30-річний український захисник Олексій Ануля, кікбоксер із Чернігова, розповів про нелюдські знущання в російському полоні, де він пробув дев’ять місяців. Додому Герой повернувся 31 грудня 2022 року разом зі ще 139 воїнами.
Він потрапив до рук російських загарбників у березні 2022-го у селі Слобода Чернігівської області. Його полонили четверо бурятів, хоча спочатку хотіли просто пограбувати, але прийшов їхній командир. В інтерв’ю Texty.org.ua український військовослужбовець згадав: окупанти забрали у нього всі речі й постійно просили розблокувати сенсорний телефон, бо запам’ятати ключ доступу не могли. Навіть погрожували відрізати великий палець і не вірили, що на мертві тканини сенсор не реагуватиме.
Побиття і знущання почалися вже тоді. “Один із росіян впізнав у мені українського кікбоксера й попросив полковника наглядати за мною. Казав їм: “Хохол нам еще пригодится”. А мені: “Мне не все равно на твою жизнь”. Водив мене до лікаря, підкладав під спину пінопласт, бо було дуже холодно, послабляв скотч на руках. Приносив їжу не тільки мені, а й усім, хто був зі мною. Чоловік шість нас сиділо. Я тоді майже не їв, не було бажання. Той хлопець обіцяв знайти мене “ВКонтакте” й додатися в друзі, щоб я згадав його. Але відтоді, як ця російська мережа заборонена в Україні, я туди не заходжу і не збираюся. Хоча дуже цікаво, хто він все-таки”, – заявив воїн.
Він потрапив у російську катівню, яка розташовувалася недалеко від білоруського кордону, а потім у курське СІЗО №1. Там українець провів 40 діб.
Росіяни збирали на кожного полоненого дуже детальну інформацію, аж до зразків ДНК і 3D-сканування обличчя. Наказували зайти до соціальних мереж, якщо паролі не пам’ятали – дуже сильно били. Воєнні злочинці шукали, хто брав участь у мітингах, хто має родичів у Росії. Якщо встановлювали, що людина була учасником Революції Гідності – вбивали. “Вважали, що ті люди повалили їхній російський стрій. І те все було проплачене Америкою”, – пояснив спортсмен.
“Думав, пекло я вже пройшов, а виявилося, що воно ще чекало попереду. 5 травня мене й інших полонених відправили літаком до Тули, а звідти до донського СІЗО (місто Донський Тульської області РФ, колонія № 1. – Ред.)”, – розповів він.
Там над полоненими не просто знущалися. Для українців створили такі умови, вижити у яких було дуже важко.
“Прийомка жорстка. Били палицями, дубинками, електрошокерами. Нікого не пропускали. Уже тоді я не міг ступати на ногу, гнила… Били щодня, безперестанку і без причини“, – розповів Ануля. Росіяни били їх вранці після підйому, потім на перевірці, потім перед прогулянкою – і так цілий день. “Ідеш по СІЗО – б’ють, перед прогулянковим двориком б’ють, заходиш туди – б’ють ще сильніше… Можуть бити 15 хвилин, а можуть і півтори години”, – згадав захисник України. Після фізичного насильства злочинці ще й застосовували електрошокери.
Анулі на правій руці іржавим ножем перерізали сухожилля великого пальця зі словами: “Ти цим пальцем стріляв по наших військових, вбивав наших”. Воїн сказав, що йому “пощастило”, що цього пальця він потім не відчував – бо саме по ньому росіяни часто били залізними трубами.
“Били не тільки чоловіки, а й жінки. Так само сильно. Жодного співчуття не було. Ні до мене, ні до молодших хлопців, строковиків по 18–19 років. Їм видряпували літеру Z цвяхом на щоках, щоб відрізняти від контрактників”, – розповів українець.
Він вважає, що його тіло трималося, бо він був спортсменом. “Раніше важив 102 кілограми, у полоні схуд на 40. І зменшився в зрості на шість сантиметрів, став 186 см. Доти був повністю здоровим, перевірявся раз на пів року. Щодня бігав по 15 кілометрів і підтягувався 35 разів. Був чемпіоном СНД із кікбоксингу, майстром спорту, працював охоронцем. А зараз і кілометр пройти важко, немає жодного здорового органа. Під час реабілітації в Латвії зміг кілька разів підтягнутися, але це було вкрай важко”, – заявив Ануля.
У СІЗО він був у камерах особливого режиму й у карцері, в останньому провів 108 днів. У датах і днях не губився, бо на стіні біля умивальника робив насічки у вигляді календаря.
“У кожній камері СІЗО нам дозволяли присісти, лише щоб поїсти. На десять хвилин. У туалет дозволялося раз на день, по хвилині. 18 годин на день ми стояли. Руки треба було тримати ззаду, а голову опустити. Пальці тримати розчепіреними й не ворушити ними. Наглядачі стежили, щоб ніхто не заплющив очей. Шия затекла, поворухнувся — миттю двері відчиняються, вони заходять, витягають на коридор і б’ють ногами в берцях чи дубинками. Через камери відеоспостереження за нами постійно спостерігали Били за будь-який рух“, – розповів колишній військовополонений.
