Ексклюзивне інтерв’ю Спорт24 з чемпіоном Паралімпіади-2024 у настільному тенісі Віктором Дідухом. Також в активі українця бронза у міксті. А загалом Дідух за свою кар’єру здобув п’ять паралімпійських медалей.
“Китаєць зациклився, а я б і другим місцем був задоволений”
– Ваші емоції після виходу у півфінал Паралімпіади (а згодом і після перемоги у фіналі) завірусилися інтернетом, настільки це було яскраво і потужно. Про що ви думали у цей момент, які “картинки” з’являлися в голові?
– Я радів, що гра вже закінчилась. Думав про українську армію, про наших пацанів. Перед тим якраз Львів бомбили. Тому я з таким настроєм виступав.
– Телефон перед іграми не відкладаєте?
– Ні, бо треба чимось зайняти себе, поки чекаю на свою гру. Треба згаяти час, бо на таких змаганнях він йде дуже повільно.
– У фіналі попередньої Паралімпіади вашим суперником був Шуай Жао, і тоді ви поступилися. Але у Парижі перемогли. Що змінилося за ці три роки?
– Ключову роль зіграла підготовка. Китаєць не був аж надто сильнішим за мене в Токіо, там йому було непросто мене перемогти.
У Парижі я побачив, що він нервується. А сам я думав тільки про теніс, сконцентрувався. Взяв собі таку тактику: менше кричати, не витрачати сили. І втягнув китайця в таку перестрілку. А в довгих м’ячах він вже не такий сильний.
Думаю, на нього тиснула відповідальність. Він зациклився на своїй золотій медалі в Токіо. У Парижі від нього теж очікували перемоги. Китаєць думав собі: “Паралімпіада, Паралімпіада”. А я б і другим місцем був задоволений.
Я просто у себе в академії багато разів дітям психологію намагався пояснювати. У матчах, за рахунку 2:2, у тебе є тільки 50% на перемогу. Тож я не дуже переживав. Тримав собі в голові, що шанси рівні, і з цим нічого не зробиш. (Дідух і Жао по черзі обмінялися перемогами у партіях 2:2, і долю золота вирішив п’ятий сет, – ред.)
“Тато побудував нам із братом маленький спортзал у хаті”
– Багато олімпійців скаржилися на некомфортні умови в Парижі: мовляв, було спекотно, ліжка незручні. Вам було зручно в паралімпійському селищі?
– Мені було все нормально. Так буває, що комусь жарко, комусь холодно. Хто приїхав з теплих країв, то їм у Франції, може, і холодно. А хто з північних, то спекотно (Сміється).
– У настільний теніс вас із братом привів тато, який не був професійним спортсменом. Як так сталося, що теніс посів настільки вагоме місце у вашому житті?
– Наш тато дуже хотів, щоб ми з братом були спортсменами, і просто вгадав із видом. То він сам так казав. Настільний теніс дуже доступний. Можна поставити в кімнаті стіл – і вже тренуєшся. Це також відіграло велику роль. Теніс – другий за популярністю вид спорту у світі. Та і цікавий він – динамічний, рухливий, не монотонний.
Тато нам із братом побудував маленький спортзал у хаті (9 на 5 метрів), поставили стіл та й тренувалися.
– Трапився момент у вашому житті, коли можливість займатися спортом була під питанням. Коли вам зробили операцію і ампутували вражену хондросаркомою (злоякісною пухлиною) ліву ногу. У який момент вирішили, що повернетеся в настільний теніс?
– У мене взагалі не стояло питання, чи повертатися в спорт. Я ще до операції знав, що заживе нога, і треба буде займатися, йти в паралімпійський спорт. Бо це моя робота. Людина мусить щось робити. Їсти треба.
– У селі Андріївка (Красненська громада, Львівська область, – ред.) ви побудували тенісну академію на місці ферми. На гроші, які заробили на Паралімпіаді в Токіо. Що найважчим було у процесі створення академії?
– Найтяжчим, напевно, було перекриття ферми – такі балки. То їх краном підіймали. Решта все руками подавали. Ага, ну і стяжка бетонна ще важка була (Сміється).
– А якщо серйозно, розкажіть, як влаштована робота вашої академії, скільки дітей займається, які заходи проводите?
– Тренується близько 20 дітей. Але воно більше працює для заїзду, для того, щоб змагання приймати. Маємо, крім кортів, готель і їдальню.
– Якими досягненнями своїх вихованців найбільше пишаєтеся?
– Наприклад, ми проводили в академії чемпіонат України, і наш вихованець переміг – Вадим Солтис. Дочка моя теж була чемпіонкою України в парі та в змішаній парі.
– Зі старшою дочкою ви разом тренуєтеся. Кажуть, що з рідними найскладніше працювати.
– Та ні, мені навпаки краще. Бо з чужою людиною я би просто так багато часу не тренувався. Тому в Україні такі хороші результати показують ті, в кого батьки тренери, або пов’язані зі спортом.
– Які переваги мають сучасні діти порівняно з тим, що було, коли ви починали? Чого вам бракувало в юному віці в аспекті тренувань?
– Зараз дуже легко за допомогою інтернету знайти будь-яке відео: зі змагань, наприклад. У нас того всього було менше. Можливостей було менше. Зараз взагалі не проблема знайти в інтернеті приватного тренера чи спаринг-партнера. У будь-якому місці. А раніше було дуже складно.
“Через Усика відростив собі вуса”
– Поруч з академією ви відкрили кафе “МакДідух”. Назва з гумором, у вашому стилі. Самі придумали?
– Так (Усміхається). Хотів, щоб легко було запам’ятати назву.
– А самі готуєте?
– Так, борщ можу, наприклад, зварити. От влітку академія приймала всеукраїнські змагання серед військових і ветеранів з пораненнями – Кубок Воїнів. То я готував борщ на вогнищі.
– Читала, що ви хотіли б з Усиком познайомитися…
– Та я вже познайомився. Повертався зі змагань із закордону і зупинився на першій же заправці в Україні, щоб кави випити, заправитися. І тут Усик під’їхав. Підійшов до нього, зробили спільне фото. До речі, я саме через Усика відпустив собі вуса.
