пристойні умови для підготовки.
Результат прийшов майже миттєво – за підсумками Кубка світу-2003/2004 Шевченко стала володаркою Малого кришталевого глобуса як найкраща в дистанційних гонках.
“Безперечно, то був пік моєї кар’єри, – каже Валентина. – Кубок світу я виграла в 27 років, потім знову ледь не дотягнула до здобуття цього трофею через чотири роки. Залишатися на такому рівні щосезону майже неможливо. Щось схоже тривалий час вдавалося тільки Юстина Ковальчик і норвежці Маріт Бйорґен. В основному ж практично щосезону з’являються нові лідери”.
Нагорода за терпіння
Власне, втриматися на піку до Олімпіади-2006 Шевченко не змогла. Найвищим досягненням Валентини в Турині стало сьоме місце на 30-кілометровій дистанції. Місце, яке порадувало б у 1998-му чи 2002-му, але сприймалося як провал у 2006-му. То була Олімпіада Крістіни Шмигун, найближчої подруги Шевченко поміж решти закордонних суперниць. Естонка здобула тоді два золота і срібло, залишивши з носом і Бйорґен, і Ковальчик.
Шевченко ж після повернення додому була засмучена. Підготовці до Олімпіади вона присвятила себе сповна і майже не помітила, як подорослішав син Артем, вихованням якого займалася бабуся. Звісно, Валентина намагалася при нагоді брати хлопчика з собою, але у період найнапруженішої праці змоги бути поряд немає.
У той період не обійшлося без певного переосмислення цінностей, однак врешті у спорті Шевченко залишилася. І знову після падіння пережила один з найбільших у кар’єрі підйомів.
У сезоні-2007/2008 32-річна українка ледь не повторила кубкового успіху чотирирічної давнини. У заліку дистанційних гонок вона стала другою, поступившись фінці Вірпі Куїтунен всього 22-ма очками.
А через рік у чеському Ліберці Шевченко взяла згадувану вище бронзу чемпіонату світу в гонці на 30 км. Рівно через десять років після того, як нагороду такого ж гідності з мундіалю привезла Тараненко-Тереля. І в цьому вони теж схожі. Бронза світової першості в зрілому віці стала своєрідною нагородою за наполегливість.
Зціпивши зуби
Та тоді Шевченко ще сподівалася, що вінцем кар’єри буде медаль не мундіалю, а Олімпійських ігор. До Ванкувера у 2010-му Валентина їхала сповненою натхнення. Але реалії виявилися іншими.
“У стартовій гонці на вістлерській трасі впала і відчула біль, який навіть не збирався проходити – згадує Валентина. – Думали, що то забій, бо рентген тріщини не виявив, було потрібне спеціальне обладнання. Тріщина проявилася лише потім, коли зробила знімок ще раз. Зрозуміти, що таке травма ребра, може лише той, хто її раніше отримував. Не можеш ні чхнути, ні кашлянути. Крім двох тріщин ребра в мене була міжреберна гематома. Олімпіада минула на постійних знеболювальних уколах, на негативних емоціях. Як потім сказав хірург в Києві, треба було першу гонку пробігти й припиняти виступи. Бо подальше погіршення стану було невідворотним. Мовляв, далі чекати було марно, нічого хорошого бути вже не могло”.
Проте може саме ця травма й змусила Шевченко залишитися в спорті. Валентина розповідає, що лікарі заборонили їй завершувати виступи з таким пошкодженням. “Мені сказали, що потрібно все це розробляти, – каже спортсменка. – І так якось само собою вирішилося, що ще сезон я покатаюся”.
Ставка на марафон
Де сезон, там два, три й більше. У ході процесу Шевченко разом із тренером вирішили змінити профіль і сконцентруватися виключно на довгих дистанціях. Особливого натхнення Валентині додала перемога на 42-кілометровій дистанції на міжнародному старті в австрійському Лінці на початку 2012-го.
“Мене ніколи не тягнуло до спринтерських дистанцій, – пояснює Шевченко. – У мене трохи не та швидкість. В марафоні треба володіти трохи іншими рисами, зокрема витривалістю. Тут довша дистанція й у мене на ній краще виходить».
Додаткової відповідальності додав підписаний з “Скінфіт рейсінґ” контракт. Клуб компенсував половину витрат на тренування і забезпечив умови для підготовки. Маючи на руках таку угоду, українська лижниця вже не могла зійти з дистанції до Олімпіади в Сочі. Хоча сперечатися з провідними лижницями Шевченко на олімпійських трасах було складно. Найвище зайняте Валентиною в Сочі місце – 14-те на дистанції 30 км.
Крок в історію
На відкритті сочинських Ігор Шевченко довірили нести національний прапор України. Власне, відтоді Валентина була вже більше ніж спортсменкою.
Після Олімпіади-2014 зі спорту 38-річна спортсменка йти не поспішала. Воно й не дивно, бо за роки незалежності в Україні не підготували жодного справді високого рівня лижника. Фактично, відтепер Валентина залишалася ледь не нагадуванням про те, що цей вид спорту ще існує. Тренуючись поряд із Валентиною, бачать орієнтири молоді спортсмени. Валерій Лесников у свою чергу нині очолює національну збірну.
Також Шевченко віднедавна обіймає посаду президента Федерації лижного спорту Київської області. Вона продовжує їздити на змагання, взяла участь в обох чемпіонатах світу (у 2015-му і 2017-му роках), але чимось особливим там, посідаючи місця за межами третього десятка, не відзначалася.
Минулого року для 42-річного ветерана лижного спорту Валентини Шевченко зимові Ігри-2018 в Пхьончхані могли стати шостими в кар’єрі,
Лижниця виконала норматив відбору на Олімпіаду-2018 разом з іншими п’ятьма партнерками по збірній, але Україна здобула лише дві ліцензії. Федерації лижних видів спорту довелося робити вибір і він виявився не на користь Валентини. Якби Україна отримала додаткову ліцензію, шанси спортсменки виросли б, однак після перерозподілу ліцензій українська команда залишилася першою запасною, так і не здобувши п’яту путівку. . Тепер Валентина Шевченко завершидла свою спортивну кар’єру і перейшла до тренерської діяльністі. Бажаємо їй удачі!
Джерело – https://www.bbc.com/
