Інтерв’ю Спорт 24 з Богданом Колмаковим, чемпіоном Всесвітніх ігор-2022. Золота медаль українця у паркурі (подолання будь-яких карколомних перешкод на швидкість) стала дуже приємною несподіванкою.
Українські спортсмени дуже вдало виступили на Всесвітніх іграх і завоювали рекордні 45 медалей. Одним із головних героїв у синьо-жовтих барвах став Богдан Колмаков, уродженець Олександрії, що на Кіровоградщині. У змаганнях з паркуру, які вперше були включені у програму змагань, Колмаков здобув золото.
Нещодавно Богдан повернувся в Україну і розповів Спорт 24 про своє особливе захоплення, фільм “Ямакасі”, сльози під час гімну та буремне дитинство.
Касандра, прапор України, долі секунди
– Втома – це основне, що я зараз відчуваю, – каже Богдан майже одразу після приїзду до Львова. – Ми на кордоні довго стояли, подолали важку дорогу. Це забрало чимало сил.
– Як виглядав ваш маршрут?
– Із американського Бірмінгема прилетів у Відень. Звідти – у Братиславу, де мешкає моя дівчина і де я готувався до змагань. Потім був Ужгород, а тепер потягом добралися до Львова.
– Далі Олександрія?
– Так, з нетерпінням чекаю на повернення додому.
– Разом із вами в Україну приїхав симпатичний кіт.
– Касандрі або ж Касі вже 7 років, це кішка моєї дівчини. Попри важку дорогу, вона мужньо долає усі перешкоди. Раніше ми разом мешкали у Києві, та з початком повномасштабної війни вони перебралися у Словаччину.
– У своїй переможній промові ви подякували дівчині та друзям, а також присвятили своє золото Україні.
– Передусім я є спортсменом і завжди прагну виступити на змаганнях якнайкраще. Також я розумію, честь якої країни представляю. Та й привітань багато отримав – незнайомі люди писали в особисті повідомлення. Намагався усім відповісти, було дуже приємно. У травні я брав участь у Кубку світу, який відбувався в Монпельє. Так от там я фінішував четвертим. Банально обрав не той шлях і прогадав. Вирішив проходити дистанцію верхньою складнішою ділянкою і помилився. Цього разу врахував свою помилку і зумів перемогти.
– У вересні минулого року ви вже ставали найсильнішим на турнірі у Болгарії.
– То був один із етапів Кубка світу – загалом їх заплановано три або чотири. Спершу збиралися в Японії провести, однак ковід вніс свої корективи. У Софії було орієнтовно 40 учасників – до цього тривалий час змагання не відбувалися. Ще раніше, у 2019-му, в Будапешті пройшли World Urban Games, та я туди не потрапив, не готувався повноцінно.
– У США ви перемогли у категорії “швидкість”.
– Загалом у паркурі існує дві категорії: швидкість та фрістайл. У фрістайлі важливу роль відіграє не стільки час проходження дистанції, як складність виконання трюків. На Всесвітніх іграх я планував дебютувати і у фрістайлі, та все ж вирішив поберегти свою травмовану ногу. Розумів, що ризик пошкодити її знову все ж існує.
– Під час церемонії нагородження, коли лунав гімн України, ви дали волю емоціям.
– Трішки поплакав (Усміхається). Відчуття були змішані. Виграв, багато емоцій… Плюс – коли ти бачиш, як підіймається прапор твоєї країни і він майорить вище за інші… Нехай усі бачать, що це прапор України. А ще у такі миті згадуєш, як багато ти пройшов, щоб опинитися тут. Ух, емоцій дуже багато.
– У спілкуванні зі спортсменами з інших країн ви, мабуть, отримували свою порцію підтримки через війну в Україні?
