Київський футбольний клуб “Динамо” вдруге за тридцять років позбувся жіночої команди. Колектив проіснував усього чотири сезони після відродження, повторивши долю першої жіночої команди “Динамо”, яку розпустили в 1994-му. Попри звання перших чемпіонок незалежної України та визначну роль у формуванні жіночої збірної їхня історія лишається маловідомою.
Суспільне Спорт поспілкувалося з трьома гравчинями тодішнього складу “Динамо”, аби через їхні спогади розповісти, з чого починалася одна з провідних команд України та як у неї вкрали кілька десятиліть розвитку.
“Колись ми з партнеркою по команді тренувалися на місцевому стадіоні, і до нас підійшла жіночка та почала розпитувати, чи ми з “Динамо”. Подивилася на нас і сказала зі сльозами на очах, що ми їй дуже нагадали її молодість, адже вона була в тому самому “Динамо”. Розповіла, що була дуже гарна команда, яка досягла великих результатів, але керівництво вирішило вбити амбітний колектив. Тоді ми не надали значення цьому епізоду, але зараз розуміємо її як ніколи та усвідомлюємо, наскільки болісно їм було в той час”, — такою історією анонімно поділилася з Суспільне Спорт одна з тепер уже колишніх гравчинь “біло-синіх”.
Пані, яку зустріли футболістки, не представилася, а дівчата не впізнали свою попередницю. І мало хто впізнав би, адже “динамівки” 1990-х так і не стали частиною міфології клубу. Вони були “першопроходицями, про яких забули”, тоді як культ “Динамо” закарбувався навколо чоловічої команди.
“Президент дивився в Європу”: як “біло-сині” починали в СРСР
Жіночий футбол почав розвиватися в СРСР наприкінці 1980-х років: після того, як з нього зняли заборону. Відтак у Києві сформувалися команди-конкурентки: “Арена” та “Спартак”, на основі якої пізніше й утворилося “Динамо”. Гравчинь набирали з інших видів спорту: гандболу, хокею на траві, легкої атлетики. Якщо хтось і мав футбольний досвід, то з ігор разом із хлопцями.
До команд також набирали за оголошеннями в газетах. Так, приміром, до так званої групи здоровʼя на ДВРЗ у 1987-му потрапила майбутня воротарка “Динамо” Лариса Погорєлова, чия бабуся обожнювала футбол і саме виписувала “Вечірній Київ”. Група з часом перетворилася на команду “Арена”.
Та згодом Погорєлова перейшла до конкуренток — “Спартака”, утвореного в тому самому 1987-му — і тоді не підозрювала, що за кілька місяців це зробить з неї “динамівку”. У 1989 році клуб під керівництвом тодішнього президента Віктора Безверхого вирішив заснувати жіночу команду та “поглинув” київський “Спартак”. На чолі залишили його головного тренера — Володимира Гусара.
Лариса Погорєлова — воротарка першої в історії жіночої команди “Динамо” з футболу. З особистого архіву Лариси Погорєлової“Перший президент “Динамо” нас сильно підтримував, — розповідає про той досвід Лариса. — Можливо, він тоді дивився в Європу, в майбутнє. Хто знає, що він переслідував, але ми були задоволені абсолютно. Не можу скаржитися, зарплати були вище середнього: мінімум 150 рублів, плюс якісь премії — і виходило в декого 200-250″.
“У квітні [1989-го] нам виділили автобус, на якому їздила чоловіча команда, та повезли до Будапешта, — згадує Погорєлова. — Організували нам товариську гру. Спочатку ми були хто в чому, а потім виграли матч, і нам купили форму Adidas. Ми повернулися та почали грати під егідою “Динамо”. Це були ще всесоюзні [турніри], [наприклад], на приз газети “Собєсєднік” у Харкові чи “Вечірнього Києва”. Ми й вигравали, й призерками ставали”.
Команда “Динамо” на фоні клубного автобуса під час поїздки до Будапешта у 1989 році. З особистого архіву Лариси ПогорєловоїЧемпіонат СРСР з футболу серед жінок зʼявився лише в 1990 році, проте “Динамо” за два сезони так і не потрапило до призової трійки. Утім, команда неодноразово грала на міжнародному рівні, а також їздила на матчі з чоловіками. Зокрема — на “радянське дербі” з московським “Спартаком”. “У нас завжди було [налаштування] їх «покарати»”, — каже Лариса.
