У ніч із 3-го на 4 серпня 1952-го у фінському Гельсінкі завершилася літня Олімпіада, яка стала першою для СРСР та українських спортсменів, які входили до складу радянської збірної. Одним із найяскравіших наших чемпіонів тих Ігор був борець класичного стилю Яків Пункін, який йшов до свого “золота” через важку роботу на заводі, погрози чиновників, війну та табори для військовополонених, де дивом уникнув розстрілу.
ТОКАР З ТАЛАНТОМ. Пункін народився 1921 року в Запоріжжі. Батько майбутнього чемпіона був портовим вантажником, який займався французькою боротьбою і в 1924 став переможцем Катеринославської губернської спартакіади. А через 10 років його стопами пішов і Яків, який став займатися греко-римським стилем у секції Олексія Фешотта – хорошого знайомого батька.
“14-річним хлопчиськом пішов у боротьбу, просто не хотів бути слабшим за інших. А батько у мене був дуже сильним. Він був портовим вантажником. На спір, заради втіхи міг підлізти під коня і підняти його. А у вуличних боях без правил клав на лопатки будь-якого докера”, – згадував пізніше Пункін.
Вже через чотири роки, 1938-го, Яків увійшов до десятки найкращих спортсменів Дніпропетровської області. При цьому продовжував працювати токарем на заводі – спочатку Войкова, а потім Баранова, який ми сьогодні знаємо, як “Мотор Січ”.
Однак спорт займав все більше часу в житті борця, тому 1940 року він закінчив Київську школу тренерів, а 1941 року став чемпіоном України. Навіть коли спортсмена призвали до армії та направили до танкової школи, він продовжував тренуватися та виграв першість Збройних сил. Яків уже почав готуватися до чемпіонату СРСР, коли розпочалася друга світова війна.
КОНТУЗІЯ І ПОЛОН. Яків та його товариші, які мали за печами лише два місяці підготовки, воювали менше тижня, коли опинилися під обстрілом, а борець отримав контузію та потрапив у полон, не дочекавшись евакуації. Фашисти загнали всіх за колючий дріт, але групі спортсменів із 6 осіб, куди входив і борець, вдалося вирватися з оточення та сховатись у лісі.
Проте після місяця блукання без їжі незнайомою місцевістю молоді солдати знайшли притулок на хуторі між Білоруссю та Литвою, але місцевий господар здав їх у найближчу комендатуру. Німці відправили Пункіна та інших до концтабору “Мепен”, що було для борця з єврейським корінням фактично вироком.
Після шикування військовополонених німецький офіцер наказав вийти вперед комуністам, комісарам, офіцерам та євреям. Близько 40 людей вийшли вперед, після чого їх відвели убік та розстріляли. Яків, ніби передчуваючи такий результат, залишився стояти на своєму місці і надалі якимось чином примудрявся видавати себе за осетина.
У таборах Пункін пережив найстрашніші моменти свого життя: працював на каменоломні та свинофермі, бачив, як від голоду щодня помирали по 60–70 чоловік і постійно боявся, що хтось проговориться, що він єврей. На межі розстрілу Яків опинився, коли захворів на тиф, а таких хворих німці зазвичай розстрілювали без роздумів. Але друзі затискали борця плечима на шикуванні, щоб він стояв, а потім ховали під нари і йшли працювати.
Яків двічі намагався тікати з таборів. За однією версією йому це вдалося в квітні 1945-го, і вже після втечі він зустрів американців, що наступали, а коли вони дізналися, що хлопець перспективний борець, то запропонували виїхати до США. А за іншою – спортсмена з табору звільнили союзники і передали радянським бійцям, які спочатку прийняли Пункіна, який важив 36 кг, за хлопчика.
Говорили, що у шпиталі медсестри плакали, коли дивилися на 24-річного українця, якого довели до виснаження. Яків у відповідь жартував: “Дівчата, потерпіть, ось підгодуюся і одружуся з найкрасивішою”. А вирок лікаря був однозначним: жити Пункін буде, але про спорт доведеться забути.
ПРИБОРКАВ СОБАКУ. Після госпіталю Яків зовсім ненадовго потрапив до радянського фільтраційного табору, а потім його відправили воювати розвідником. Українець служив у Магдебурзі ще три роки після закінчення війни, отримавши кілька урядових нагород та знову повернувшись до тренувань. 1947 року Пункін навіть став чемпіоном Збройних сил з класичної боротьби.
А потім повернувся з Німеччини до рідного Запоріжжя та продовжив своє спортивне сходження. Про Пункіна, який ще нещодавно балансував між життям та смертю, заговорили як про перспективного атлета. Всіх вражала його незвичайна манера боротьби та неймовірна безстрашність.