– Так, я ще у Франції відчув це. Мене там спершу не впізнали – у Болгарії я був з дредами. Чи не найбільше теплих слів отримав від італійців. Також тісно спілкуюся зі шведськими спортсменами, зокрема, з Елісом Торгалом, 18-річним шведом, який виграв змагання у фрістайлі в Монпельє.
– У фіналі ви випередили італійця Андреа Консоліні всього на 0,23 секунди. Це дуже мала різниця?
– Якщо брати до уваги звичні результати, то так, це малий відрив. У Болгарії, наприклад, я випереджав його на секунду і навіть трішки більше. Як бачимо, Андреа наполегливо тренувався і дещо скоротив відставання. Раніше, десь з 2017-го по 2019-й, у суперників відриви були ще менші. Як на мене, з кожним роком з’являється все більше сильних суперників і різниця у класі нівелюється.
Перелом, страх висоти, вулиця
– Ви згадували про травму, яку зазнали напередодні Всесвітніх ігор. Вона давалася взнаки?
– Так, фактично я травмувався на рівному місці. На асфальті було невелике підвищення, а я невдало поставив праву ногу. Відчув сильний біль у гомілці, це добряче заважало мені. Щоправда, дискомфорт доволі швидко минув без будь-яких втручань. Лише контрастний душ і все пройшло.
– Ваш вид спорту надзвичайно травматичний – у вашому минулому багато переломів та вивихів?
– Як не дивно, мінімум. Напевно, лише одного разу ламав руку. Тренувався на дитячому майданчику, зверху проходив по лабіринту. Напередодні випав дощ, поверхня була слизькою. Нога з’їхала, і я з усієї сили вдарив правою кистю по перехрещенні залізних труб. Біль не давав спокою, довелося звернутися до травматолога і накласти гіпс.
– У вас високий больовий поріг?
– Я все відчуваю, просто не піддаюся цьому. Наприклад, у процесі тренувань дуже часто шкіра на руках злазить, дошкуляють мозолі постійні. Але я можу з ними тренуватися. Біль відчуваю, та не можу сказати, що він надзвичайний. З іншого боку, один мій товариш, до прикладу, не може тренуватися, коли шкіра на руках злізла. Каже, що біль не дає почуватися комфортно.
– Як щодо страху висоти?
– Я боюся, безперечно. Просто страх дозволяє мені не вимикати голову. Наприклад, мій товариш Дмитро Глущенко впав у Індії з четвертого поверху і сильно зламав ногу. Ризик і небезпека існують завжди. Для мене він є тією людиною, яка може дати пораду і я до нього часто прислуховуюся – він для мене як дядько Дмитро.
– У вас є тренер?
– Я сам собі тренер. Багато вчуся у колег, аналізую. Чимало взяв у Сашка Титаренка, який фактично відкривав Україну для паркуру. Спершу навіть зареєструватися на змагання було важко – його заявку онлайн приймати не хотіли. Тому Титаренко пройшов усі кваліфікаційні виступи і показав високий рівень на змаганнях, а вже тоді отримав необхідний допуск.
– Виконання трюків неможливе без комфортного взуття.
– Я люблю кроси від Puma. За останні три роки вони випустили лінійку дуже зручного взуття. Можливо, зараз знову підготують свіжу партію. Також я користувався Nike, але їх вже теж не випускають. На даний момент складно знайти таке комфортне взуття. Багато атлетів з паркуру та фрірану полюбляють VANS, проте вони непрактичні. Якщо багато тренуватися, то вони швидко рвуться і зношуються. Тому Puma для мене зараз №1. Якщо вони захочуть взяти мене своїм амбасадором, я з радістю погоджуся.
– Одна з головних локацій для заняття паркуром – вулиця. У рідній Олександрії знаєте кожен закуток?
– Я справді багато часу проводив на вулиці. У нас була компанія хлопців, яка виконувала всілякі трюки. Ми лазили по будовах, шукали різні атракціони. Пригадую, якось я зник ледве не на увесь день. Враховуючи те, що мені було тільки 7 чи 8 років, мама з бабусею підняли на ноги ледь не усе місто і збиралися навіть міліцію залучити до моїх пошуків.
