Гімнастка Олена Бірюк стала першою з українських “художниць”, кому вдалося виграти чемпіонат СРСР. А потім ще тричі підтвердити свій статус. Проте перед дебютною світовою першістю уродженку Хмельницької області, незважаючи на титул, не пустили на турнір “через старість”. У “найкращих” радянських традиціях спортсменку списали у 31 рік, проте Олена не опустила рук, захистила дисертацію та виявилася затребуваною за кордоном.
OBOZ.UA вирішив згадати історію великої художньої гімнастки, яка й досі залишається рекордсменкою щодо кількості перемог на чемпіонатах України. З початку 1950-х по 1964 Бірюк була лідером збірної республіки і 12 разів вигравала національне “золото”. Хоча у дитинстві разом із батьками була змушена виїхати на Урал.
За допомогою на Урал
Олена Бірюк народилася 8 жовтня 1932 року в селі під Кам’янцем-Подільським. Проте невдовзі батьки були змушені взяти малечу та перебратися з Хмельницької області на Урал. В Україні саме розпочинався голодомор, влаштований радянською владою, а родич у Свердловську обіцяв сім’ї допомогу у промисловому місті, де було багато заводів та розвивалося важке машинобудування.
У гімнастику Олена потрапила випадково. Після того, як разом із подругою Тетяною не змогла вступити до місцевого торговельно-економічного технікуму. Але, мабуть, так і мало статися. В цей час майбутня гімнастка якраз побачила оголошення про набір студентів до Свердловського фізкультурного технікуму і вирішила ризикнути.
“Якось із однокурсниками зайшли на стадіон “Динамо”, де тренувалися найкращі свердловські легкоатлети. Засмалені, у білосніжній формі, з гарними відкритими обличчями, ці хлопці та дівчата нам здавалися небожителі. Взагалі спорт тоді був овіяний особливою поетикою”, – згадувала Бірюк.
При цьому в технікумі Олена займалася спортивною гімнастикою, оскільки художня тоді тільки зароджувалася: “Ви не уявляєте, з яким нетерпінням ми чекали кожного тренування. Ще йде урок геометрії, математик креслить на дошці “піфагорові штани”, а ми під партами вже починаємо переодягатися, щоб не витрачати час на перерві та одразу ж бігти до зали”.
Спальне місце у бібліотеці
А дорога додому, в Україну, за іронією долі, розпочалася у Бірюк з Москви. 1950-го вона з червоним дипломом закінчила технікум і отримала право без іспитів вступити до головного спортивного вишу країни в Москві. Але поки що разом із подругою добиралася до столиці, місць у гуртожитку не залишилося. Дівчат поселили у бібліотеці. А ректор пообіцяв: “Ви протримаєтеся семестр, потім хтось відсіється, і я дам вам гуртожиток”.
Олену такий стан справ не влаштовував, і вони з подругою вже зібралися їхати до нового інституту фізкультури в Омську, коли до приймальні ректора зайшов випускник Київського інфізу, який приїхав до Москви на аспірантуру. Почувши розмову дівчат, він порадив їм їхати до Києва. І одразу зателефонував тодішньому директору КДІФ Олександру Кульчицькому і про все домовився.
Україна привітно зустріла Бірюк: “До нас, студентів, викладачі кафедри гімнастики ставилися, як до рідних дітей: знали, хто має сім’ю, хто чого потребує. Завкафедрою був Іван Бражник. Напевно, його можна було б назвати українським націоналістом – але не тільки тому, що він носив вишиванку, а тому, що дуже переживав за український спорт, робив усе можливе, щоби збірна республіки завжди була серед лідерів”.
Як розповідала пізніше Олена, саме завдяки Бражнику в Україні почала розвиватись художня гімнастика. Адже тільки новий вид почав завойовувати Москву та Ленінград, Іван Андрійович переконав тренера зі спортивної гімнастики Валентина Зінченка змінити спеціалізацію. І сьогодні Зінченко справедливо вважається “бабусею” українських “художниць”. Саме вона свого часу допомогла та підтримала Альбіну Дерюгіну.
Пішла від легендарного тренера до “художниці”
А дебют Бірюк у художній гімнастиці відбувся ще у Свердловську 1949-го. І теж вийшов випадковим. Міській команді не вистачало двох осіб для участі у першому чемпіонаті РРФСР. І подружки-“художниці” попросили Олену позайматися з ними та виступити на турнірі, після чого вона знову повернулася до своєї гімнастики.
Тому не дивно, коли у Києві вирішили готувати перших “художниць”, то звернули увагу на талановиту Кучеравлюк – дівоче прізвище атлетки. Вона на той момент тренувалася у легендарного наставника Олександра Мішакова, який підготував зірок спортивної гімнастики, олімпійських чемпіонів Бориса Шахліна та Ларису Латиніну.