За рік до розвалу Союзу “Динамо” запросили до Франції: вже на офіційний турнір, де, на подив організаторів, киянки посіли перше місце. Чемпіонкам, каже Погорєлова, мали подарувати комплект форми, але їм він так і не дістався. “Вони ж думали, що французька команда переможе, — пояснює голкіперка. — Подарували нам те, що планували для третього місця”.
Щоправда, одразу після повернення “Динамо” програло вирішальний матч чемпіонату “Ниві” з Баришівки та завершило сезон на другому місці у своїй зоні. “Бо-о-оже, як тренер на нас кричав! — пригадує Лариса. — «Туристки! Нікуди більше не поїдете!»”
У 1991-му команда почала “сипатися” й втрачати гравчинь. Серед тих, хто покинули клуб, була й Погорєлова, яка саме завагітніла. Того року “Динамо” опустилося на девʼяте місце в турніріній таблиці.
Жіноча футбольна команда “Динамо” 1989 року. З особистого архіву Лариси Погорєлової“Такого колективу більше не було ніде”: переможні й трагічні роки на початку 1990-х
З відновленням незалежності України нова епоха розпочалася і в команді. У другій половині 1991 року призначили новий тренерський штаб: команду очолив колишній адміністратор клубу Олександр Чубаров, а його асистентом став Володимир Фастівський.
“Динамо” підсилилося кількома гравчинями. Зокрема, до складу доєдналися 15-річна нападниця-одеситка Світлана Фрішко, яку переманили з білоруської “Ниви”, та 19-річна півзахисниця Тетяна Верезубова, яка після довгих умовлянь покинула “Арену”.
“Це була команда майстрів, — ділиться Фрішко. — Прийшов Чубаров зі своєю групою — тренерами, адміністраторами, лікарями, масажистами. Про це тільки можна було мріяти. Не в кожної команди в жіночому футболі таке було. Бадьоро й з ентузіазмом почали займатися. На очах змінилася команда практично на сто відсотків: буквально за пів року різко спрогресувала”.
“Емоцій багато, у мене навіть сироти пішли шкірою, — зізнається Верезубова, коли згадує той період. — У нас не було команди — у нас була сім’я. Дівчата одна одну поважали. Керівництво, тренерів ми дуже любили. Оце слово — “любов” — дійсно було присутнє в команді. Ми приходили, і постійно тренери всміхалися. Я потім багато де грала, але такого колективу в мене більше не було ніде. Ми пишалися, що граємо за “Динамо” Київ”.
Гравчині футбольного клубу “Динамо” 1992 року. З особистого архіву Світлани Фрішко“Ми на гру й тренування летіли, — підтверджує Світлана. — За годину до тренування приходили, і після нього нас було важко вигнати. Олександр Чубаров — то взагалі веселун. Міг на зборах зайти з гітарою, співати нам пісні”. “А ще він ніколи не приходив в однаковому одязі! — додає Тетяна. — Ми з ним близько спілкувалися, особливо коли в мене бабуся померла у 1992 році. У мене був важкий стан, і він мені допомагав. Чубаров був для нас еталоном: як тренер і батько. Він завжди вчив: любов до футболу проявляється тоді, коли ви працюєте над собою”.
Тренування в команди впродовж років проходили на різних стадіонах: і на головному — “Динамо”, і на Святошині, і в Кончі-Заспі. Часто заняття проходили на легкоатлетичному, гумовому покритті, та згодом зʼявився доступ і до тренажерної зали. На збори їздили до Криму. Домашні ігри проводили на “Динамо”.
“Чубаров практично все зробив, як було в чоловічому клубі, — каже Фрішко. — Він же був адміністратором “Динамо”, тому йому хотілося, щоб планка не була нижчою”. Хоч суспільство тоді ставилося до жіночого футболу “з сарказмом і сміхом”, всередині команди зневаги Світлана не помічала: “Не було такого, щоб хтось нам казав: це не ваше, не тренуйтеся, не грайте. Усе було тихо, спокійно. Навіть Блохін якось приходив і дивився ігри”.
