Боєць полку “Азов” та захисник Маріуполя Станіслав Артеменко загинув унаслідок російського теракту в Оленівці, не повернувшись до нареченої та хворої на онкологію мами. Найкращий друг спортсмена з Краматорська Микита Трубчанин згадав, як Стас хотів стати професійним боксером і врятувати свою найближчу людину.
Джерело – https://news.obozrevatel.com/
У розмові з OBOZREVATEL Микита, який з дитинства займався боксом, а зараз працює рятувальником на Донеччині, розповів про віщий сон напередодні смерті Станіслава, поранення друга в Маріуполі, теракт у Оленівці та перші розбірки у школі.
– Ми зі Стасом навчалися в одній школі у Краматорську, але в різних класах. Якось у нас між класами стався якийсь конфлікт, і ми прийшли до нього розбиратися. І ось з того конфлікту в четвертому класі, якогось непорозуміння, і до цього дня він – моя найближча людина, на одному щаблі з батьками, бабусями та дідусями. Він був мені як рідний брат. Я дуже сильно фільтрую людей, які поряд. За все життя в мене був один друг, і він був найкращим.
– Як Станіслав прийшов у бокс?
– Я поїхав навчатися до Національного університету цивільного захисту в Харкові. А Стас залишився в Краматорську, і бачилися ми тоді нечасто. За рік я приїжджав додому буквально разів зо три-чотири. Я давно займався боксом і намагався підтягти його. Стас спочатку дуже любив бігати, а потім ще почав ходити в тренажерку. Коли я приїжджав, то ми з ним спарингували, і я пояснював йому якісь технічні моменти боксу.
Я казав Стасу, щоб він ішов займатися до тренерів з боксу у Краматорську, але його ніхто не хотів брати, бо він уже був дорослим, а боксерської бази не було. Тому коли я закінчив університет і отримав бакалавра, то, можна сказати, прихистив Стаса у себе в Харкові і привів його до свого тренера Валентина Васильовича Головка, сказав, що це мій найкращий друг, у нього є шалена запопадливість.
Я запитав тренера, чи зможе він зайнятися його підготовкою, щоб ми тренувалися разом, бо людина справді хоче займатися боксом. Але у Краматорську не бралися за нього, бо не бачили перспектив через вік. І Головко за нього взявся, побачив велику старанність, побачив, що людина горить, хоче займатися.
Ми тренувалися півтора року, перш ніж Валентин Васильович організував йому перший професійний бій. Стас мав дуже сильного суперника. Він тоді програв у першому раунді, пропустивши удар по печінці. Я бачу, що він підсідає і плаче.
Я вибіг тоді відразу в ринг, кажу: “Братанчику, що таке?” А він відповідає: “Ти не уявляєш, наскільки мені приємно, що за такий короткий проміжок часу я опинився на профірингу. Я плачу від щастя, а не тому, що мені боляче. Тому що ти мене покликав у Харків, у свій світ боксу і показав, що таке справжній бокс. Показав, як ти працюєш заради боксу, тренер це бачить, і у вас є взаєморозуміння”.
– Після свого першого професійного бою він ще довго займався боксом?
– До кінця своїх днів. З 2019 року, як переїхав до Харкова, займався боксом щонайменше п’ять днів на тиждень – з понеділка по п’ятницю, а в суботу у нього був крос. І продовжував тренуватися вже в полку “Азов”. І навіть у полоні.
– А яку освіту мав Станіслав? І чи були ще якісь інтереси, окрім спорту?
– Він закінчив машинобудівний технікум. Стас дуже сильно хотів стати прикордонником, але мав якісь проблеми зі спиною – грижі, протрузії, як і в мене. Але в мене вони були на тлі того, що я з раннього віку почав займатися боксом і, мабуть, тіло ще формувалося і не було готове до таких навантажень. У Стаса ж – через велику вагу, коли він “качався”.
З інтересів – Стас любив автомобілі, любив водити. До повномасштабних бойових дій хотіли з ним займатися машинами. Взагалі він мав дуже важке життя. Він із бідної родини, у нього ніколи не було грошей, бабуся з мамою тягли як могли. При цьому мама тяжко хворіла.