На одному із занять Олександр Семенович викликав Олену з ладу та сказав, що вона піде на тренування “художниць”. Знову треба було закрити пролом – збірна Києва готувалася до чемпіонату України 1950 року у Львові, а людей не вистачало.
“Я пішла “пробуватися”. Заходжу до зали і бачу там ефектну блондинку. Запитую, чи тут буде заняття з художньої гімнастики. І ця красуня з викликом мені відповідає: “Так, тут тренується талановита молодь”. Я хотіла відразу розвернутися і піти. , але все ж таки залишилася. Познайомилася з тренером Наталією Сележинською, хореографом Тетяною Воліною. Пізніше – із Зінченко”, – згадувала гімнастка.
Найбільше новенькій діставалося від хореографа Воліної, яка в минулому була солісткою балету і вимагала “неможливе”.
“Постійно наводила за приклад балерин, говорила, що ті не знають слова “втома”. І сталося диво – спочатку я сенсаційно виграла першість Києва, а потім і у Львові обійшла всіх, у тому числі й дворазову чемпіонку України Лідію Сільченко. Бражник із цього з приводу вибив через спорткомітет мені премію – тисячу дореформених рублів”, – розповідала Бірюк.
Після такого успіху Олена дуже хотіла здобути звання майстра спорту, що було дуже непростим завданням навіть для чемпіонів Союзу. А українки до неї ще не вигравали це звання у художній гімнастиці. Проте Бірюк мимоволі знайшла свій шлях до “золота”. Хоча був момент, коли спортсменка втратила впевненість, що взагалі виконає майстер-норматив.
Однак у скрутний момент її підтримали Зінченко та Бражник, який після закінчення інституту допоміг Олені влаштуватися на роботу та тренувати студенток. За його ж порадою Бірюк кожну перерву в заняттях використала для власного тренування. А увечері йшла на основне заняття.
“Виходило, що в мене було щоденне триразове тренування. Тоді такого ще ніхто не практикував. І це дало свої плоди – я не лише виконала жаданий майстерний норматив, а й через рік виграла першість Союзу”, – розповідала Олена.
Відчепили від чемпіонату світу за “старість”
1956 року Бірюк першою з українських “художниць” стала абсолютною чемпіонкою СРСР, а потім тричі підтверджувала це звання. Швидше за все, вона стала б першою чемпіонкою світу з художньої гімнастики, адже 1963-го вчетверте виграла першість Союзу і як перший номер країни мала їхати на дебютний мундіаль того ж року.
Але в СРСР при визначенні складу команди спортивний принцип частенько ігнорувався: “Старший тренер збірної Валентина Батаєн вирішила, що я вже “стара” в 31 рік…” Можна тільки уявити, які почуття обурювали гімнастку, коли “золото” чемпіонату світу виграла радянська гімнастка Людмила Савінкова, яку вона обійшла на союзних змаганнях.
Але, за словами, самої Бірюк, ворожнечі між гімнастками та тренерами на той час не було, незважаючи на такі нечесні рішення.
Агітація за кордоном та дисертація
Натомість Олені вдалося подивитись світ, адже десь із середини 50-х Радянський Союз почав активно просувати художню гімнастику на міжнародній арені і робив це за рахунок показових виступів своїх найкращих спортсменок.
“Найбільше ми, звичайно, їздили в соцкраїни. Але виступали і в Західній Німеччині, Франції, Бельгії. Було навіть турне мусульманською Албанією: у 1956 році чоловіча збірна СРСР з баскетболу грала з албанцями серію товариських матчів, а ми демонстрували свою майстерність у перервах”, – розповідала Олена та жартувала, що їх можна було назвати першими чирлідерами СРСР.
1958 року Бірюк виступала в Бельгії на виставці досягнень науки і техніки, але де б вона не була, її завжди тягнуло додому.
Крім гарної фізичної форми, Олена могла похвалитися і неабияким розумом. Після завершення кар’єри гімнастки вона викладала у Київському державному інституті фізкультури, працювала тренером ДЗГ “Буревісник” та паралельно написала дисертацію, яка дозволила їй стати кандидатом педагогічних наук.
“Інформацію збирала буквально зі світу по рядку. Так, у Японії з перекладом мені допомагали далекі від спорту люди, які випадково опинилися поруч. Один перекладав з японської на англійську, інший – з англійської на російську”, – розповідала “художниця”.
Олена Бірюк є автором понад 150 наукових публікацій та кількох книг, які були перекладені іноземними мовами. Також талановита гімнастка встигла попрацювати режисером-постановником масово-гімнастичних вистав, у 80-х проводила уроки з ритмічної гімнастики на українському телебаченні.
Бірюк ни один раз була головною суддею Кубків, чемпіонатів СРСР та міжнародних змагань. Деякий час працювала тренеркою за кордоном – готувала спортсменів в Італії, Фінляндії та Швейцарії. А 9 вересня 2021 року перша українка, яка стала найкращою гімнасткою СРСР, померла у Києві від ішемічної хвороби серця у віці 88 років.