На тренуваннях акцент робили на техніку та напрацювання бази: “Нам поставили удари, прийом, передачу… Школу, яку зазвичай треба ставити в дитинстві. Я ще була підліткою і швидше це вловлювала, але в тих, хто були старшими, теж прогрес був помітний. Тренери нас налаштовували на те, що ми найкращі, але завжди акцент робили на тому, щоб ми отримували задоволення від футболу. Не як конячки виходили на поле”.
“У нас був гарний футбол, — хвалиться Фрішко. — Нас тренери вчили: уявляйте, що ви на концерті. Люди повинні прийти й відпочивати, а не мучитися від того, що ви робите. Олександр Чубаров мені говорив: «Свєто, навіть якщо одна людина прийде на трибуну, уже заради цього треба виходити й грати якнайкраще»”.
Олександр Чубаров та Світлана Фрішко на тренуванні “Динамо”. З особистого архіву Світлани ФрішкоПерший сезон “Динамо” в чемпіонаті вже незалежної України став для команди найуспішнішим і водоночас найтрагічнішим у її історії. “Біло-сині” вибороли обидва головні титули національного рівня: стали чемпіонками України та володарками Кубка України — і при цьому не програли жодного матчу. Та сезон довелося завершувати з важкою втратою. У вересні дорогою на матч в Одесі, де “динамівки” вже могли гарантувати собі чемпіонство, автобус із командою перевернувся, і помічник тренера Володимир Фастівський загинув.
“Він був камертоном команди, як говорив Чубаров, — згадує Верезубова слова тренера про колегу. — Ілліч завжди сміявся, завжди були якісь анекдоти. Настільки був життєрадісним”. “Високий, великий чоловік, з суворим голосом, — описує його Фрішко. — Ми весь час йому говорили: “Не кричіть на нас”. А він відповідав: “Я не кричу, я так розмовляю”. Але він був добрий. Спочатку не розумів жіночий футбол, але хто в нього приходить, усі закохуються”.
“Це було дуже страшно, — пригадує Тетяна ту аварію. — Багато травм отримали дівчата. Деякі заїкалися. Поховання було дуже важке. Якась тріщина, звісно, з’явилася. А потім найстрашніше, знаєте, що було? Що нам полагодили цей автобус і сказали: “Сідайте в нього”. Ну, сіли, поїхали, що робити. Усе одно ми зібралися, треба було дограти цей матч в Одесі. Потім ми все-таки поїхали на нього й виграли. Ми виявилися сильною командою. Обʼєдналися заради Фастівського”.
Для Фрішко, яка завершила сезон у статусі топбомбардирки чемпіонату, памʼятним моментом стала й перемога в Кубку України: “Це було яскраво. Таня Верезубова віддає мені передачу — і я забиваю переможний гол. Радість зі сльозами на очах. Ми виграли з рахунком 1:0, ми це заслужили. Після всіх цих поховань… Нам було важко зібратися, багато хто не хотів грати, але сезон завершили на хорошій ноті”.
“Динамо” у фіналі Кубка України-1992 з футболу проти “Арени”. З особистого архіву Світлани ФрішкоТого ж 1992 року сформували першу жіночу збірну України, кістяком якої стали саме гравчині “Динамо”, зокрема капітанка “біло-синіх” Наталія Мельниченко, а також Світлана Фрішко, Олена Мазуренко, Олена Боришполець, Ірина Сергієнко, Галина Зонова, Олена Вдовика. Капітанкою збірної обрали Тетяну Верезубову, а тренував їх на початку так само Чубаров. Перший матч в історії “синьо-жовтих” відбувся на Олімпійському, тоді Республіканському, стадіоні в червні 1992-го: українки зіграли внічию з Молдовою (0:0).
“У нас було чотири нападниці, і кожна була готова грати в основі, — розповідає про досвід у збірній Фрішко. — Я [конкурувала] з Танею Гусаковою з “Арени”. Вона хотіла 10-й номер, і ми з нею домовилися: хто перша забиває за збірну — та забирає. Друга гра в нас була зі збірною Угорщини. Кінець першого тайму, наша атака, щось завозилося-закрутилося, але я все-таки вдарила по воротах, і голкіперка між ніг пропустила. Після цього я впродовж багатьох років грала саме під номером “10”. Заробленим”.