Але Яків зазначав, що він народився з такими залізними нервами: “Якось грали в нашому дворі з пацанами в “розшибалку”. Раптом влітає величезна вівчарка. Хлопчаки розбіглися, кричать мені: “Яшка, тікай швидше!” А я чомусь не злякався, пішов назустріч псові, що вискалив зуби. І раптом він перестав гарчати, підійшов до мене, завиляв хвостом і лизнув мені руку”.
МОЛИТВА У ФІНАЛІ. 30 травня 1949 року Яків уперше став чемпіоном СРСР і потім ще чотири рази підтверджував свій статус найкращого борця Союзу. А 1952-го року підкорив і олімпійський олімп у вазі до 62 кг. На Іграх у Гельсінкі фінські журналісти прозвали українця “людиною без нервів”, настільки легко вона розправлялася з усіма своїми суперниками.
30 років потому Пункін згадував свою останню фінальну сутичку в Гельсінкі з посмішкою: “Другий фінальний поєдинок був навіть дещо забавним. Моїм суперником був спортсмен з Єгипту. Суддя викликає нас на килим. Я виходжу, добре розім’явшись, тіло розігріте, повністю налаштувалося на поєдинок. У цей момент, мій суперник у протилежному кутку раптом впав на коліна, підняв руки догори і почав просити Аллаха допомогти йому. Я був дещо збентежений цим”.
“Затримка поєдинку могла негативно позначитися. Але все ж таки у мене вистачило витримки дочекатися кінця молитви. У цій сутичці я знову здобув чисту перемогу протягом двох хвилин. Коли ми йшли з килима, я дружньо поплескав суперника по плечу і сказав через перекладача, що у нас є гарна приказка “на Бога сподівайся, а сам не схиб”. Він усміхнувся у відповідь і привітав мене з перемогою. У перші хвилини навіть не вірилося, що я олімпійський чемпіон”, – додав Яків.
НА КОЛИМУ. Але олімпійського “золота” Пункіна могло і не бути, оскільки незадовго до початку Ігор “доброзичливці” написали на Якова донос до органів безпеки. У ньому говорилося, що борець п’є, бешкетує і взагалі незрозуміло, як він перебував чотири роки в полоні, будучи євреєм, і залишився живим? Але, на щастя, медалі міжнародних турнірів СРСР були потрібнішими, ніж черговий репресований.
Хоча Яків Григорович сам розповідав, як, інструктуючи членів олімпійської команди країни один із відповідальних працівників ЦК КПРС, не особливо церемонячись, сказав: “Якщо не дістанете золото в Гельсінкі, видобуватимете його на Колимі”. Але “золото” відбулося і все обійшлося.
ВИПЕРЕДЖАВ ДУМКИ. Чемпіон світу Григорій Гамарник говорив, що Пункін – унікальний борець насамперед тому, що навіть краплі його енергії не спалювала передстартова лихоманка: “Він ніколи і ніде не боявся своїх суперників. У нього – “залізні” нерви!” А олімпійський чемпіон Іван Богдан категорично заявляв: “У Пункіна просто немає нервів!”
Фахівці зазначали, що українець майстерно володів тактикою “вибуху”, коли борець вдається до проведення прийомів чи комбінацій не завжди, а епізодично, несподівано для супротивника. За спогадами тренера Марка Португала, складності суперникам у боротьбі з Яковом надавав і його нервовий тик: плече, що злегка посмикується, і частина обличчя. Супернику здавалося, що кидок буде в один бік, а Яків раптово розвертав у інший.
Ну, і, звісно, ніхто із суперників не міг розгадати його фірмовий кидок прогином. Він ніби “викручував” опонентів. Міцно притискався грудьми до грудей супротивника і спрямовував кидок спочатку в один бік, а коли до килима залишалися лічені сантиметри, він робив ще один підбив, і супротивник, який повністю втратив орієнтацію, летів у протилежний бік.
“Він не мої атаки випереджав, він думки мої випереджав. Він діє на надвисоких швидкостях! Пункін – блискавка!”, – згадував 11-кратний чемпіон СРСР з боротьби Леонід Єгоров.
На початку 60-х Яків перейшов на посаду тренера та виховав чимало відомих борців. Готував спортсменів у СК “Металург”, а потім – у СК “Буревісник”. Набув статусу судді всесоюзної категорії. Однак Пункін був дуже скромним за вдачею, рідко давав інтерв’ю, не бажаючи згадувати болюче минуле. І незабаром про нього почали забувати.
Після проголошення незалежності України олімпійський чемпіон працював простим підсобним робітником у спорткомплексі. І тихо помер у 1994 році у рідному Запоріжжі, де пізніше йому все ж таки встановили пам’ятник та організували турнір на честь легендарного борця.