Про жодну медичну допомогу не йшлося. Більше того, якщо полонені хотіли звернутися до медиків, їхні скарги вислуховували, а потім били ще сильніше саме по хворих місцях.
Воїн упевнений, що багато українців у російському СІЗО були цивільними. “За всі дев’ять місяців полону бачив лише одну жінку, 23-річну Вікторію, вчительку української мови. Її сильно зламали психологічно”, – сказав він.
Від розповіді нашого захисника про те, що він їв у полоні, холоне кров у жилах. Українці були постійно голодними. Кілька разів Анулі давали їсти з миски службового собаки. На сніданок – дві ложки крупи-січки. Воду, у якій відварювали гречку чи рис. Навіть крупинки там не траплялося. Шматок хліба. На обід було щось схоже на суп із капустою, на друге знову січка, розмішана з водою. У Курську ще давали риб’ячі варені кишки з головами.
“Їв усе. Одного разу мені попався шматок вареної цибулі. Я довго жував його, розтягував. Такий смачний мені був”, – згадав спортсмен.
Якось він приніс із вулиці дощового черв’яка, замотав у ганчірку, поклав у зливний бачок і забув на тиждень. “Дістаю, а там уже був їх цілий виводок. Так я отримав перший білок за довгий час. З’їв усіх. Шоколад не їв після полону з таким задоволенням, як тоді дощових черв’яків”, – розповів Герой.
У карцері він із голоду полював за мишеням і пацюком. Наглядачі це зрозуміли й отруїли пацюка, але воїн продовжив “полювання” на мишку. На це пішло майже чотири місяці.
“Загострився слух, тому чув, де воно бігало. Зір падав, бо били постійно по голові й було темне приміщення, де постійно блимала фіолетова лампочка. Навіть було шкода крихти хліба, щоб мишеня прикормити. Якось спіймав і вдарив його об цвяшок. Убити не встиг, зірвав лише шматок шкіри. Наглядачі бачать, що в мене в карцері є рух, що було заборонено. Ідуть до мене, відчиняють двері. Щоб мишеня не втекло, кидаю до рота. Притискаю зубами, щоб не побігло в стравохід. Він обгризає мені піднебіння, прокушує язик. Хвіст як пропелер у всьому роті. Дряпає кігтями. Мені, коли вони заходять, треба доповідь зробити. А я не можу, бо не хочу відпускати їжу. Кілька днів до того не їв, нічого не давали.
Вивели мене й почали бити по правій нирці. Били сильно. Синьо-зелена гематома довго не сходила на тому місці. Б’ють, а я міцно мишу тримаю в зубах. Із рота кров тече. Вони подумали, що відбили мені нирку: “Вставай, вот так тебе лучше будет”. Насправді то було через покусаний мишею рот. Тому тоді катування було недовгим. Я заповзаю до камери по фекаліях на підлозі, бо протікала труба. Ледь є сили встати, а на душі радісно. Болю не відчував. На рівні підсвідомості розумів, що їм м’ясо. І це мені допоможе дожити до ранку. У роті смак крові й печінки. Ніби свинець облизуєш. Шерсть застрягла між зубами. Виплюнув лише мишачі зуби. Хвіст жував довго, як жуйку“, – розповів воїн.
Він зізнався, що вже підготував собі простирадло, щоб повіситися, але йому привиділася покійна бабуся. Пона померла незадовго до великої війни. “Ходить, миє умивальник і каже: “Куди ти зібрався? Ти ще дітям подарунки на Новий рік не купив”. У мене двоє: доньці дев’ять, сину п’ять. Наглядачі через відеоспостереження побачили, що я нібито з кимось розмовляю, відчинили камеру й знову з усієї сили побили мене”, – сказав Ануля.
Він до останнього не знав, що його відправляють на обмін, а не просто переводять в інше місце.
“31 грудня о п’ятій ранку нас знову зібрали. Назвали дев’ять прізвищ із десяти. Одного за крок від обміну повернули назад до Тули… Обмін відбувався на території Росії, поблизу кордону із Сумською областю. Нас довезли до певної точки. Російський спецназ вибіг з автобуса. Двері відчинені. Чую, хтось знову заходить у салон і каже українською: “Хлопці, хіба повинні так герої сидіти?”. Я ще п’ять хвилин був у ступорі. Дев’ять місяців не чув української. Той чоловік допоміг нам піднятися і перейти у вже наш автобус. Дав кожному по пачці цигарок. Я не курю і раніше ніколи не курив. Але в день обміну затягнувся цигаркою вперше“, – згадав Ануля.