Світлана Фрішко у формі збірної України з футболу з номером “10”. З особистого архіву Світлани ФрішкоПовторити успіх дебютного сезону Вищої ліги “Динамо” у 1993 році не вдалося. Що в чемпіонаті, що в Кубку команда стала другою, поступившись “Арені”. “Трагедія багато перекреслила, — вважає Світлана. — Я так само стабільно забивала й удруге стала найкращою бомбардиркою: що в одному сезоні забила 35 голів, що в наступному. Але все одно були моменти, де, мабуть, психологічно не вистачало на якісь завершальні [дії]. Ну, і, звісно, “Арена” підсилилася”.
Наприкінці 1993-го Чубаров покинув команду, і на його місце прийшов Володимир Мельниченко. “Зрозуміло, що він не Чубаров, але по-своєму теж був хороший, — розповідає Верезубова про тренера. — Молодший, у нього був свій погляд. Але йому було важко прийти й зробити нас чемпіонками”.
Сезон-1994-й, що виявився останнім для “Динамо”, закінчився для них не просто без чемпіонства, а й узагалі без медалей. З умовами також стало гірше: стадіон “Динамо” вже не давали, а зарплати вже були неконкурентними. У підсумку, “біло-сині” фінішували четвертими.
“Фінанси, звісно, відрізнялися від чоловічого футболу колосально, — порівнює Фрішко. — Ми — прості дівчата, вони — на “мерседесах”. Зарплати були дійсно невисокими: якщо десять доларів дадуть, будемо задоволені. Тренери запрошували своїх друзів-спонсорів, які на іграх подарунки давали найкращим гравчиням. Коли ми виграли чемпіонат, навіть не пам’ятаю, чи платили преміальні. З призів був солом’яний капелюшок, на другий рік — картина. Дарували фотоапарати, “полароїд”. В іншому клубі зарплата вже могла бути близько ста доларів. Коли я пізніше перейшла в “Донецьк”, там з підписанням контракту давали квартиру. У “Динамо” таких перспектив не було, на жаль. Проте ми не заради матеріальних благ грали. Настільки не хотіли йти з “Динамо”, що готові були за ці копійки грати”.
Світлана Фрішко в соломʼяному капелюшку — подарункові за звання найкращої гравчині чемпіонату України-1992 з футболу. З особистого архіву Світлани Фрішко“Було дуже боляче”: чому розформували жіноче “Динамо”?
У 1993 році в клубу змінилося керівництво. Замість Безверхого президентом став Григорій Суркіс, а разом із ним прийшли й чутки про розформування жіночої команди. Причини називають різні, проте найчастіше футболістки згадують про фінансовий аспект: клуб більше не бажав виділяти грошей на проєкт. Чи то через гірші результати, чи то через втрату гравчинь, які розбігалися по інших клубах, або ж просто через несерйозне ставлення до жінок у цьому виді спорту.
“Він [Суркіс] не захотів жіночого футболу, мовляв, ви для мене тягар, — так переказує ставлення нового очільника Лариса Погорєлова, яка на ту мить уже не була в команді, але продовжувала стежити за її долею й спілкуватися з колишніми партнерками. — Про це [позицію Суркіса] всі знали. Він вважав, що жінки повинні варити борщі й дивитися за дітьми”.
Сезон-1994 “динамівки” догравали, вже знаючи, що команду планують розпустити. З цим і повʼязують спад у результатах і фініш поза топ-3. “Я знала за пів року, що команди не буде, — розповідає Світлана Фрішко. — Мені навіть пропонували піти [до іншого клубу], але я сказала, що дограю до кінця”.
“Динамівки” складом 1992 року. З особистого архіву Світлани Фрішко“Прийшов новий президент, і пішло, скажімо так, своє життя, — каже Тетяна Верезубова. — Уже було не до нас. Нам прийшли, сказали: шукайте нові клуби, грошей немає. Усі плакали, були дуже засмучені. Може, нам щось і пояснювали. Але ви думаєте, я слухала, що вони мені кажуть? Я була в стані стресу. Нам тоді було дуже боляче”.