– Зараз в Олександрії вас можна назвати місцевою знаменитістю?
– Раніше у нас існувала своя вулична спортивна банда під назвою “Хлопці в широких штанях”. Так от тоді нас дійсно багато хто знав і не тільки в Олександрії. Зараз, можливо, будуть теж впізнавати. Самому цікаво (Усміхається).
– Більшість паркурівських трюків ви виконуєте на вулиці. Як люди реагують на ваші стрибки?
– Реакція буває різною. Зараз, умовно кажучи, коли такі дядьки як я стрибають, то ніхто не ганяє. Раніше могли покричати, вважаючи, що то якісь пацани розважаються. Хоча ми ніколи по клумбах не бігали, намагалися бережно ставитися до майна. Зараз я перейшов у київський зал, де мені дуже комфортно і є все необхідне для того, щоб займатися. Раніше хороші умови були у Харкові, проте, здається, там інтерес до цього виду спорту зменшився.
Футбол, брейк-данс, Олімпіада
– Один із символів Олександрії – місцевий футбольний клуб. Вас можна назвати його вболівальником?
– Так, я стежу за ПФК. І на стадіон не раз ходив. Колись навіть займався футболом і м’ячі на матчах Олександрії подавав. З того часу запам’ятався курйозний випадок – я так набивав м’яч, що розбив собі ніс (Сміється). До речі, мій товариш просто таки фанатіє від футболу, стежить за усіма новинами. Я ж дивлюся лише матчі збірної України.
– Крім футбольної секції, відвідували інші?
– Ходив на брейк-данс. Та коли мама дізналася, що нашому тренеру 17 років, і побачила, як він виглядає – а це були широкі штани і всяке таке – подумала, що не варто мені цим брейк-дансом займатися. Ще на рукопашний бій ходив трохи.
– Спробую припустити, що невеличким аргументом на користь заняття паркуром для вас став відомий фільм “Ямакасі”. На Всесвітніх іграх ви навіть перетнулися з актором, героєм культового фільму Шарлем Пер’єром.
– Не скажу, що це був ключовий момент в контексті вибору свого подальшого заняття, проте я дійсно обожнюю цей фільм і дивився його безліч разів. Пригадую, як десь у 2010-му до нас в Олександрію приїхав знайомий із Москви – він детально нам розповів про паркур, показав різні елементи та ще й озвучив назви кожного з них. У нас все розвивалося пізніше, а туди навіть приїжджав Давід Белль, засновник паркуру. Звичайно, всі ці назви ми позабували наступного дня, але побачити та почути все це було цікаво.
– Паркур все ще поповнюється новими елементами і їх цілком реально вигадати навіть зараз?
– Усе вже вигадано до нас. Просто буває, що у процесі тренувань ти можеш вдосконалити певний елемент. Інколи здається, що ти щось вигадав нове. Та потім дізнаєшся, що хтось вже виконував це до тебе. Якщо серйозно задатися ціллю і захотіти створити новий елемент, то, в принципі, це реально. Можна створити свій стиль, свою індивідуальність. Є такі хлопці, які захоплюють не стільки трюками, а завойовують своїм особливим пересуванням та рухами.
– Чи думали ви про своє спортивне майбутнє і чи не плануєте, наприклад, знятися у фільмі?
– Каскадерство маєте на увазі? Ні, я ще не готовий. Поки тіло дозволяє мені використовувати його у спорті, я б хотів розвиватися. Восени відбудеться чемпіонат світу, готуватимуся до нього. А ще нам обіцяють, що паркур стане олімпійським видом спорту. До наступної Олімпіади не встигнуть все організувати, а у 2028-му мені буде 30, можливо, я все ще виступатиму і зможу поборотися за медаль. Принаймні, мені б цього хотілося.