Він дуже хотів вилікувати матір, тому треба було заробляти гроші, поставити на ноги себе та її, щоб вона жила. Був момент, коли ми з ним влетіли дуже сильно, і потрібні були гроші. Він поїхав працювати за кордон. А коли приїхав, я йому говорю, мовляв, чим туди-сюди мотатися кожні три місяці, може, спробуй ще раз пройти медкомісію, щоб піти служити.
Разом із нашим спільним товаришем та зі своєю дівчиною Стас вирішив, що вступить до “Азову”. Коли він з’їздив на КМБ, то йому дуже сподобалося, що там ідейні люди. Вже під час проходження служби там почав кайфувати, що немає старої воєнщини, дідівщини.
У полку “Азов” було чітко сформульовано бойове завдання і людей чітко вчили своїй справі – воювати. І коли він приїжджав до мене, то із захопленням розповідав, як у них проводяться навчання, показував розрахунки. І люди там служили ідейні, вони справді хотіли цим займатися, з примусу нічого не робили.
Але найбільше у світі Стас хотів, щоб його мама вилікувалась від раку. Він мені дзвонив, перебуваючи у розташуванні “Азова”, казав, що їде на бойові і дуже хоче, щоб мама жила. І щоб вона бачила, що він все робить для неї. Під час нашої останньої розмови Стас мене попросив: “Дбай про матір”.
Скажу, що ще до повномасштабної війни ми хотіли вступити з ним разом до Французького легіону, коли в нього закінчиться контракт в “Азові”. Це була дуже близька людина, яка, грубо кажучи, стала частиною мене. Наші знайомі навіть казали, що я – це Стас, а Стас – це я. І після його смерті моя мама написала у своєму пості, що ми не могли подарувати синові рідного брата, але він у 4-му класі обрав собі брата сам.
– Як би Ви описали характер Стаса?
– У якихось моментах, можливо, був запальним, але при цьому дуже добрим і справедливим. Ми виховувалися на вулиці, де до нього в дитинстві погано ставилися, було багато пацанських розбірок, але коли Стас змужнів і став сильнішим, то пробачив усіх цих людей. Він реально такий добряк, я таких людей більше ніде не бачив – чесний, добрий, відданий і ніколи б не зрадив друга чи когось близького, людина слова, дуже чуйна, завжди допомагав навіть тим, хто раніше робив йому погано.
Ми пройшли разом і Крим, і Рим… і це єдина людина, на яку я міг розраховувати. Так, ми були запальні, але останнім часом, коли він пішов служити і приїжджав додому, я бачив, що він став спокійнішим.
– Коли 24 лютого розпочалася повномасштабна війна, він уже був у Маріуполі?
– Так. Я з ним востаннє розмовляв десь наприкінці лютого або на початку березня. І він мені сказав “Увесь зв’язок тримай через мою дівчину”. Перед війною він зробив Ані пропозицію, вони збиралися одружитися, планували дитину. Перебуваючи на “Азовсталі” і в полоні, він зв’язувався з Анею, а потім вона вже розповідала, що з ним відбувалося.
Аня розповіла, що в Маріуполі він отримав поранення в ногу, з його роти залишилося живими всього дві людини. Але коли вони вже були на “Азовсталі”, то навіть із пораненням Стас постійно рвався на завдання. І виконував поставлені перед ним завдання.
Після того, як вони вийшли з “Азовсталі” та їх посадили в Оленівку, напередодні вибуху мені наснився сон. У ньому мій тесть і Стас сидять і дивляться один на одного. Стас чухає ногу, а я тоді не знав, що в нього там було поранення. А батько моєї дружини дивиться прямо. Наступного дня вбивають мого тестя, а через день – Стаса.
– Це ж треба…
– Я ніколи не вірив у віщі сни, але сталося щось подібне.
– А те, що Стас продовжував тренуватися і в полоні, і його там не чіпали, це вам розповіла його дівчина?
– Так, це мені передала Аня, що він там їсть і їх не чіпають.
– Напевно, їх там так боялися.
– Напевно, тому що на одного “азовця” було по чотири конвоїри. Тому – так, боялися, і я чув, що самі ж росіяни захоплювалися полком “Азов”. Я подивився начальника штабу полку “Азов”, і їм говорили, мовляв, так, хлопці, ви реально зробили те, що, здавалося, було неможливо. Стільки часу тримали оборону Маріуполя, коли вже не було ні доставки їжі, ні пального, ні якоїсь зброї. Все, що спочатку було в Маріуполі на 24 лютого, вони цим і захищали місто.