На думку ж Фрішко, “справа була не тільки в Суркісі, а й у тих, хто займається жіночим футболом зсередини”. Колишня форвардка вважає, що частина відповідальності лежала й на самій команді, якій тоді бракувало єдності й стабільності.
“Великий розкол [створив] навіть не президент, а, можливо, те, що загинув другий тренер [Фастівський], — припускає Світлана. — Після його смерті багато змінилося, уже не така була дружня команда, як до цього. Ну, і, звісно, пішли результати гірші. Новим керівникам це вже не подобалося. Їм було не цікаво”.
Нині Фрішко визнає, що тоді команда доклала недостатньо зусиль, аби поборотися за своє місце в клубі.
“Треба було зібратися всім і просити, щоб нас залишили. Рухатися, говорити. Добивалися ж жіночі команди. Ми, приміром, грали проти збірної США в товариських іграх 1998 року. Вони страйкували, щоб їм підняли стипендію, і перший матч ми грали з молодіжною командою. Не вийшов основний склад, тому що вони хотіли, аби до них повернулося обличчям керівництво. На наступну гру їм зробили умови, які вони вимагали. І в цьому матчі вони нас просто розкатали — 0:5. Зробили свято для своїх глядачів, для свого народу”.
Верезубова каже, що про протести тоді навіть не задумувалася, й сумнівається, що в спортсменок вийшло б щось змінити: “Ми були дітьми. Усі були шоковані. Хто б пішов відстоювати? Якщо людині не треба, ти її ніколи не змусиш”.
Врешті футболістки були вимушені шукати нові команди. Фрішко перейшла до “Донецька”, Верезубова — до київської “Аліни” (нині обох клубів уже не існує). Частина поїхала в Росію, зокрема — Олена Мазуренко, яка приєдналася до “Енергії” Воронеж. Наталія Рачинська, яка пізніше стала суддею, взагалі завершила карʼєру футболістки.
“Багато витратила сил, щоб цю команду відновити”: як зʼявилося та зникло нове “Динамо”
За вимогами УЄФА, з 2020 року чоловічі клуби топдивізіону — Української Премʼєр-ліги — зобовʼязали мати в межах своїх структур жіночі команди або підписати договір про співпрацю з тими, що вже існують. Це й призвело до відновлення жіночого “Динамо”, яке сформували на основі команди київського Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного.
Нове покоління “біло-синіх” в ОКІПі готувала колишня “динамівка” — Тетяна Верезубова, яка тоді вже мала за спиною тренерський досвід у штабі національної та юніорської збірних України серед жінок.
“Я, не побоюся цього слова, відновила жіноче “Динамо”. Разом із Володимиром Ревою, — розповідає наставниця. — Я стояла біля витоків, дуже багато витратила сил, енергії та здоров’я, щоб цю команду відновити”.
Тетяна Верезубова у статусі тренерки. facebook.com/Лара ГриненкоМрію відродити жіноче “Динамо”, за словами Тетяни, мав і її колишній тренер Олександр Чубаров: “Ми з ним домовлялися, щоб він прийшов до нас на тренування, поговорив з дівчатами. Але якось так вийшло, що то він зайнятий, то я… Коротше, так ми й не зустрілися”. У 2021 році Чубаров помер, а Верезубова вже не працювала з командою.
Після неї тренерський штаб очолила Вікторія Дудка, з якою “Динамо” завершило дебютний сезон 2020/21 на шостому місці в Першій лізі (другий дивізіон). Згодом на два сезони прийшов Володимир Пятенко — нині головний тренер жіночої збірної, який вивів “біло-синіх” до Вищої ліги (сьома позиція в 2023-му). Завершальний рік “динамівки” провели під керівництвом Володимира Єфімака, посівши восьму сходинку.
У коментарі Суспільне Спорт одна з гравчинь пояснювала невисокі результати “біло-синіх” постійною ротацією складу: деякі досвідчені гравчині йшли до клубів, що пропонували кращі умови, і все лягало на плечі молодих і незіграних дівчат.
