Вранці 5 січня 2026 року альпініст Володимир Василишин зареєструвався на чемпіонат України. Ввечері того ж дня він загинув на фронті. Історія про воїна з позивним “Веселий”, який мріяв про гори, рятував побратимів і до останнього подиху любив життя.
5 січня 2026 року. Звичайний ранок, наскільки він може бути звичайним на війні. Володимир Василишин, альпініст, рятувальник і просто людина, що шалено любила життя, заповнює онлайн-форму. Реєстрація на чемпіонат України зі скі-альпінізму. Він трохи хвилюється, що через службу зможе вийти лише на один забіг. А вже ввечері того ж дня його командир повідомить найстрашнішу новину: Володимир загинув. Його забіг скінчився, так і не розпочавшись, на Запорізькому напрямку. Йому назавжди залишиться 33.
Це історія не просто про втрату. Це про абсурдну жорстокість війни, яка забирає тих, хто вмів жити на повну. Казбек, Монблан, Маттерхорн – ці величні вершини підкорилися його волі. Він був кандидатом у майстри спорту, чемпіоном України, гідом, що вів людей у гори. А його головною мрією був восьмитисячник Манаслу. Та замість підкорення Гімалаїв він обрав захист України.
Друзі називали його “Веселий”. І цей позивний, як каже його побратим Тарас Поздній, був стовідсотковим влучанням. “Постійно наповнений доброю енергією та посмішкою”, – згадує він. Цю енергію Володимир спрямував на порятунок. З перших днів повномасштабного вторгнення він став бойовим медиком. Не просто за посадою, а за покликанням. Він вивіз з-під вогню десятки бійців, постійно вдосконалював свої навички, шукав можливість бути на “нулі”, щоб рятувати.
І навіть там, серед бруду та смерті, він залишався собою. Бігав, тренувався, брав участь у трейлових забігах, коли випадала нагода. Він готувався до нових стартів, до нових вершин, до життя. Але його останній спринт обірвала російська зброя. Володимир Василишин не встиг на свій чемпіонат, бо віддав життя на найважливіших змаганнях – за право існування своєї країни. Вдома на нього чекали батько та дружина. А в горах тепер назавжди житиме легенда про “Веселого”.