– Як ви дізналися, що Стас загинув?
– Коли стався вибух у Оленівці, я бачив, що якісь проросійські пабліки викладають новини, але думав, що це чергова “липа”. Жодної офіційної інформації не було. Я знав, що Стас сидить на Оленівці і його там начебто не чіпають. І коли все це сталося, на відео я побачив тіло, за силуетом схоже на Стаса.
Вони виставили списки загиблих, але там були люди, які ще загинули на “Азовсталі”. Тому тим спискам ми особливо не вірили та чекали, коли з полону звільнять перших військових, які захищали “Азовсталь”. Коли їх випустили, командир Стаса підтвердив, що він мертвий. Загиблі хлопці, тіла яких можна було впізнати і повернули, були поховані. А ті, що згоріли, зараз співставлятимуть із ДНК. І тільки після цього дізнаватимуться, чиї це тіла.
– Але була інформація, що він був поранений спочатку…
– Так, ще у Маріуполі. Хоча, як мені сказали, в Оленівці він помирав від втрати крові після вибуху, його не відвезли до лікарні та не врятували.
– Тобто тіло Стаса ще не повернули рідним?
– Я ж говорю, що тих, кого можна було впізнати, вже поховали. Але є люди, які просто вигоріли. І за якимось татуюванням або шрамом ти їх не впізнаєш. І їхні родичі здають ДНК, їх потім співставляють зразки і, виходячи з цього, роблять якийсь висновок. Якщо його не впізнали, то або ще не віддають тіло, або якась частка сотого відсотка, що він живий. Але командири 100% підтвердили, що він загинув.
– Ви вибачте, що ми це взагалі обговорюємо, адже це Стас – ваша близька людина, і говорити про таке дуже важко. Просто із уривків інформації про його загибель ситуація не до кінця зрозуміла. Якщо він помер від втрати крові після вибуху, навряд чи його не можна було впізнати.
– Сам я точно не знаю, що там сталося, а тільки спираюся на чужі слова. Якщо чесно, вже не має значення, як він помер. Я тільки знаю, що Стаса більше нема. І в подробиці не заглиблювався. А те, що російська сторона – нелюди та звірі, які могли не відвезти людину до лікарні, то я цьому не дивуюсь.
– Я бачила, що ви створили петицію, щоб Стас отримав звання Героя України.
– Так, вона є на офіційному сайті президента. Але, на жаль, вона дуже повільно набирає обертів. Щоб пішло на розгляд, потрібно зібрати 25 тис. голосів. Але люди поки не надто активні – може, комусь ліньки, байдуже чи думають, що це якийсь обман. Я не знаю.
Поки щось подібне не зачепить когось особисто, ніхто не зрозуміє, наскільки це боляче втрачати рідну людину і як навіть один голос може бути важливим. Просто зайти на сайт та натиснути кілька кнопок. Адже 25 тис. осіб – це, по суті, нічого, зате збирають під сотні тисяч, щоб звільнити якогось наркодилера у Києві… А пацанам не можуть на дрон чи машину. І мене, якщо чесно, це вражає.
– Ви зараз перебуваєте в Краматорську?
– Так. Я сам МНСник, старший лейтенант. Обіймаю тут посаду начальника варти у підрозділі з 14 осіб. Займаємось ліквідацією тієї чи іншої надзвичайної ситуації. Дістав уже не один десяток тіл з-під завалів, бачив людські кишки. І це видовище не з приємних.
– Ви там тримайтесь і бережіть себе.
– Я вважаю, що кожна людина, яка вибирала ту чи іншу роботу, усвідомлювала, навіщо вона туди йде. І має її виконувати. Кожен розумів, на що погоджується. Так само, як “азовці” йшли на свої завдання. Багато хто дивується, як я тут сиджу, а я не розумію, як вони сиділи там, у Маріуполі, стільки часу і через що пройшли.
І знаєте, якби в мене не ламалася кар’єра і 24 лютого мені запропонували перевестися до “Азову”, то я б це зробив. І пішов із ними воювати. Але це було реально неможливо. Коли в березні почали вирішувати питання з деблокадою Маріуполя, то було вже пізно. Але реально, якщо вмирати, то хотілося б вмирати зі Стасом та за нього.