“У мене максимальні цілі: мені потрібно вигравати кожну гру, а тут приходиш — технічний брак, передачу не можемо віддати, замкнути не можемо. Через це не кайфуєш. Можеш навіть забивати голи, але через те, що загальна картина незадовільна, [виходить] мало матчів, які приносять задоволення. У чому знаходжу мотивацію? Для мене спорт — наркотик. Хоч скільки ти скаржишся, ти все одно любиш цей накал, цю боротьбу. Шлях — і є щастя, а колектив — маленька сімʼя”.
Жіноча команда “Динамо” у своєму останньому сезоні — 2023/24. ФК “Динамо”Утім, керівництво своєю сімʼєю жіночу команду не вважало. У 2021-му президент “Динамо” Ігор Суркіс називав її створення “чистою профанацією”, а у 2022-му зізнавався: більшість клубів УПЛ “з радістю” розпустили б жіночі команди заради повернення чоловчого турніру U21.
“У нас буде своя команда за договором, ми переодягнемо їх у форму “Динамо”, і вони будуть грати, — цитує чиновника Sport.ua. — Але це не будуть наші вихованки, не буде дійсно наша клубна команда. І вже точно не буде такої ситуації, як в “Ліоні”, де їхній президент однаково переживає як за чоловічу, так і за жіночу команди”.
Після сезону 2023/24 жіноче “Динамо” розпустили. Натомість клуб співпрацюватиме з волинським “Ладомиром”.
“Хотілося все це спалити”: що втратила Україна з втратою “Динамо”
Футболістки, які грали в 1980-1990-х, не сумніваються: якби 30 років тому жіноче “Динамо” не знищили, зараз рівень команди й загалом українсього жіночого футболу був би не гіршим, ніж європейський.
“Ми б уже Лігу чемпіонів виграли! — переконана Тетяна Верезубова. — Команда б гула по всій Європі. Це точно”.
Тоді гравчині могли лише мріяти про Лігу чемпіонів. Її жіночу версію запустили лише через шість років після розпуску “Динамо”: в 2000-му, спершу під назвою Кубок УЄФА.
“Не гірше б, мабуть, грали, ніж “Барселона”, — згодна Світлана Фрішко, яка першою серед українок досягла позначки в сто голів за карʼєру. — Я думаю, якби тоді Суркіс і все керівництво підтримали [нас], зараз була б чудова команда й чудова збірна. Ми могли б боротися з майже всіма європейськими країнами. Збірна, в якій були футболістки “Динамо” й “Арени”, грала внічию з Німеччиною, Норвегією, у когось і виграти могли [зокрема, в Іспанії у відборі до ЧС-1999]”.
Жіноча футбольна команда “Динамо” 1990 року. З особистого архіву Лариси ПогорєловоїНині відновлювати втрачене вкрай складно, тому що, на думку Фрішко, цей розвиток “постійно гальмують”. Світлана дивується: “Того ж Ігоря Суркіса ніхто не прибрав досі. І цей гендиректор “Руху” [Ігор Дедишин, який заявив, що їхня жіноча команда існує просто для “галочки”]… Для мене це люди не зовсім при здоровому глузді. Увесь світ уже визнав [жіночий футбол], і він на достатньо високому рівні”.
Як і Верезубова, Фрішко також намагалася займатися розвитком жіночого футболу та тренувала юних дівчат в Одесі, проте наразі більше працює з хлопцями. Зізнається, що мотивацію відбило негативне ставлення до жінок у спорті, і тепер вона не хоче вдягати дівчатам “рожеві окуляри”.
“У мене є щоденники, в яких я записувала всі чотири роки в “Динамо”. Є всі записи тренувань, голів, вражень. І щасливі моменти, і коли автобус перевернувся. Яка історія в нас у коробках лежить! Ви знаєте, були такі моменти, що мені хотілося все це спалити й викинути. Чому? Через ставлення до жіночого футболу. Думала, може, це дійсно було помилкою. Може, треба було в інший вид спорту йти. Звісно, образа закрадається. Наше покоління обділили. Ми — першопроходиці, про яких забули”.
